Минулого року Василя Стефурака, фермера-вівчаря з одного з сіл Печеніженської об’єднаної громади, що на Прикарпатті, запросили працювати в Туреччину. Пропонували великі гроші, найкращі умови роботи. Але він відмовився і залишився в Карпатах, бо мав план, як врятувати українське вівчарство і дати можливість рідному краю розвиватися.
Пану Василю 42 роки, він має 200 голів породистих овець, часто носить традиційне гуцульське вбрання, хвацько грає на дримбі, допомагає іншим вівчарям і вірить, що гуцули і вівці – це нероздільно.
З дитинства займався традиційним карпатським вівчарством, під час роботи в Казахстані та Киргизстані побачив, як розводять вівців там. А майже два роки тому як учасник першого сезону програми «Громада на мільйон» поїхав до Австрії на навчання і перейняв кращий європейський досвід, побачив, як столітні традиції можна підкріпити сучасними технологіями.
Спираючись на свій досвід і надихнувшись побаченим в Європі, пан Василь розробив проект відродження українського вівчарства. Це проект на мільйони гривень, тому цього літа він спробував подати його до Державної програми розвитку регіону українських Карпат на 2020-2022 роки, яку Уряд має розглянути наприкінці вересня. Про важливість і перспективи цього проекту ми з паном Василем і говорили.
«Карпати тепер не схожі на картинку з моїх дитячих спогадів…»
Розкажіть про себе. Чому тема вівчарства є такою болючою для вас?
Я не уявляю Карпати без вівець. Гуцул і вівці – це основа нашого життя тут. В горах особливо більше і займатися нема чим. Зараз вівчарство занепадає і люди їдуть звідси. Багато їдуть. Назавжди. Села в горах зникають на очах. Так не має бути.
Я народився і виріс в Карпатах у селі Молодятин, Коломийського району Івано-Франківської області. У нас дома завжди були вівці. Один з перших яскравих спогадів дитинства, як щойно народжених, таких милих, схожих на іграшку ягнят заносили у теплу хату. Відтоді, мабуть, і є в мене цей тісний контакт з тваринами.
Усе дитинство і молодість я порався біля вівців, і не можу уявити собі гори без них. Потім була служба в армії, буремні 90-ті, життя в Москві на заробітках, робота в Азії. Сім років тому, уже в зрілому віці я повернувся у своє село. Я побачив страшний занепад рідного краю. Це було зовсім не схоже на картинку, яка залишилася в уяві з дитинства, - як гуцули випасають величезні отари на схилах зелених Карпат. Я ж побачив чагарники і випалені пусті полонини. Це мене страшно обурило. Ми малими не знали, де взяти тієї трави для вівців, а зараз цілі гектари навесні просто спалюють, разом з птахами і малими звірами, бо там нема кого пасти.
Тоді я й вирішив залишитися тут і відроджувати вівчарство. Почав з пошуку нормальних вівців. Але їх просто не було де взяти. Породисті вівці або перевелися, або їх вивезли за кордон.
Правдами і неправдами я тоді знайшов 10 баранів різних порід. 5 років пішло в мене, щоб адаптувати кращі європейські породи до наших умов і вивести гарну породу в Україні.
«Зараз я розповім вам дикість…»
Які проблеми мають вівчарі, чому галузь занепадає?
По-перше, у нас нема умов для нормального імпорту та і експорту тварин. І це не голослівно. Мабуть, усі пам’ятають той гучний скандал, коли 300 дорогих породистих овець вмирали з голоду в Одеському порту, бо вони начебто могли бути хворими. Тоді загинули близько 60 дорогих тварин, а відповідальності ніхто не поніс.
В чому саме проблема?
Процедура імпортування наприклад барана-плідника така: ви їдете наприклад в Австрію, замовляєте там породисту тварину, її одразу ставлять на карантин на місяць, потім виписують документи і везуть замовнику. Але на нашому кордоні барана ставлять на карантин ще на місць. А це - смерть тварині, бо умови утримання у нас далекі від європейських. Це питання треба вирішувати на рівні держави. Зараз, після випадку в Одесі, начебто можна організувати карантин на своїй фермі, але там усе не так просто. Зрозуміло, що гуцул не буде з цим возитися, він не має ні грошей, ні бажання усе це проходити.
Але якось породисті тварини все ж потрапляють в Україну?
Зараз я розповім вам дикість. У середовищі вівчарів і козівників є таке поняття - «заносний» баран чи цап. Чому «заносний»? Бо в Європі купують маленьку тварину віком два-три тижні і буквально проносять у жіночих сумках на кодоні не як сільськогосподарську, а як домашню - пса чи кота. Звичайно, вона не має документів про походження. Це дико. Але так є. І держава мала б врегулювати це питання – не дати по руках тим, хто заносить, а зробити так, щоб заносити не було потрібно, щоб породисті тварини стали доступнішими вівчарям та козівникам.
«Цивілізовано заробляти на продукції вівчарства ми не можемо»
Імпорт і експорт тварин, треба розуміти, не єдина проблема?
Звичайно. Ми також не маємо змоги нормально, цивілізовано заробляти на продукції вівчарства. Шерсть ми здаємо по 10-12 гривень за кілограм. Її купують китайці, роблять нитку і продають нам ту ж шерсть, але уже в виробі і в десятки разів дорожче.
Шкіру у нас скуповують поляки максимум за 100 гривень за кілограм, виправляють, продають нам по 1000 гривень, а ми продаємо її на базарах та по трасах по 1200-1500 грн. На шкіру є попит, але чомусь більше на цьому заробляє Польща, а не Україна. Невже ми не годні зробити в такій державі хоч одну сучасну виправку шкір?
М'ясо ми взагалі законно продати не можемо. Тому що нема сертифікованої бойні, а бойня – це дуже дорого – близько мільйона євро. У нас в супермаркеті новозеландська баранина продається по 945 гривень за кілограм. І це ще акційна ціна. А я знаю, що гуцулам за щастя було б продавати за 145. Але через те, що немає сертифікованої бойні, вони взагалі не можуть продавати сертифіковане м'ясо. Агрохолдинги зробили собі такі бойні і б’ють там свиней сотнями. І наша пара вівець їм нецікаві, у них на це нема часу, та і бажання...
Є також проблема диких тварин. Вбивати вовків, які інколи завдають великої шкоди вівчарям, нам не дозволяють. Бо захист тварин, європейські норми і все таке. Електропастухи вже не рятують, бо хижаки вчаться їх обходити. У мене якось вночі за півгодини вовки вирізали 16 овець, у сусідньому районі – більше ніж 20. Ви навіть не уявляєте, який це удар для вівчаря. Нам потрібні пси пастуших та охоронних порід, але взяти їх нема звідки. Їх теж треба спеціально розводити і тренувати.
Крім того, в країні дуже погано працює Центр ідентифікації тварин. Він був створений, щоб спрощувати нам життя і допомагати, але став настільки зарегульованим, що лише робить перешкоди і вбиває будь-яку ініціативу вівчарів.
А ще державна ветеринарія! Це зараз каральний орган, а не помічний, як мало б бути. Отримати будь-яку довідку у ветслужбі – це жах. Вони керуються радянськими допотопними нормами, а життя вже давно пішло вперед. Тепер бізнес треба стимулювати, а не карати.
200 тисяч замість 100 мільйонів – масштаб проблеми
Нещодавно у своєму виступі в Івано-Франківську на круглому столі з питань розвитку українських Карпат ви говорили, що вже допомагаєте вівчарям і козівникам. Чим саме?
По-перше, маю досвід і знання, якими ділюся з колегами, допомагаю зробити їхню працю більш ефективною. Крім того, козівникам я роздаю породистих цапів. У селі находжу кращого ґазду, даю йому акліматизованого племінного цапа. До нього лише три умови: він повинен добре годувати тварину, давати на розплід усім, хто просить, а пізніше, як розведе своїх породистих кіз, має віддати одного цапа в сусіднє село. Там де з’явився породистий цап, згодом надої зростають мінімум у два рази. Так лише цього року я віддав близько 30 цапів.
Породистих баранів теж роздаю, але вже не безплатно. Я також шукаю толкового ґазду і продаю йому барана за 100 доларів. Міг би і задаром віддавати, але така наша ментальність – ми більше бережемо те, що купили, а не отримали задаром. Та й ґазді не проблема дати такі гроші, якщо він бере барана на отару у 50-100 голів, на відміну від козівника, що має якихось пару кіз. З таким бараном ґазда через два-три роки матиме вівців не гірших, ніж в Європі і акліматизованих до наших умов. А це вже не 15-20 кілограмів м’яса з вівці, а мінімум 50, не 200 грамів молока, а 3 літри.
Так я віддав вже близько 100 баранів. Я готовий і далі допомагати знаннями, досвідом і баранчиками. Але одного мене і навіть десятка членів асоціації вівчарів, яку ми нещодавно створили, замало, щоб зробити швидкі зміни в галузі, відродити вівчарство і стимулювати розвиток гірських територій. Тут потрібне плече держави.
Наскільки мені відомо, при асоціації вівчарів ви пропонуєте створити за підтримки держави Центр розвитку вівчарства і поширити свій досвід на усю країну. Розкажіть про цю ідею більше.
Років 30 тому в Україні було близько 20 млн поголів’я овець. Зараз – приблизно 200-300 тисяч. відчуваєте масштаб проблеми? Потенціал нашої країни – мінімум 100 мільйонів голів. Але цей потенціал ніхто не розвиває.
У свій час тільки в нашому краї розвитком сільського господарства і вівчарства займалося чотири інститути Національної академії аграрних наук: Прикарпатський, Закарпатський, Буковинський та Карпатський. Зараз залишився тільки Карпатський у Львові, і то він на ладан дихає.
Раніше з дослідної станції (Прикарпатського інституту) привозили породистих баранів і покращували поголів’я. Тепер цією роботою не займається ніхто.
Тому у мене і виникла ідея згуртувати колег в асоціацію та за підтримки держави створити Центр відродження вівчарства. Попервах Центр міг би працювати в масштабах чотирьох областей Карпатського регіону, а згодом поширити свій досвід на всю країну.
«Центр має бути і стане рентабельним, окупиться і згодом сам себе утримуватиме»
Що конкретно буде в цьому центрі, чим він займатиметься і скільки грошей треба, щоб він запрацював?
Центр має постійно займатися покращенням, адаптацією та акліматизацією кращих порід овець. Також Центр має сприяти виготовленню м’ясних, сирних та інших виробів з продуктів вівчарства. І ця продукція має продаватися під одним брендом, якому довірятимуть і в Україні, і у світі.
З конкретних речей, які мають бути – це сучасний племінний розплідник. Тоді породистого барана можна буде купити не за 5 тисяч євро, як зараз в Європі, а в 10 разів менше. Розраховуючи вартість такого розплідника, я відштовхувався від європейських цін. Ферма на 200 голів з апаратурою і усім коштує в Європі близько мільйона євро. Тобто 5 тисяч євро на одну голову. Це з доїльним залом і з можливістю переробки молока.
При племінному розпліднику мала б працювати ветеринарна станція, бажано, приватна, щоб не було зайвої зарегульованості.
Також має бути сучасна бойня з м’ясним цехом, щоб ми могли офіційно реалізовувати м'ясо і вироби з нього. Це теж мільйон євро. Плюс спецтехніка, зокрема – вівцевози. Через рік, планую, при Центрі має з’явитися можливість прийому і переробки шерсті, а через два - переробки шкіри.
Ну, і маємо готувати породистих псів для випасу та охорони отар.
Якщо усе порахувати, ну вийде там мільйонів 100 гривень на декілька років. Але в масштабах держави – це копійки. Області пропонують мільярдні проекти на Державну програму розвитку Карпат, які і близько не мають таких економічних і соціальних перспектив.
Вважаєте, Центр буде рентабельним?
Впевнений у цьому! Центр має бути і стане рентабельним, окупиться і згодом сам себе утримуватиме. Робота вівчарів теж стане більш цивілізованою, прибутковою, а отже вигідною і для держави, бо це хороші податки. В тому числі з ресторанів та магазинів, які продаватимуть сертифіковану, а отже легальну баранину вітчизняного виробництва. Якщо це не буде мати економічного ефекту для держави і вівчарів, навіщо цим займатися?
Зараз вівчарство я б назвав беззбитковим бізнесом. А за підтримки Центру воно має стати високорентабельним.
А чи готові самі вівчарі працювати відкрито?
Я бачу, що люди готові мінятися і співпрацювати з владою, виходити з тіні, платити податки, тиражувати свій досвід на усю країну. Але вони мають розуміти, для чого їм все це – що їхні податки підуть не в кишеню чиновника, а на розвиток територій, галузі, а значить – на розбудову країни.
Моя позиція така сама – якщо це просто розпил грошей, я в цьому участі не братиму, першим відійду від цього.
«Сенс у тому, щоб підтримувати невеликі ферми…»
Чи не пробували зробити з цього бізнесовий проект і обійтися без держави?
Ні, і не хочу. Я хочу, щоб вівчарство залишилося у гуцулів. Тільки так залишаться і самі гуцули, тільки так Карпати матимуть шанс на розвиток.
Звичайно, це проект можна було зробити суто комерційним – залучити грантові кошти чи гроші якогось холдингу. Але я не хочу, щоб працювали одні, а заробляли інші. Вівчарі мають бути господарями, але працювати спільно, впливати на галузь і мати підтримку держави. А якщо проект буде суто комерційним, то не буде соціального ефекту, який згуртує навколо цієї ідеї вівчарів, місцеву та державну владу. Вівчарі не відчуватимуть, що залучені до якоїсь великої, потрібної для країни справи. Не буде поштовху для розвитку галузі, розвитку територій, країни в цілому.
Сенс у тому, щоб підтримувати невеликі ферми, створювати робочі місця, зберегти традицію вівчарства, зберегти Карпати врешті-решт, а не просто дати якомусь монополісту заробити.
А як же землі? Для вівчарства потрібні величезні площі, де їх брати?
Я думав над цим. Є землі категорії «чагарники», лише в нашій громаді їх пару сотень гектарів. Також є охоронні зони річок. Я не розумію, чому ці землі не можуть бути пристосовані під випас дрібної рогатої худоби? Вони ідеально для цього підходять.
Більше того, цим більше ні до чого не придатним землям випас овець піде лише на користь. Після того, як я електропастухами обніс десятки гектарів територій, де випасаються вівці, там стало значно більше зайців, перепілок, білок, інших мілких тварин і птахів, які прекрасно уживаються з вівцями. Ці трави тепер ніхто не випалює. А електропастухи та пси відлякують хижаків. Екосистема відроджується. Крім того, вівці та кози поїдають чагарники та бур’яни. Наприклад, є така неприємна отруйна рослина Борщівник Сосновського, він є проблемою в масштабах країни, бо нищить все навколо себе, дає опіки на шкірі. Вівці і кози, особливо м’ясних порід, харчуються цією рослиною і знищують її на пасовищах за пару років. Пасовища природнім шляхом стають набагато кращими і безпечнішими.
В України мільйони гектарів таких чагарників. Ми готові платити за їх оренду. Але ми маємо розуміти, що ми з державою партнери, що держава на нашому боці.
«Нам нема чого просити. У нас є все. Треба лише цінувати і розвивати своє»
Ви змогли переконати чиновників у необхідності вашого проекту?
Я стукав в усі двері, які міг. Серед чиновників дійсно є люди, якісь щось хочуть зробити для країни. Але загальна система працює проти. Я мав величезну надію на минулу владу, але вони не справдилися. Зараз пропонують усе робити разом. Так давайте зробимо!
На круглих столах з обговорення розвитку Карпат багато проектів стосувалися будівництва доріг та мостів. Це прекрасно і необхідно. Але головне, щоб потім по тих класних дорогах люди, що тут ще залишилися, не виїхали за кордон назавжди. Держава – це послуга. І послуги, які надають в Європі, поки що значно якісніші і ближчі, ніж в Україні. Тому в першу чергу ми маємо думати про послуги і робочі місця. Люди мають дома, на своїй землі заробляти. І тому вівчарство та козівництво, я переконаний, – це можливість для розвитку Карпат і навіть цілої країни. Ця галузь дасть змогу не лише прогодувати нас самих, а й добре заробляти на експорті гарантовано якісної продукції українського вівчарства.
На щастя, мене почули і зрозуміли. Спочатку заступник міністра Мінрегіону пан В’ячеслав Негода, який на круглому столі у Франківську вперше мене побачив і почув про мій проект, одразу сказав, що такі ініціативи треба підтримувати в першу чергу. Пізніше на заході у Києві пані Міністр Альона Бабак дуже швидко зрозуміла мою ідею. Вона запитала, де той чиновник, який мав допомогти вам написати цю програму? Я сказав, що мою ідею нікуди навіть не включили. А сам я проекти писати не навчений, бо вівчар, а не чиновник. Тоді вона попросила дати вихідні цифри, а Мінрегіон допоміг правильно усе оформити…
Хочу вірити у підтримку держави. Якщо ми зараз гривнею не поможемо вівчарям, завтра ферми, звичайно, будуть, але то будуть ферми з європейськими власниками. А ми чиститимемо там гній, як зараз в Європі. Я не хочу такої долі для свого народу. Я не проти європейців, але в першу чергу я – за українців. Ми маємо бути господарями на рідній землі. Я знаю, як це зробити і врешті-решт зроблю разом з іншими вівчарями. Але з державною допомогою буде швидше. Нам нема чого просити у сусідів. У нас є все. Треба лише цінувати і розвивати своє.
За інформацією Мінрегіону, проект Василя Стефурака таки потрапив до проекту Державної програми розвитку регіону українських Карпат на 2020-2022 роки. Загальна сума його фінансування – 43 млн грн, з державного бюджету – 31 млн грн.
Матеріал підготовлений в рамках проекту «Сталий розвиток Українських Карпат», за підсумками круглого столу, який відбувся 5 вересня 2019 року у Києві, організований Українською асоціацією районних та обласних рад в рамках діяльності Ресурсного центру зі сталого місцевого розвитку.
Проект «Сталий розвиток Українських Карпат» впроваджується Українською асоціацією районних та обласних рад в рамках діяльності Ресурсного центру зі сталого місцевого розвитку у партнерстві з Посольством Республіки Польща та Міністерством розвитку громад та територій України. Проект фінансується Міністерством закордонних справ Республіки Польща
в рамках програми польської співпраці в цілях розвитку.
В рамках проекту відбулися 5 круглих столів: у Львівській, на Закарпатській, Івано-Франківській, Чернівецькій областях та підсумковий – у Києві.
