Зазвичай, у вічі впадає і в пам’ять закарбовується щось дуже гарне і щось дуже погане. Міста ми згадуємо за архітектурними й мистецькими пам’ятками, за оригінальними харчовими закладами і за парками й ріками. Тож і наша Коломия постає в уяві її гостей в контексті таких пам’яток.
Й самим коломийцям приємно ходити чистими й вимощеними вулицями попри охайні будиночки й відреставровані будівлі, які тішать око. Однак нашому містові ще далеко до естетичної довершеності. Іноді здається, що сучасникам важко справлятися з архітектурними дарунками попередніх поколінь. Самі не можуть щось подібне спорудити, а те, що споруджене, не можуть підтримувати в належному стані.
Не знаємо, як виглядала б Коломия 2015 року, якби не 2000-ний рік, коли місто оновили до Гуцульського фестивалю і, так би мовити, дали йому новий дороговказ. Принаймні місто кольоризувалося і з сірого стало барвистим. Хоч-не-хоч, але більшість власників коломийських будівель підтримують цю нову фасадну традицію.
Є в нашому місті комунальна власність, тобто колективно-міська і є приватна власність. Приватні будівлі в історичній частині Коломиї мають і перевагу, і недоліки. Бачимо, що власники намагаються свої приміщення оновити, впорядкувати. Однак більшість з них нехтують архітектурними правилами й законами і самочинно або при бездіяльності місцевих контрольних органів замінюють вікна й двері, причому не зважають на первісні конфігурації й розміри, а також знищують декоративні деталі, щось домуровують чи перемуровують. До цього пасує таке радянське слово як бардак.
Міська власність, на жаль, при поганому фінансуванні, руйнується також. Так і зяють ці архітектурні рани на тілі коломийського середмістя. І, безперечно, псують вигляд, дратують око, викликають подив туристів.
Може, читачам буде цікаво знати, що ще 1972 р. облвиконком своїм рішенням затвердив перелік об’єктів міста Коломиї, які перебувають на державному обліку, тобто пам’ятки історії та монументального мистецтва місцевого значення. Їх 35. Крім пам’яток місцевого значення були ще дві пам’ятки національного значення: церква Благовіщення та дзвіниця цієї церкви. Щоправда, в той час не було великої потреби щось робити з цими пам’ятками. Як-не-як, місто було радянське і основний наголос робився на промисловому потенціалі та виробничій перспективі. А туристів у період СРСР до Коломиї не допускали. Тому місто залишалося сірим, невиразним, хоча будівлі ніхто не нищив. Натомість появилися еклектичні моменти в нашій міській забудові. Мов Пилип з конопель вигулькували споруди соцреалізму — пошта, універмаг «Коломия», будинок побуту, будинок торгівлі, які створювали міську дисгармонію, архітектурний несмак. Однак старе мусило співіснувати з новим.
У 1981 р. львівські науковці досліджували історичну частину Коломиї (200 га), обстеживши понад 150 будівель, та дали свої вартісні рекомендації. Здавалося б, місто мало потужний промисловий потенціал, прибутки від виробництва, а відповідно бюджет, який можна було б використовувати на реставрацію давніх будівель. Однак для чого? Для кого?
У 2014 р. Міністерство культури України затвердило пропозицію «Укрзахідпроектреставрації» і внесло до пам’яток місцевого значення 120 архітектурних об’єктів. Та за 24 роки Незалежності пропав промисловий розмах Коломиї і містові залишилася одна перспектива — туристична. Тому після виборів у нас говорять про туристів. Нібито втілюються якісь проекти, нібито і влада, і громада хочуть розвитку туризму. Але є в нас серйозні перешкоди — дороги і невпорядковане місто та його невідреставровані архітектурні споруди та будівлі назагал.
Так, як колись містяни й гості були звикли до головного міського кінотеатру ім. Мирослава Ірчана, так вони вже звикли до руїн цього кінотеатру, а достеменніше — до спроби перетворення цього кінотеатру на хтозна що. Туристи, як відомо, прибувають на стоянку біля цієї будівлі на Вічевому майдані, й відразу ж незрозуміло кліпають очима: їх привезли до історичного міста чи в зону АТО?
Добре, що туристи не знають (ми ж знаємо!), що в міському парку ім. Кирила Трильовського донедавна стояв ще один кінотеатр з химерною, як на таку споруду, назвою «Комсомолець». Це була пам’ятка модерної гуцульської архітектури (автори І. Боднарук та А. Шаєрман). З цієї пам’ятки залишився уламок. Хто її знищив і чому — таємниця.
До речі, паркова зона найбільш вразлива щодо вандалізму. Що вже того парку залишилося (а між іншим парк ім. К. Трильовського також вважається пам’яткою природи місцевого значення)?! За парком стоять горезвісні військові казарми або як колись казали — касарні. Їх руйнація дещо зупинилася після галасу, який зчинила громадськість, заступившись за цісарську споруду, що є типовим взірцем військової австрійської архітектури ХІХ ст. Тепер ці касарні, мов серед води…
Так само від масового людського ока схована ще одна пам’ятка місцевого значення — колишня Гончарна школа. Очевидно, сучасним людям майже не відомо, що Коломия впродовж багатьох століть мала славу гончарного міста. В Галичині навіть існувала приказка: «Нема над брідські хустки і коломийські миски». Але гончарну школу ми відновити не можемо і наша глиняна слава тримається на кількох коломийських гончарах. Отже, ця споруда з 1891 р. на вул. Верещинського, 59 тепер є житловим будинком. Та суть у тому, що вона мусила б отримати свій первісний, доволі пристійний та оригінальний вигляд (збереглися фотографії).
Коли готували новий туристичний довідник по Коломиї, то один з авторів не подав до переліку міських архітектурних об’єктів будівлю на вул. Петлюри, 11. Донедавна там містився Молодіжний центр, а перед тим — міський будинок культури, Старшинська школа УГА. Первісно це — осідок польського спортивного товариства «Сокіл», збудований 1895 р. Колись це була чудова, м’яка за характером, споруда, яка збагачувала архітектурну панораму міста. В ній використали й орнамент коломийської кераміки, і дерево, і черепицю. Одне слово, перша кляса! Треба було аж 100 з гаком років, щоби власники цієї архітектурної перлини занедбали її та не мали ідеї, в який спосіб її врятувати. І не лише туристів засмучує стан будинку «Сокола», але й нас, містян.
Є ще одна «фронтова» споруда — будинок на розі вул. Драгоманова і вул. Франка, в якому в останній період містилися служби Коломийської районної виконавчої влади, а в 1920-30-і була семикласова польська чоловіча школа ім. Коперника. Гіди вважають за краще промовчати в той момент, коли туристи крокують попри цей застиглий сірий дім. Між іншим, хтось недавно подав ідею, що нам треба не лише відкривати меморіальні таблиці, але й встановити на мертвих будівлях дешеві інформаційні таблиці з текстом про те, хто є їхнім власником, що й коли він планує тут зробити.
Не ростуть у нашому середмісті молоді деревця і зелені моріжки, зате чимраз більше стає огорож. Наприклад, вулиця Театральна перетворилася на вулицю Парканну. Тут щокілька метрів, то все загороджено високими парканами — одні жваво будують, інші загальмували, дехто ще лиш міркує, коли ліпше взятися до роботи. А це створює незручності. Чому не оголосити в Коломиї рік будівництва і за той рік не забудувати все середмістя? Ну хай два! І був би спокій на десятиліття — для тих, що живуть в середмісті, для тих, що нипають середмістям, і для туристів.
Паскудять наше місто й реклами, які з вулиць полізли на вікна й на дахи. Ну як оцінити величезні реклами біля гастроному «Коломиянка»? А обліплену рекламами прекрасну споруду колишнього Коломийського окружного союзу кооператив на вул. М. Грушевського, 56, яку збудували в стилі українського модерну в 1930-х роках? Те саме стосується і пам’ятки національного значення — церкви Благовіщення (XVI ст.), яку оновили так, як це дозволяли їм естетичні знання. На жаль, більшість наших співгромадян нехтують архітектурними та будівельними законами. Їм що біла фарба, що червона, що прямокутник, що коло, що пластик, що дерево — все однакове… А скільки оригінальних коломийських дверей пропало!
Низка архітектурних пам’яток місцевого значення має видимі й приховані рани. Приміром, Коломийська міська бібліотека №1 на бульварі Лесі Українки, де колись жили багаті містяни-євреї. Така й подібні коломийські будівлі потребують ретельної реставрації, а не чергового заляпування. Мабуть, нам треба в таких випадках вдаватися щонайменше до польських реставраторів, які здобули великий досвід за останній період і за кошти Євросоюзу відновили стару Польщу.
Окремішньо можна говорити про коломийські споруди — не пам’ятки архітектури. Їх число теж зростає. Наприклад, котельня на вул. Шипайла, яка перетворилася на неофіційний гуртожиток для місцевих жебраків та пияків. А є ще будинки, де уламками відпадає штукатурка, де не зачиняються двері чи вибиті вікна, де проламується дах чи гниє стіна. Не кажучи про міську вбиральню, яку треба б збудувати насамперед, а вже потім — сміттєпереробний завод.
Велика будівельно-архітектурна господарка Коломиї потребує доброго господаря і, безперечно, фінансів. Щодо останнього, то тут нам традиційно заважають війна та вибори, які пожирають великі кошти. Кошти і державні, і меценатські та спонсорські. А є ще міжнародні ґранти, які також можна залучити до Коломиї. Правда, для цього треба мати імідж порядного і чесного народу. Тому ми й повинні працювати над таким іміджем. Оскільки наразі нам це не вдається, то необхідно робити те, що можливе. Не смітити, не бруднити, підтинькувати фасади, вкласти двері, зашклити шибку, і не дозволяти чинити архітектурне беззаконня. Інакше коломийські архітектурні рани й далі будуть кровоточити, а туристична привабливість Коломиї залишиться солодкою нездійсненною мрією…
