Чому незалежні самовисуванці не вигідні ні владі, ні опозиції
Вибори-2012 перетворюють українську політику на двополюсний світ. Електорату втовкмачують, що кампанія до парламенту – це «битва титанів», протистояння добра і зла, світла і темряви. Що є тільки білі і пухнасті «ми» і «вони» - каки і «редиски». «Ми їх зупинимо… Вони втратили 5 років… Ми об’єдналися заради… Вони підписали кабальну газову угоду», - ця дуель в телеефірі вже практично переросла в дует.
Місця для «третьої сили» в цьому роздерибаненому на двох світі не передбачається. Тому реакція і регіоналів, і "Батьківщини" на всяких там комуністів, "Нашу Україну", "УДАР" чи "Свободу" нагадує реакцію на неслухняних дітлахів: плутаються під ногами, заважають серйозним дядькам діаложити. Своїх рідних непослухів можна й пряником заспокоїти: округ, наприклад, вділити, по голівці погладити, назвати єдиним кандидатом. А «чужим шмаркачам» не гріх і вуха відкрутити, «зрадникам» таким.
Халепа тільки в тому, що бажане не хоче збігатися з дійсністю, скільки телеефіру не замовляй. Так само протистояння "Кока-Коли" і "Пепсі-Коли" не вичерпує усього світового ринку напоїв, попри мільярдні бюджети компаній на рекламу. Тому що є люди, які просто люблять сік, мінералку або чисту воду. І що ти їм зробиш? А судячи з рейтингу головних гравців у виборчій кампанії-2012, таких людей в Україні значно більше, ніж хотілося б обом «Колам».
Найбільше ж клопотів і плутанини на мажоритарних округах. Владі простіше – своїх «халамидників» - червоних, королівських і всяких - вона міцно тримає на повідку. Важче «Батьківщині»: ідеологія, програми і риторика її мажоритарників нічим не відрізняються від ідеології, риторики і програм висуванців від інших національно-демократичних сил або самовисуванців.
Тому критично потрібно чимось відрізнятися, необхідні конкурентні переваги. А окрім налички «єдиний кандидат від опозиції», часто-густо жодних переваг не видно. Більше того, вистражданий в затяжних переговорах і недешевий бренд Об’єднаної опозиції стрімко девальвується від самого сусідства з прізвищами деяких її висуванців. Часто, надто часто, аби вважати це випадковістю, кандидати від «Батьківщини» поступаються своїм конкурентам на округах. Прикарпаття – аж ніяк не виняток з цієї тенденції. Зрештою, деградація кадрової політики – проблема не тільки «Батьківщини», а всіх політичних клубів, які в нас називаються партіями.
Навіть оглядове знайомство з переліком кандидатів на одномандатних округах Івано-Франківської області залишає стійке враження: мажоритарники-самовисуванці переважно мають вагоміший авторитет, рейтинг, статус, досвід і здобутки, ніж партійні ставленики. Чи не єдиним винятком можна вважати сам Івано-Франківськ (округ №83), де фаворитом вважається висуванець «Свободи» Олександр Сич. Однак яскрава кампанія самовисуванця, відомого в області підприємця Олександра Шевченка може суттєво підрізати крила Сичу.
В інших шести округах політичні партії практично ніде не змогли запропонувати виборцю потенційного переможця, готового лідера перегонів. Чому такий дисбаланс? Чому проти політичних важковаговиків партії виставили на ринг «доходяг-легкоатлетів»?
Причина перша: куца лава запасних. Національно-демократичні сили не зуміли виховати заміну старим кадрам, які приросли до крісел і мандатів. Партії не переймалися ані вихованням і навчанням «молодих і перспективних», ані, тим більше, не інвестували в їхню розкрутку. Тому тепер ті кілька «молодих обдарувань» від «Батьківщини» жалюгідно виглядають проти того ж Гдичинського, Бруса чи Круця. Зате незмінний голова прикарпатської «Батьківщини» Дмитро Шлемко, як завжди, забезпечив собі прохідне місце у списку.
Причина друга і не менш прикра: деградація партійних структур. Позбавлені виразної ідеологічної опори, політичні формування неминуче перетворюються на клуби за інтересами чи своєрідні акціонерні товариства, вигоди і дивіденди в яких отримує вузьке коло керівництва і наближених осіб. Решта членів перетворюються на бездушні «штики»: їхня роль – піднімати руки, коли скаже лідер (партії, фракції, осередку). Людям самодостатнім і самореалізованим ходити строєм перед партбосами з часом набридає. До того ж, сірі функціонери не можуть довго витримувати яскравіших і незалежних «підлеглих». Розв’язка неминуча і логічна. Тому такі яскраві, впізнавані на загальноукраїнському рівні фігури, як Доній і Стецьків, пішли на вибори самовисуванцями. Для таких, як Шкіль і Гримчак, не знайшлося місця в прохідній частині списку «Батьківщини». Зате для колишньої гьорл-френд нардепа-регіонала Горбаля Тетяни Донець і їй подібних знайшлося! На обласному рівні аналогічно: для безперечного фаворита по Надвірнянському округу, «фронтзмінівця» Юрія Дерев’янка конфлікт з керівництвом обласної організації і «любими друзями» лідера закінчився виходом з партії і самовисуванням.
Показовою є й історія з мером міста Калуша Ігорем Насаликом. Можна по-різному ставитися до цього екстравагантного й неоднозначного політика, але на виборах міського голови в 2010 році він отримав рекордні для України 91,35%. А його головний конкурент, ставлениця «Батьківщини» Ольга Сікора здобула 5,22%. Відчуйте різницю. Але саме Сікорі «Батьківщина» віддала округ. Фактично, це відмова від готового переможця.
Подібно на Коломийщині. Виставити маловідомого «батьківщинівця» Олександра Левицького супроти Богдана Гдичинського – це капітуляція наперед. Чому не зробити ставку бодай на лідера фракції «Батьківщина» в обласній раді Юрія Романюка, якого добре знають в районі? До речі, Олесь Доній, який балотується по Коломийському округу самовисуванцем, прямо звинуватив «Батьківщину» і особисто начальника її обласного виборчого штабу Дмитра Шлемка в здачі цього округу.
А що може протиставити нардепу двох скликань, «нашоукраїнцю» Миколі Круцю екс-керівник облгазу, безробітний любитель «Порше Каєнів» Володимир Купчак? Виборець тільки незабаром дізнається, що такий політик, виявляється, існує. Чи встигне він бодай запам’ятати це прізвище? Що воно йому говорить?
У такій ситуації «Батьківщині» й іншим партіям нічого не залишається, як боротися з самовисуванцями технологічно, не гребуючи забороненими на рингу прийомами. Найбільш поширена технологія – нав’язування думки, що самовисуванець – це майбутня «тушка», тобто перебіжчик у владний табір. Доказів не потрібно – головне повторювати тезу повсюдно і повсякчасно, як мантру. Незручний факт, що саме у фракції «Батьківщини» в нинішньому парламенті виявилося три десятки «тушок», замовчується. Як і аналіз потенційних перебіжчиків у нинішньому списку партії. До речі, все це страхання виборців майбутніми «тушками» і плачі над «зрадами», яких ще не сталося, виказують, що самі об’єднані опозиціонери глибоко не вірять у власну перемогу. Що ще до бою здалися. Ще не боролися, а вже приміряють образ «зраджених» жертв, почувають себе взятими в оточення, готуються до кругової оборони, а не атаки. А чому б серйозно не повоювати за більшість у Раді?
Ще одна, пов’язана з попередньою, технологія – поширення думки, що самовисуванці – це «маріонетки» влади. Імовірно, в деяких випадках ця теза відповідатиме дійсності, коли йдеться про кандидатів-чиновників чи членів Партії регіонів, які маскуються під незалежних самовисуванців. Яскравий приклад такого в області – Василь Чуднов, голова обласної організації Партії регіонів і при цьому самовисуванець.
Але чи можна вважати «маріонеткою» кандидата з вагомою підтримкою населення? Чому ставленика партії зі скромним особистим рейтингом, залежного від волі партійних босів, від впливів політичної кон’юнктури, ігор і інтриг, вважати більш незалежним? І на самовисуванця, і на кандидата від партії тиснутимуть однаково. Якщо є бізнес – по лінії податкової, якщо працював на держслужбі – поцікавиться прокуратура тощо. Можливо, спокушатимуть грошима. І запобіжником від спокус буде не партквиток, а елементарна совість. Доведено практикою: днями якраз із фракції «Батьківщина» в парламенті перебіг до більшості ще один депутат. Далеко не факт, що так би зробив якийсь самовисуванець: йому ще в очі людям на окрузі дивитися, та й вдруге дорога до парламенту вже була б закрита.
За великим рахунком, успішні незалежні самовисуванці не зручні й не вигідні ні Регіонам, ні "Батьківщині". Вони не вписуються в двохполюсну модель української політики, коли влада і опозиція змінюють одне одного, нічого не змінюючи по суті в країні. Їх спробують, звісно, загнати в якесь партійне стійло, на це і сподіваються, але заженуть далеко не всіх. Тому самовисуванці – це можливість чогось «третього», нового, вони можуть дати альтернативу звичному для українців «вибору меншого зла». Бо в них відмінна, ніж в учасників політичних корпорацій, мотивація. Ця мотивація може стати в парламенті базою для об’єднання людей з досвідом і тверезими поглядами, а не партійними гаслами замість мозку і гіпертрофованим хапальним рефлексом.
Самовисуванці, які переможуть на виборах, не будуть зобов’язані своїм мандатом рейтингу лідера, на якому фактично заїдуть в Раду всі «списковики». Вони не тиснутимуть на кнопки за помахом якогось «Міші-сємафора», як називають в нинішній Раді Михайла Чечетова. Вони завжди поцікавляться законопроектом, за який голосуватимуть, а не виконуватимуть сліпо вказівку лідера. Микола Круць, який до парламенту обирався і як мажоритарник у 2002 році, і за партійним списком в 2007-му, розкрив мотиви мажоритарника-самовисуванця дуже просто: «Краще я буду служити людям, своїм землякам, ніж партійним вождям. Повірте, я знаю, що кажу, попрацювавши в парламенті десять років і як обраний на мажоритарні, і потім за списком».
Єдині зобов’язання самовисуванців – перед виборцями. І на відміну від партій, саме ці депутати стануть реальними і активними лобістами інтересів громад. Бо лише підтримка конкретної громади, а не популярність партійного лідера чи бренду є для мажоритарників-самовисуванців єдиною запорукою тривалого перебування у великій політиці.
Арсен СОЛОВЧУК,
Галицький кореспондент
