Економіст Анатолій Гальчинський дав потужне інтерв'ю, де в пух і в прах розгромив казки влади про системні реформи і «Покращення». Можна сперечатися з ліберальними підходами Гальчинського, але цифри і майстерне розкриття логічних помилок уряду робить його інтерв'ю «Дзеркалу тижня. Україна» надзвичайно цікавим.
Ротації в сферах законодавчої та виконавчої влади наближаються до завершення. Президент Янукович уже визначився і з власним претендентом на пост нового голови НБУ, внісши до Верховної Ради пропозицію про призначення на цю посаду нинішнього заступника голови Ігоря Соркіна. Кандидатуру, яку хоч і не з першої спроби, але все ж таки вдалося провести через парламент, більшість спостерігачів схильні розглядати, як суто технічну. Тим часом нинішній економічний порядок денний свідчить, що новому керівникові Нацбанку доведеться приймати далеко не технічні рішення. Про це, як і про багато інших ключових викликів поточної державної політики — у продовженні нашої розмови, розпочатої ще перед новорічними святами, з одним із найавторитетніших українських експертів, багаторічним президентським радником з питань макроекономіки Анатолієм Гальчинським.
— Україна закінчила 2012 рік із дефляцією 0,2%. Віктор Янукович назвав це найважливішим досягненням економіки. Звичайно, стабілізація цінової динаміки, яка болісно діймала все суспільство в попередні роки, — це добре. Але як така ситуація співвідноситься із загальними економічними результатами, які досить далекі від позитивних оцінок?
— В ідеалі справді йдеться про позитив. Але істина завжди конкретна. Не тільки теорією, а й багаторічною світовою економічною практикою доведено, що оптимальною для перехідної економіки, що структурно реформується, є інфляція в межах 4—6%. Китай, Туреччина, Індія підтверджують це. У зв'язку з цим дефляція минулого року — це не тільки й навіть не стільки благо, це відображення загальноекономічної стагнації, падіння обсягів ВВП (за 11 місяців — 98,7%), промисловості та будівництва, омертвлення ділової активності. Президент був зобов'язаний акцентувати увагу саме на цьому, зворотному, боці медалі та поєднаних із цим викликах. Він цього не зробив. Мені довелося десять років працювати радником президента з макроекономіки, тому можу з упевненістю стверджувати: таких проколів в оцінках економічних результатів не допускалося. У 2002 році дефляція в Україні становила 0,4%. Відповідно, зменшилися темпи зростання ВВП із 9,2 до 5,2%, що, своєю чергою, послужило приводом для серйозного розгляду на рівні не тільки НБУ та уряду, а й президента. Економіка — це живий організм, що розвивається, має рефлексивну реакцією. Її слід відчувати. Влада повинна навчитися розмовляти з економікою, розуміти її, вчасно реагувати на такі колізії. Цього нинішні правителі робити не вміють.
— Ви згадали НБУ, і він у цьому контексті начебто успішно виконує свою ключову функцію. Стабільність національної грошової одиниці, що вимірюється рівнем інфляції, — це конституційна прерогатива Національного банку. Чи має він, враховуючи це, відповідати за усунення перелічених вами негативних моментів?
— Це дуже цікаве запитання. Його відповідь не лежить на поверхні. Я загалом позитивно оцінюю діяльність колишнього керівництва НБУ — у критичних ситуаціях банк приймав зазвичай ефективні управлінські рішення. Але тут мова про інше. Мені добре відомі секрети грошово-кредитної політики: вона має бути гранично еластичною, системно реагувати на найменші колізії економічної динаміки. Не випадково в багатьох країнах Заходу цінова динаміка оцінюється не на помісячній (як у нас), а на декадній основі (тобто її вимірюють кожні десять днів. — Ред .).
Аплодував керівництву НБУ, коли в першому півріччі банк здійснював відносно жорстку монетарну політику. Та, цілком імовірно, керівництву банку (через, скоріше, недосвідченість) забракло того, що називається чуттям настроювача піаніно. У банку не відчули з урахуванням інфляційної динаміки того моменту, коли можна було б збільшити пропозицію грошей, знизити дисконтну ставку (вона не змінюється в нас із 2010 року, становлячи 7,5%, але ж це — найважливіший інструмент монетарної політики), активізувати механізм реінвестування і цим стимулювати загальну ділову активність.
За 11 місяців минулого року грошова маса (агрегат М3) збільшилася приблизно на 11%. В умовах стандартної ситуації цей показник міг би розглядатися як оптимальний. Але для дефляційного року цей параметр, швидше, має бути вагомішим. У 2000—2004 роках, коли ми мали найвищу економічну динаміку, грошова маса збільшувалася в межах 35—40% на рік. Не дай боже, щоб мене зрозуміли у тому сенсі, що таких параметрів ми маємо дотримуватися і нині. Тоді був зовсім інший рівень монетизації економіки. Але те, що 2012 року була можливість забезпечити більшу пропозицію грошей в економіку та знизити на цій основі вартість кредитів, для мене є досить доказовою істиною.
Оскільки ви торкнулися дуже чутливої для мене теми — діяльності НБУ, то мушу сказати й про інше. Я вважаю помилковим рішення В.Януковича щодо пертурбації керівництва банку. Ми це вже проходили. Національний банк як один із ключових інститутів економічної політики держави, потребує кадрової стабільності. Тут неприпустимі "сезонні" працівники. Центральний банк країни — це не майданчик номенклатурних випробувань, не "пересадочна" платформа. Найменші помилки в політиці банку відчутні не тільки для всієї економіки, а й для кожного жителя країни персонально. Горе тим керівникам, які не розуміють цього. Алан Грінспен очолював Федеральну резервну систему США, на яку покладено функції центрального банку, понад 18 років. У нас же за 21 рік існування НБУ його керівництво змінювалося вісім разів. Дуже сумний факт.
— Уже є останні дані НБУ — у грудні минулого року грошова маса зросла на 5,8%, а монетарна база — на 7%. Як ви прокоментуєте цей факт?
— У контексті розглянутих питань я готовий позитивно оцінити відповідну корекцію. Але це позначиться на економічній і, зокрема, на ціновій динаміці лише через три-чотири місяці. Йдеться про стандартну ситуацію — тимчасовий лаг у змінах пропозиції грошей і відповідній реакції економіки.
— Ще одна проблема, яка нині на слуху, — питання про корекцію бюджету-2013. Президент чітко заявив, що за результатами першого кварталу Кабмін внесе конкретні пропозиції щодо змін до держбюджету. Як ви могли б прокоментувати й цю ситуацію?
— Президент і в цьому питанні не сказав головного — якою має бути, з погляду глави держави, логіка відповідних змін. Щоб визначитися в цьому, не потрібно чекати квітня-травня. Тоді буде пізно. Для мене головним у цьому питанні є не статті видатків: кому скільки дати, як закрити "дірки" бюджету Києва (це питання окремої розмови). Вихідною є нагальна потреба загального зниження державних видатків. У цьому полягає неординарність нинішньої бюджетної ситуації, яка потребує ініціативної позиції, як я це розумію, президента (а не що запропонує уряд). Вважаю, що в нинішній критичній ситуації главі держави слід діяти саме так. Ми вступили в смугу економічної стагнації, вибратися з якої можна тільки на основі відчутного скорочення бездумно стимульованого в останні роки рівня державного споживання. Дуже точно з цього приводу було сказано в одній із передноворічних публікацій Reuters (29.12.2012 р.): "Україна вичерпала ресурси підтримки економічного розвитку в умовах відсутності реформ. Нині перед країною стоїть дилема: або поступитися кредиторам, або затягти пасок". Мені не тільки як вченому-економістові, а й просто як громадянинові країни хотілося б знати позицію президента з цього питання.
Не кажу про якісь новації. У період світової економічної кризи 1998—1999 років ми опинилися в складнішій ситуації. Росія тоді офіційно оголосила дефолт. Ніхто в діловому світі не сумнівався, що так само змушена буде вчинити й Україна. Наші фінансові проблеми були тоді на порядок гострішими, ніж у Росії. Що зробив тодішній президент Л.Кучма в цій ситуації — відомо. Своїми указами (у президента тоді не було більшості в парламенті) він скоротив практично всі статті видатків держбюджету, і економіка почала оживати. Дуже добре знаю, як (не завжди чисто з юридичного погляду) це робилося та чого це коштувало. Доводилося різати, як кажуть у таких випадках, буквально по живому. У підсумку, якщо 1997 року дефіцит бюджету становив 6,7%, то 1998-го він зменшився до 2,2%, а 1999-го — до 1,5% ВВП. Видатки сукупного бюджету 1997 року становили 31,1%, а 1998-го — 30,4%, 1999-го — 27,4% ВВП. Кредити МВФ ми одержали тоді завдяки цим рішенням. Нам повірили. Фундамент економічного зростання в 2000—2004 роках було закладено фактично на відповідних засадах. Ще раз повторюю: ситуація, що склалася в наші дні, не містить у собі альтернативних рішень.
У моєму розумінні, не очікуючи підсумкових (за перший квартал) пропозицій уряду, президент має взяти на себе ініціативу та, звернувшись із відповідним (спеціальним) посланням до парламенту (так свого часу зробив Л.Кучма), визначити основні (з погляду глави держави) позиції бюджетної корекції на 2013 рік і мінімум — на два наступні роки, акцентуючи при цьому увагу на потребі реального (поетапного) скорочення питомої ваги державних видатків у структурі ВВП.
Хочу, щоб читач нас правильно зрозумів. Розглядаючи проблеми бюджету, ми ні на хвилину не повинні забувати, що, на жаль, за рівнем економічного розвитку Україна ще не досягла навіть середньосвітових параметрів. За статистикою МВФ, 2011 року ВВП на душу населення (а це синтезуючий показник розвитку) становив у країнах ЄС 31,2 тис. дол., Центральної та Східної Європи — 15,2 тис., Росії — 16,2 тис., Білорусі — 15,1, а в нас — лише 7,2 тис. дол. Ідеться про параметри розвитку з урахуванням паритету купівельної спроможності національної грошової одиниці. Всі розмови про бюджет слід починати із сумної констатації того, що за відповідним показником ми в 2,3 разу відстаємо від Росії та в 2,1 разу — від Білорусі.
У країнах, що працюють на випередження, забезпечуючи 6—7% річного зростання економіки, бюджетні видатки не перевищують 20—25% ВВП (у Китаї — 22,9%, Індії — 26,5%). Ми ж в останні роки перевищили позначку в 30%. Наявні колізії в темпах економічної динаміки багато в чому пов'язані з цією ситуацією. З урахуванням витрат Пенсійного фонду 2011 року рівень державних видатків становив 44,5% ВВП. Це — найвищий показник серед країн СНД (Росія — 38,8%, Казахстан — 24,1%). Цим усе сказано: найвищий рівень державного споживання та фактично найнижчі в останні роки темпи економічного зростання. Це — дані офіційної статистики МВФ. Як кажуть у таких випадках, дохазяйнувалися до ручки.
Економіка не справляється з такими обсягами державного споживання. За всієї складності цієї проблеми її слід вирішувати. Президент зобов'язаний не тільки розуміти це, а й зайняти в цьому питанні ініціативну позицію.
— Розставляючи пріоритети, президент говорить про абсолютно правильні речі — необхідність активізувати розвиток внутрішнього ринку, посилити конкурентоспроможність реального сектора економіки. Але такі декларації ми чуємо щороку, а якихось реальних зрушень не видно. Скандальний проект "Хюндай" (це слова В.Януковича) — підтвердження цьому. Говоримо одне, а робимо інше.
— Ви цілком праві. Про пріоритети внутрішнього ринку ми чуємо від М.Азарова протягом понад 1000 днів — три роки поспіль про одне й те саме. Чи винна світова економічна криза в тому, що це питання в нас не вирішується? Навпаки. Складнощі зовнішнього ринку мають стимулювати процеси внутрішнього споживання. Нас цікавлять передусім інвестиції в основний капітал, обсяги будівництва. Хочу вибачитися перед завжди шанованим мною читачем і знову послатися на досвід 2000—2004 років. Тоді було сформовано інвестиційну модель розвитку економіки: ВВП за п'ять років зріс у 2,1 разу, а інвестиції в основний капітал — у 3,2 разу. При уряді В.Януковича 2003 року інвестиції зросли на 31,3%, 2004-го — на 28,0%. Це — офіційна статистика.
А що сьогодні? Підсумкових даних за 2012 рік у нас іще немає, але дві цифри можу назвати: 2008 року капітальні інвестиції становили 272 млрд. грн., а 2011-го — 259 млрд. Тобто вони не зросли, а скоротилися на 5%. За оціночними даними, за підсумками 2012 року ця цифра збільшиться. Щорічний статистичний довідник говорить нам таке: якщо 2008 року обсяг інноваційної продукції, яка поставляється на експорт, ста новив 23,6 млрд. грн., то 2011-го — 12,6 млрд., або майже вдвічі менше. З вуст президента ми недавно довідалися, що половина споживаного в Україні металу забезпечується за рахунок імпорту. Цим усе сказано. "Хюндай" — це не випадковість, як це нині подається, не помилка, це система: те, що можемо зробити самі, купуємо. Для цього багато розуму не треба. Вважаю, що Януковичу-прем'єру має бути соромно за стан економіки під егідою Януковича-президента.
Можливо, проблема полягає в тому, що за Л.Кучми прем'єри виконували переважно організаційно-технічні функції? Але суть питання, очевидно, не в цьому. Для економічної політики нинішньої влади домінантою були й завжди будуть інтереси, які працюють в основному на експорт великого капіталу, а не капіталу з пріоритетами внутрішнього ринку. Наведемо як доказ ще трохи статистики: 2009 року експорт товарів і послуг у структурі ВВП становив 46,3%, 2010-го — 50,7%, 2011-го — 53,8%. Про що говорять ці цифри? За 1000 днів відповідного правління відносні параметри внутрішнього ринку не розширилися, а звузилися з 53,7 до 46,2% ВВП. От вам і ціна щоденних декларацій про внутрішній ринок як пріоритет номер один у структурній перебудові української економіки, про надання їй відчутних імпульсів зростання, подолання гранично високої залежності від зовнішньої кон'юнктури.
— Процес начебто пішов трохи далі декларацій. Завдання з розробки програми імпортозаміщення, як і оптимізація фінпланів держпідприємств, покладено на екс-голову Нацбанку, а нині — економічного віце-прем'єра С.Арбузова. Він упорається?
— Я вже казав про ефективність багатьох управлінських рішень колишнього керівництва НБУ. Але тепер ситуація така, що не можна обмежуватися точковими рішеннями або підтримкою окремих напрямів. Для якісного розвитку внутрішнього ринку потрібен комплекс взаємозалежних та об'єднаних спільними пріоритетами заходів у різних сферах дер жавної політики — макроекономічній, бюджетно-фіскальній, грошово-кредитній, регуляторній тощо. Тому президент як глава держави, який зосередив найбільші повноваження за всі роки незалежності, має не просто доручити розробку такої програми, а й, як у випадку з бюджетом, взяти на себе ініціативу та відповідальність у цьому питанні, забезпечивши максимально можливу підтримку всіх гілок влади на етапі імплементації. Завдання, звичайно, не з простих, але й ситуація в економіці — теж.
Хочу ще раз наголосити, що йдеться про центральний пункт економічної стратегії держави. Більш важливої позиції, ніж розвиток внутрішнього ринку, в цій стратегії немає. Глобальна економіка вступила в смугу надзвичайно складних системних трансформацій, і її функціональна нестабільність набуває перманентного характеру. Ніхто точно не знає, за яким сценарієм розвиватимуться події завтра. Зміцнення позицій внутрішнього ринку — єдина можливість гарантувати свою (природно, відносну) самодостатність. У нас великі резерви в цьому. Над їх реалізацією слід серйозно працювати.
