Мирослав СИМЧИЧ 93 роки, командував сотнею Української повстанської армії Народився 5 січня 1923 року у селі Вижній Березів, нині – Косівський район Івано-Франківської області. Обидва діди були опришками (учасниками селянського повстанського руху в Галичині, на Закарпатті, Буковині. Країна).
Батьки віддали сина у сусіднє село Нижній Березів у ”Рідну школу”, бо у Вижньому була польська. 1941 року вступив до юнацької організації ОУН. Отримав псевдо ”Кривоніс”. Навчався у Коломиї в архітектурному технікумі. 1943-го вступив в УПА. Пройшов вишкіл вояка і старшинську школу. Воював на Буковині та Івано-Франківщині. Брав участь у 43 боях. Найвідоміший – за Космач 15 січня 1945 року проти загонів НКВС, де Симчич командував сотнею. Тоді знешкодили понад 400 енкаведистів, з боку УПА загинули двоє. Отримав поранення. 1948 року потрапив в оточення, був арештований. Просидів у тюрмі 35 років і 6 місяців, з перервами. На волі раз за разом викликали на перегляд нових епізодів і додавали строку. Вийшов із тюрми 30 квітня 1985-го. Жив і працював у Запоріжжі. У Західну Україну повертатися було заборонено. У 41 рік одружився з 25-річною Раїсою Мороз, робітницею металургійного заводу. 1994-го переїхав із дружиною у Коломию на Івано-Франківщині, де отримав однокімнатну квартиру від міської ради. Живе то в Коломиї, то в рідному селі, що за 36 км. На обійсті зберегли стару хату, де народився Мирослав Симчич. На честь ”Кривоноса” назвали вулиці у Коломиї та у Вижньому Березові. Симчичі мають п’ятьох онуків від двох синів: 51-річний Ігор – бухгалтер, 45-річний Мирослав – підприємець. Обоє живуть у Києві. У Коломиї ”Кривоносу” з 2008 року прижиттєво стоїть пам’ятник.
У нашому селі були дві польські школи. Але батьки віддали мене у "Рідну школу", українську. До неї – 4 кілометри пішки йти.
У другому класі вже вчили історію. Слухав учительку і уявляв себе козаком. Дуже пишався, що я – українець.
З учнями польської школи часто билися. Вони поводилися зверхньо. Якось я покалічив ручкою сина сільського голови. Хлопця поклали в лікарню. Мій батько мусив усе оплачувати. Десь 60 злотих віддав, що дорівнювало трьом центнерам пшениці. Вигнали мене зі школи. Батько набив. Пасу корови й вівці. Сумно. Але дядько Гриць, який був січовим стрільцем, постарався, щоб мене відновили у школі.
1939 року прийшли "визволителі". Не сподобалися вони нам. Брудні, неохайно вдягнені, дуже матюкалися. Питаємо, як їм там живеться. А в них одна відповідь: "У нас все хорошо. Все есть". Запитую, чи картопля родить. Кажуть, що так. "А їсте її з маслом?" Вояка закліпав очима і каже: "У нас вона з маслом родиться".
У 17 років вступив до ОУН. Отримав псевдо "Кривоніс". Спочатку роздавав брошури серед людей. Організовував колядку, щоб грошей для організації назбирати. 1943-го вступив до Української народної самооборони, яка скоро переросла в Повстанську армію. Під горою Грегіт неподалік Космача був вишкіл. Підходжу й бачу – люди у мадярській, радянській, польській, німецькій, італійській формі. Одяг і зброя в УПА були трофейні.
Зранку молилися, чистили одяг і взуття, потім – сніданок. Продукти постачали із сіл. У Космачі повстанська армія мала свої пекарні, ательє одягу. Спали на постелі зі смерекового гілля. Навчання – по 12 годин на день. Потім був у старшинській школі. Училися чотири місяці. Здавали 15 іспитів. Серед них: артилерія, зв'язок, топографія, кавалерія, сторожова тактика, пропаганда, зброєзнавство.
Із фашистського полону потрапив в УПА серб Гачич – офіцер, син міністра внутрішніх справ Югославії. У полоні познайомився з українцями і разом утекли. Викладав артилерію. Якось я стояв на варті. Хтось чалапає. "Стій! Хто йде?" – питаю. "Капітан Гачич", – відповідь. Я упізнав. Однак за статутом мушу запитати кличку. Він відповів, але стару, не оновлену. "Руки вгору! – кажу. – Кругом! Лягти!" Капітан ліг, де стояв – у калюжу. Викликаю чергового. Доки той прийшов, Гачич вимочився у воді, як конопляний сніп. З того часу "п'ятірки" я в нього не мав.
Відправили на Буковину. Мав завдання вчити новобранців. Зібралися три тисячі добровольців, мусив відбирати найкращих. Питаю хлопця, чи за дівчат бився, чи румунам не терпів, чи в криміналі сидів. Хто давав ствердну відповідь – того й брав. Слабким давати зброю у руки не варто. Люди віталися до нас "Слава вашій Україні!" Роки румунської окупації дали своє.
Якось після бою виснажені зайшли в найближче село, у багатшу на вигляд хату. Кажу господарю, що хочемо харчів купити. А він доказує, що нічого не має. Кажу, ідемо до хати поговоримо. А хлопцям моргаю. Доки я йому баки заговорював, хлопці оглянули господарку, зготували в казані господаря його ж їжу. Картопля, сушене м'ясо, бринза. Приніс хлопець це все до хати. Я й пригостив господаря. Він не здогадався, звідки це. А через пару місяців мене викликали до окружного провідника. Думаю, в чому річ? Він каже, що мене один селянин звинувачує у крадіжці. В УПА за крадіжку карали смертю. Приводять того чоловіка. Я й не відпираюся, що знаю його. Розповідаю, як було. А потім прошу дозволу поставити селянину кілька запитань.
– Я просив вас нагодувати хлопців?
– Просив.
– А ви що сказали?
– Що не маю.
– Я пропонував, що заплатимо? Ви що сказали?
– Що не продам, бо не маю.
– Друже провіднику, як я міг щось у того чоловіка забрати, якщо у нього нічого не було?
Окружний наказав дати селянину п'ять буків під задницю, щоб не оббріхував УПА. А мене відпустив у стрій.
1945-го енкаведисти наступали на Космач. Там був осередок УПА. Село називали "бандерівською столицею". Бій тривав три доби. Ворог був виснажений, передали по радіозв'язку, що потрібна допомога. Наші перехопили сигнал. Моїй сотні поступила команда вийти напереріз групі енкаведистів, які підуть на допомогу. Сотнею командував Юрко, але він був недавно призначений і не тутешній. Не знав ні бійців, ні місцевості. Звернувся до мене, щоб я очолив сотню в бою. Чекати у засідці довелося з вечора до обіду наступного дня. А це був січень, мороз. Ну де ж ви є, шляк би вас трафив! І ось кільканадцять вантажівок і легковик показалися. Командував ними генерал Микола Дергачов, москвич. Займався переважно каральними експедиціями, депортував татар. Дергачов не уявляв, із ким має справу. Воювати з озброєними націоналістами – це вам не татарських жінок у вагони пакувати.
Кілька їхніх людей пішли в розвідку, ми їх пропустили. Тоді решта червоноармійців почали вистрибувати з машин. Віддаю команду "вогонь". Пострілів не було чути, лише суцільний рев. У нас 22 кулемети, бронебійка, міномет, десятки автоматів, карабіни. З легковика друшляк зробили, підпалили вантажівки. Пекло.
Мене поранило в праву руку вище ліктя. Не міг про це зізнатися: якщо командир поранений, падає дух бійців. Зав'язав рукав кожуха, щоб кров не стікала і скільки міг керував боєм. Потім знепритомнів. Відвезли мене у село. Скоро рана почала гноїтися. Лікарі казали ампутувати. Я не погодився: "Який вояка без руки? А якщо на тому світі доведеться воювати?" – жартував. Тоді один селянин порадив випарювати руку у відварі з того, що лишається у жолобі, коли корова з'їдає сіно. Це обпадають суцвіття різних трав, їхнє насіння. Я так і зробив, і понині володію рукою.
Якось побачили ведмедицю з ведмежатами в лісі. Хоч якась радість. А тут де не візьмись – москалі, мов дикуни, кинулися на тварин, перестріляли. П'яні на багнетах виносили голови тварин. Я навіть не встиг віддати своїм команду стріляти, черга на нелюдів пішла сама. До сьогодні вважаю нас європейцями, а москалів – азіатськими племенами. Наш повстанець "Сибіряк" знайшов пораненого ведмедя. Кілька кілометрів ніс його до табору. Там лікував. Потім тварина за нами по слідах ходила.
Священик у селі Мишині був агентом НКВС. На сповідях випитував жінок, чи не приховують вони повстанців. Бо це ж вороги влади, а влада – від Бога. Ми завітали до отця, знайшли в нього партійний квиток і зброю. Застрелили.
Зимою 1948 року разом із "Ченцем" обходив наші криївки. Ішли лише коли снігом мело, щоб не напав ніхто на слід. Погода настала ясна, мусили залишитися у селі. Заглянув я до однокласниці у Слободу. За якихось 2 години йдуть на нас енкаведисти. Ми з собою носили не лише автомати, а й гранати. У таких випадках кидаємо з вікна одну за другою, і доки ворог лежить – тікаємо через вікна й відстрілюємося. Цього разу чомусь гранати не вибухнули. Перестрілка тривала кілька годин. Ченця поранило в живіт. Сам відстрілююся в усі вікна. Ворог кричить: "Кривонос", сдавайся!" Напарник стогне: "Кривоніс", бий!" Ми хотіли протриматися якнайдовше, щоб на перестрілку прийшла підмога від наших. Зрештою ворог запалив хату. Я вирішив, що залишуся згоріти. Отямився зв'язаний на подвір'ї.
Везли нас із "Ченцем" до Станіслава. Енкаведист шапку мою добротну забрав, а мені свою смердючу насунув. Я ривком голови викинув її за борт. Їхав і молився: "Поможи, Боже, з гідністю вмерти". Коли "Ченець" помер, його тіло викинули у рів. Здала нас, припускаю, племінниця господині. Дівчинка років 15 прибігала чогось до них. Я був проти відпускати її назад у село, але господиня поручилася за неї. Невдовзі після цих подій мати тої дівчинки збожеволіла.
У тюрмі енкаведисти почали вербувати до себе на роботу. Мовляв, цінують мене як досвідченого вояка, гарантують навчання у військовій академії, гідне майбутнє. Казали: "Не дуркуй. Будеш командиром роти, поможеш знищити бандерівське підпілля". Коли побачили, що марна справа, почали бити. Інколи по сім діб до тями не приходив. Знав це, бо рахував пайок на тумбочці. На день людині у карцері належить 200 грамів хліба і 14 грамів цукру.
Перший раз відсидів 15 років. Додому вертатися не можна. Поїхав у Запоріжжя. Але роботи не дають, бо не прописаний. Прописати не хочуть, бо роботи не маю. Три місяці спав на вокзалі. Воші доїдали. Раз у трамваї старший чоловік питає, чи я з тюрми. Відповідаю, так. Сказав, що у міській раді є спеціальна комісія, туди можна звернутися, і вони допоможуть прописатися. Пішов, записався, на прийом. На зустрічі кажу: "Посадіть у тюрму. Там дають роботу, пайок і є нари. Хоч якісь півгодини міг полежати, щоб ніхто не чіпав. На волі ж не маю навіть того, що в тюрмі. Чхав я на таку волю!" Дали довідку з підписами і сказали, куди йти.
Прописали. Взяли на облік у військкомат. Почав шукати житло. Прийшов до матері моєї майбутньої жінки. Вона повела до своєї знайомої, яка мала вільну кімнату. Але та не захотіла зека на квартиру. Тоді мама Раїси зітхнула й каже: лишайтеся в нас до весни. Платив їй 50 рублів на місяць. Влаштувався на "Запоріжсталь". Весною майбутня теща просить залишити квартиру, як і домовлялися. Я попросив Раю піти зі мною пошукати хати, вона ж місцева. А дорогою і думаю: дівчина непогана, їй було 25, мені – 41. Може би разом якось жили? Питаю: "А може ви, Раїсо Андріївно, на нову квартиру би зі мною переїхали?" Вона одразу погодилася. Сказала мамі, що виходить за мене заміж. Ми переїхали на зйомну хату.
Раю одразу попередив, що я – політв'язень. Не знаю, що зі мною може бути завтра, а постраждати може і родина. Вона махнула рукою: "Що Бог дасть – те й буде". Через три роки мене забрали на перегляд справи і знов посадили. Жінка лишилася з малим сином. Із першого побачення привезла від мене і другого сина. І так 17 років давала собі раду сама. Правда, до того часу ми вже встигли купити трикімнатну квартиру в кооперативі, так що я хоч трошки був спокійний за них.
