Одним із найефективніших засобів впливу на вороже політичне середовище є його цілеспрямована фрагментація. Тобто подрібнення даного середовища на межово локальні структури, які знаходяться поміж собою у стані перманентної послаблюючої ворожнечі. Аналіз останніх подій в Галичині приводить до висновку, що в політичному середовищі нашого краю відбуваються ініційовані ззовні процеси фрагментації. Вони посилюються і в найближчий час (кілька місяців, до року) вже будуть домінувати.
Експерти та політичні аналітики не мають поки що єдиної думки щодо перебігу механізму фрагментації у такому специфічному середовищі, як західноукраїнське. Єдине, у чому вони практично одностайні – в цьому процесі зацікавлена центральна влада у Києві. Чи ця влада є «кінцевим замовником» процесу фрагментації, чи лише проміжною ланкою та інструментом більш глобального «замовника» - питання до дискусії.
Аналітики виділяють два головні типи фрагментації політичного поля: інституціональний (вертикальний) і кластерний (горизонтальний).
До інституціонального можемо віднести деструкцію в «місцевих парламентах» (наприклад, дворічний параліч Тернопільської обласної ради) та відмови у фінансуванні регіональних потреб і проектів центральним урядом (депутата Івано-Франківської міської ради з цього приводу навіть регулярно пікетують обласне Управління Держказначейства), до кластерного – розвал традиційних (звичних електоратові) політичних партій, створення «синтетичних» (коньюктурних) політичних брендів, спровоковані конфлікти між мерами і міськрадами, головами ОДА та облрадами тощо, розвал звичних традиційних трендів та правил в найрізноманітніших сферах – від культури та релігії і аж до ставлення до власності та соціальної проблематики.
Загальний аналіз цих процесів вимагає спеціальних досліджень і виходить за цільові межі даної статті. Зупинимося на деяких «свіжих» подіях, які дають нам уявлення про інструменти та механізми фрагментації.
До 2010 року в Галичині поступово складався цивілізований (подібний до європейського) «спектр» політичних сил, кожна з яких займала традиційну для європейської політики і зрозумілу для електорату нішу. Соціал-національна ВО «Свобода» разом з «Покликом» та реліктовим КУНом займали праву нішу, націонал-ліберальна НУНС та УНП – правоцентристську, НРУ центрував «спектр», а з лівого центру знаходилась соціал-популістська «Батьківщина». Партія регіонів в цьому розкладі участі не брала, залишаючись резидентальною, «штучно присутньою» партійною силою, яка частково (проте неорганічно) зайняла центристську нішу «Відродження». На крайньому лівому флангу до часу залишалась реліктова КПУ, але там, попри присутність пенсіонерів-ленінців, могли вільно формуватися місцеві молодіжні лівацькі політ проекти, інколи парадоксально організовуючись в незбагненну «форму» -- націонал-комунізму.
Власне, в Галичині вибудовувалась жива політична структура, в якій могли б знайти свої ніші і «Собор», і «краєзнавчі» партійні проекти на кшталт Української галицької партії. Напевне, комусь така ситуація стала поперек горла. Адже при наявності адекватного політичного середовища жодні корпорації-зайди не можуть нав’язувати краю свою політику, зокрема ресурсну. Тому три роки тому під політичний «спектр» Галичини були закладені «структурні міни».
По перше, було зруйновано націонал-ліберальний правий центр, який був опорою місцевого політикуму. Для цього:
1) Було дискредитовано Віктора Ющенка як найбільш харизматичного представника націонал-лібералізму;
2) Було розгорнуто ідеологічний наступ на лібералізм і (під інформаційним сподом) на європейські цінності;
3) Почалась невмотивовано загострена ідеологічна компанія навколо постаті Степана Бандери, яка працювала на зміцнення позицій крайнє правих націонал-радикалів. Націонал-ліберали в ній змушені були грати роль «другої скрипки», що відразу відчужило від них частину електорату;
4) Було спровоковано розгул ксенофобії, базованої на найпримітивніших інстинктах населення;
5) Націонал-лібералів (демократів) було позиціоновано як «жирних котів», буржуїв, гранітоїдів...
Наслідком руйнування правого центру став різкий «перекіс» політичного спектру в бік крайнього правого флангу. Відповідно, почалася «злоякісна» фрагментація правого центру, центру і лівого центру, які не змогли оперативно зреагувати на ситуацію. Замість чітко позиціонованих партійних ніш виник хаос, у якому «Наша Україна», НРУ, КУН, УНП та дрібніші проекти одночасно перетворилися на релікти і «суперрелікти» політичного поля.
Позиція «Батьківщини», яка повністю залежить від поточного стану харизми Юлії Тимошенко, стала межово невизначеною і невпевненою. «Батьківщина» почала виходити з тренду. Ця політична сила, лівоцентристська та солідаристська за своїми базовими та електоральними характеристиками, втратила в Галичині свою первинну оригінальність. Шлемко і Курпіль раптом заговорили не властивою їм мовою «радикальних націоналістів», а на виборах 2012 року «Батьківщина» раптом почала боротися з Олесем Донієм (якого підтримали Павличко і Шухевич), втрачаючи останні залишки зрозумілої електорату політичної позиції.
Об’єднання Яценюка, Кличка і Тягнибока в парламенті не зупинило процесу місцевої фрагментації. Навпаки, політичні партії (окрім ВО «Свободи», яка чітко декларувала свої дії як ситуативні) остаточно «втратили орієнтацію». Поки лідери націонал-лібералів та популістів у Києві демонструють незламну єдність з Тягнибоком, їхні галицькі підлеглі під тиском «свободівців» втрачають в Галичині одну владну позицію за іншою.
На рівні містечкової війни політичних кланів в Галичині відбувається справжня «повзуча революція». Націонал-ліберальні клани відступають по всьому «посадовому фронту». У Львові та Львівській області вони вже стали примарами політичної історії. Колись впливові на Івано-Франківщині Ямницький, Яремчанський і Тисменицький клани, родина Шкутяків, Українська партія Насалика воленс-ноленс змушені «задкувати» перед «свободівським бульдозером», двигун якого набирає обертів, або банально в нього інтегруватися, причому, - на другорядні ролі.
В той же час ВО «Свобода» не стає гарантом від фрагментації, тому що при своїй кадрово-організаційній слабкості аж ніяк не гарантує Галичині 15 або 20 років «ери Тягнибока». Адже не завжди їм допомагатиме фактор Табачника. Та й народ не можна десятиліттями тримати в стані «опору окупантам». Навіть патріотичні галичани рано чи пізно стомляться водити аркани та хороводи навколо щедро розмножених монументів і пам’ятників. Особливо, якщо, не дай Боже, єдиним реальним наслідком хороводів стане тверда присутність в Галичині бізнесу Сім’ї та дочірніх компаній «Газпрому».
Галичина на початку 90-их вже пережила період фрагментації політичного поля. Тоді стрижневим трендом цієї фрагментації був розвал «Руху». Тоді декому також здавалося, що настає довготривала «ера КУНу». Але потім виявилося, що КУН був лише інструментом фрагментації, а не метою цього процесу. Так чи інакше, проте після розвалу «Руху» Галичина на ціле десятиліття випала з великої української політики.
Історія може повторитися, але з гіршими наслідками.
Аналітична група «Фіртка-Магус»
