Учениця шостого класу Лондон Лорі (праворуч) зі штату Каліфорнія, сказала, що їй важко справлятися з постійними обмеженнями пандемії. На фото дівчинка разом з мамою Лідією Елл (зліва).
Після майже року боротьби з наслідками пандемії через Covid-19, включаючи майже дев'ять місяців дистанційного навчання, як кажуть, онлайн-школи, 11-річну Лондон Лорі просто виснажили.
Декілька класів у Zoom і технологія не працює. Досить соціального дистанціювання. Досить усього цього. Її здатність до фокусування зменшується.
Школа, яку дівчинку дуже любила, стала тягарем.
"Я втомилася, переживаю стрес і відчуваю себе лінивою", - сказала минулого тижня шестикласниця зі свого будинку в місті Хермоса-Біч, штат Каліфорнія. "Зараз все так незручно".
Лорі демонструє типовий настрій більшості дітей у наші дні. У часових поясах, вікових групах та соціально-економічних межах молоді люди, здається, досягають точки перелому, яку психологи розвитку називають "стіною пандемії".
Наближається річниця пандемії та пов'язані із цим заходи соціальної дистанції, діти та батьки переживають кінець того, яким було наше життя.
Навіть неважливо, наскільки різко змінилося життя дітей, стверджують експерти. Той факт, що порушення стало нормалізованим, є досить травматичним.
Леслі Форде, засновник аналітичного центру «Ієрархія потреб мами», у Бостоні, який досліджує, як матері можуть зменшити стрес і сформувати пріоритети в догляді за собою, опитав понад 1600 сімей щодо впливу пандемії на дітей шкільного віку.
Висновок дослідниці: пристосування до постійних змін виснажило всіх нас.
"Наш мозок від цього знуджується", - сказала Форде. "Існує певна кількість відмінностей між тим, що сталося, коли ми раптово витягнули дітей зі школи і вважали, що це тимчасово до того, де ми знаходимося сьогодні. Я не думаю, що якимось чином можна нехтувати цією різницею. Я думаю, що це було найважче для наших дітей".
Що насправді відбувається з нашими дітьми
Це те, що психологи називають когнітивними перевантаженнями. Діти мають лише базову (основу) для розчарування, заявила Джаліл К. Абдул-Аділ, доцент клінічної психології з психіатрії в Університеті Іллінойсу в Чикаго. Оскільки розчарування, пов’язані з пандемією, затягуються, діти намагаються "регулювати" себе.
"Особливо молодші діти - вони не знають, як аналізувати та обробляти те, що вони відчувають", - сказав Абдул-Аділ, який також є співдиректором університетського Центру міської молодіжної травми. "Так багато з цих обмежень пандемії є абстрактними, і дітям важко це розуміти".
Лідія Елл, мати Лорі, сказала, що ця поведінка співпадає безпосередньо з тим, що пережила її дочка, коли спалахнула пандемія.
"Раніше вона була дуже схвильована школою, зараз це просто те, що вона робить, тому що їй доводиться", - сказала Елл, яка керує "Бутік для союзників", який працює над темою соціальної справедливості. "Спочатку було хвилювання, коли все робиться за екраном. Зараз вона відчайдушно хоче обійняти своїх друзів і обмінятися думками особисто".
Тео Мвоса, мати трьох дітей у місті Мілтон, штат Массачусетс, зазначила, що бувають дні, коли її середня дитина - 12-річний хлопчик - здається настільки пригніченим, що взагалі не здатен займатися жодною справою. На початку цього семестру Мвоса та її чоловік отримали лист від вчителя її сина про те, що він пізно з’являється на уроки.
"Він наполягає, що входить в систему вчасно і що він працює там", - каже жінка. "Ви не хочете керувати ними, але ви усвідомлюєте, що до певної міри батькам потрібно долучатись".
Прояви горя
За словами Дженніфер Келман, клінічного соціального працівника та сімейного терапевта з приватною практикою в Бока-Ратон, штат Флорида, дивлячись на розчарування, які переживають діти з точки зору втрати, уявлення про те, що діти б'ються об стіну, стало виявом процесу скорботи.
Посилаючись на п’ять стадій горя, описані в 1969 році психіатром зі Швейцарії Елізабет Кублер-Росс - заперечення, гнів, торг, депресія та прийняття - Келман припустив, що діти сьогодні можуть застрягти у фазах гніву чи депресії.
"Це майже так, ніби надія і здивування, з якими діти гуляють, природно, потьмяніли, оскільки (пандемія) для них ще не закінчилася", - сказав Келман. "Їх відчуття часу відрізняється від нашого відчуття часу як дорослих. Вони проживають своє життя в серії подій: тренувань, танцювальних концертів чи чиїсь вечірки. Жодна з цих речей не відбулася, як зазвичай, впродовж року".
Для Нолана Адамса (3 років), це розчарування виявилося у формі тривалих, майже невтішних істерик. Його батько Бен Адамс сказав, що його син вдарився об стіну влітку минулого року після того, як зміни в сімейному графіку роботи означали, що його батьки повинні працювати повний робочий день, а хлопчикові доводиться проводити більше кожного дня у догляді за дитиною.
"Його істерики були довгими - іноді до години - і його було дуже важко заспокоїти", - сказав Бен Адамс, який працює фізіотерапевтом у Балтіморі. "Наші лікарі пом'якшили наш страх і сказали, що це важкий вік, і що він просто не знає, як висловити свої почуття".
Старші учні по-іншому висловлюють ці почуття.
Хізер Уілсон, вчитель англійської мови в середній школі Кардинала Ньюмена в Санта-Розі, штат Каліфорнія, помітила, що багато хто з її 80 старшокласників почали втрачати інтерес на початку лютого.
"Одного разу вони просто сказали: "Чи можемо ми подивитися фільм?", - сказала Вілсон, яка має двох власних синів-підлітків. "Це не звичайна ситуація. Це щось більше і глибше".
Як можуть допомогти дорослі
Є кілька способів, як дорослі можуть полегшити ситуацію для дітей. Спочатку визнайте що проблема справді існує, а потім дайте дітям можливість відповісти. Келман рекомендував батькам поділитися власним розчаруванням, але також зазначив, що важливо заохочувати дітей також висловлювати своє розчарування - тоді фактично для них залишається простір.
"Це глибше, ніж просто те, щоб мама чи тато визнали: "Це смердить" - вам також потрібно запитати: "Як це вам смердить?", - сказав Келман. "Дайте їм можливість випустити свої почуття. Ми робимо нашим дітям погану послугу, коли забуваємо, що вони мають власні почуття".
Батьки можуть також заохотити дітей згадувати про життя перед пандемією, щоб вони могли пам’ятати конкретні речі, яких їм не вистачає, і могли з нетерпінням чекати їх знову. Інший варіант: заплануйте регулярні реєстрації, щоб переконатися, що з дітьми все в порядку.
Форде, дослідниця, сказала, що нещодавно брала інтерв’ю у матері, яка впродовж дня у своєму робочому графіку передбачає 15-хвилинні перерви, щоб вона могла побачити, як справи у дочки.
Третя стратегія - дозволити дітям керувати своїми справами. Уілсон, вчителька англійської мови, викинула свої оригінальні плани уроків і перейшла до навчальної програми, яка більше пов’язана з проблемами, про які піклуються діти: зокрема книгою Енджі Томас 2017 року „The Hate U Give”.
"Книга викликала деякі цікаві дискусії та проблеми, які зараз їх резонують", - сказала вона.
Додаткові ресурси
"Протягом останнього року було стільки невизначеності та стільки невідомих", - сказала Сара Потлер ЛаХейн, засновник та генеральний директор Move This World, що виробляє подкаст. "Коли я можу знову обійняти бабусю? Чому я не можу гратися надворі? У нас не завжди є відповіді, і не завжди є чітке розуміння шляху вперед. Діти це мають знати".
