Бізнес в Україні невіддільний від влади. Саме збереженням та примноженням власних капіталів переймаються урядовці, навіть коли ретельно виконують вимоги МВФ. Усупереч законодавству, десятки депутатів Ради є водночас великими підприємцями і разом з іншими можновладцями належать до рейтингу найбагатших українців – пише Ґрем Стек в онлайн-виданні Business New Europe.
На тлі різноманітних плеяд із влади та власності у колишньому Радянському Союзі Україна є країною, де багаті правлять у найпрямішому сенсі: олігархи обіймають урядові посади, і принаймні кожен сьомий депутат є великим бізнесменом.
У більшості інших пострадянських країн призначення Валерія Хорошковського головою спецслужби країни (СБУ) було би проривом. 41 рік, кар’єра в бізнесі, міжнародний досвід, жодного особистого досвіду в радянських спецслужбах, вегетаріанець із метросексуальною зовнішністю на прізвисько “Кен” (кавалер Барбі). Він міг би бути людиною, котра перевела б інстанцію – наступницю КДБ у ХХІ століття.
Проблема в тому, що Хорошковський керує не лише спецслужбою країни, а й володіє найбільшим та найбільш політично впливовим (і проурядовим) телеканалом – “Інтером”. Насправді він є одним з найбагатших олігархів України, його активи становлять приблизно 804 мільйонів доларів (згідно з рейтингом київської компанії Dragon Capital, який у червні опублікував тижневик “Корреспондент”). Отже, він 14-та найбагатша особа в Україні, хоча в інших рейтингах його статки оцінюються меншою сумою. Зі своєю характерною ввічливістю він відкидає всі розмови про конфлікт інтересів, кажучи, що більше не керує своїм бізнесом – це робить дружина.
Три багатії
Хорошковський – не єдиний високопосадовець, який зіткнувся з конфліктом інтересів. З чотирьох українських віце-прем’єр-міністрів (людей, відповідальних за масштабні міжгалузеві стратегічні та політичні рішення) троє належать до Топ-50 найбагатших магнатів країни.
Найзаможнішим з віце-прем’єрів є колишній банкір Сергій Тігіпко, який у рейтингу багатих українців посідає 21 місце з капіталом 566 мільйонів доларів. На відміну від Хорошковського, однак, активи Тігіпка – це переважно гроші, отримані від продажу його банку “ТАС” шведському Swedbank у 2007 році. Другим найбагатшим віце-прем’єром є Борис Колесніков, чиї статки Dragon Capital оцінила приблизно на 231 мільйон доларів. Колесніков є засновником та власником другого найбільшого в Україні кондитерського концерну (найбільшим же володіє колишній міністр закордонних справ і голова наглядової ради Нацбанку Петро Порошенко). Третім віце-прем’єром-багатієм є Андрій Клюєв, який разом зі своїм братом Сергієм має капітал у 384 мільйони доларів (завдяки володінню металургійною компанією “Укрпідшипник”). Молодший Клюєв, Сергій, є заступником голови парламентської фракції правлячої Партії регіонів, а також очолює підкомітет із питань банківської діяльності.
Але Хорошковський та золоте тріо віце-прем’єрів – це тільки вершина айсберга, коли йдеться про ту пряму роль, яку відіграють гроші бізнесменів в українській політиці. Згідно з даними Dragon Capital, зі 100 найбагатших жителів України 27 є депутатами українського однопалатного парламенту, Верховної Ради, незважаючи на законодавство, яке забороняє депутатам вести альтернативну діяльність. Це означає, що вони не лише беруть пряму участь у законотворчому процесі, а й володіють практично повним імунітетом від судового переслідування.
Насправді, за даними аналітиків, близько 65 депутатів із 450, або кожен сьомий, є власниками компаній. Тобто це бізнесмени, які використовують статус депутата для лобіювання та особистого захисту. Активи депутатів, які потрапили до списку 200 найбагатших українців від журналу “Фокус”, становлять 14,3 мільярда доларів. 8 мільярдів із цієї суми належить металургам-мільярдерам Рінату Ахметову та Костянтинові Жеваго. Якщо ж додати багатих регіональних босів на кшталт мера Києва Леоніда Черновецького (700 мільйонів доларів), то загальні активи топ-політиків сягнуть 15 мільярдів. (І це число не враховує капіталів посадовців і депутатів, які є протеже олігархів, наприклад, голови президентської адміністрації Сергія Льовочкіна та міністра енергетики Юрія Бойка, яких вважають маріонетками газотрейдера та спонсора Партії регіонів Дмитра Фірташа.)
Згідно з даними МВФ, 2009 року номінальний ВВП України становив 117 мільярдів доларів, а отже, ця сума у 15 мільярдів означає, що особисті статки провідних політиків України дорівнюють вражаючим 13% від економічного продукту країни.
Крамницю закрито
Одного тіста книш – то чи не є комерційний світогляд українських політиків доброю новиною для інвесторів? Хіба якщо інтереси сторонніх збігаються з інтересами плутократії.
Наприклад, готовність уряду виконувати вимоги МВФ продемонструвала силу бізнесу та особистих інтересів, бо підтримка МВФ була важлива для макроекономічної стабільності. Уряд був готовий подовжити термін перебування російського Чорноморського флоту в Криму, щоб отримати 20-відсоткову знижку на імпортований з Росії газ, а також підняти ціну газу для комунальних підприємств та користувачів на 50%.
Уряд також продемонстрував готовність, навіть надмірну старанність, до запропонованого скорочення корпоративних податків, що теж вказує на його прихильників та членів з великого бізнесу. Уряд спочатку планував зменшити корпоративний податок на прибуток з 25% до 19% одразу в 2011 році. Тільки після того, як представники МВФ розкритикували план як такий, що становить небезпеку для бюджету, прем’єр-міністр Микола Азаров облишив цю ідею. Тепер він пропонує розтягнути скорочення на три роки.
З другого боку, податкова та митна служби, переважно лояльні до місцевих олігархів, використовують уже наявних іноземних інвесторів у металургії й торгівлі зерном як джерело стабільних доходів, часто збираючи податок на прибуток на три роки наперед та не відшкодовуючи сплачений при експорті ПДВ. В уряді домінує лобі експортерів, тож Національний банк України стримує подорожчання гривні, що завдає шкоди переважно банкам, які належать іноземцям. Перед кризою вони видавали доларові позики, тож тепер, після девальвації, мають проблеми з безнадійними кредитами.
Нова влада та її спонсори явно не мають бажання відкривати країну для іноземних інвесторів, навіть російських, бажаючи, щоб активи залишалися в місцевих руках. Суд скасував приватизацію заводу “Луганськтепловоз” російських холдингом “Трансмаш”, а умови майбутньої приватизації монополіста фіксованого зв’язку “Укртелеком” обмежують участь більшості потенційних іноземних претендентів. Фірташ купив другий найбільший у країні хімічний завод “Стірол” у депутата-регіонала Миколи Янковського, хоча спочатку найбільш імовірним покупцем вважали російський “Сибур”. І хоч останнім часом було багато галасу щодо російсько-українських міжурядових угод в енергетиці та авіації, вони просуваються повільно.
Серед іноземних корпорацій тільки російський гірничо-металургійний концерн “Евраз”, чиїм найбільшим акціонером є Роман Абрамович, робить наскоки на Україну. Пов’язані з його компанією бізнесмени у першій половині року придбали українські металургійні заводи. Але видимий успіх концерну може просто бути винятком, що підтверджує правило: олігарх із першої української п’ятірки багатіїв Ігор Коломойський володіє 10% акцій “Евраз”. А Валерій “Кен” Хорошковський, який так само неправдоподібно виглядає сталеваром, як і головним шпигуном, був президентом цієї компанії з 2004 по 2006 рік.
Ґрем Стек, Business New Europe (Європа)
