Національні лідери (не лідери нації) з’являються різним шляхом. Якщо держава живе за межами соціальних потрясінь, то лідери ці достатньо умовні. Вони здатні керувати лише тими державами, які для них створили ті лідери, котрі з’явилися в період якогось соціального або національного зламу.
Майже вся Західна Європа зараз має таких лідерів, які просто збирають плоди з саду, посадженого не ними. Навряд чи фрау Меркель, чи месьє Блуму вистачило б потуги керувати своїми державами, якби ті раптово (не приведи, Господи) опосіла якась напасть. Хоча б така, як зараз в Україні.
Україна довгий час, не зважаючи на численні негаразди, уникала сильних потрясінь. Навіть Майдан 2004 року тепер виглядає звичайнісінькою вечіркою під відкритим небом. Та, власне, так воно й було. Саме тому Помаранчева революція не породила справжнього лідера. Віктор Ющенко явно не дотягував до цієї ролі, а Юлії Тимошенко постійно перекривали злітну смугу, аж доки не загнали в ангар.
Натомість з’являлися якісь квазі-лідери. Всілякі тягнисвободівці та фронтові кролики. Згодом до них долучилися і боксери-ударники. Всі вони дружно надимали щоки, розмахували кулачками і навіть кулаками, вигукували лозунги, гнівно бризкали слиною, вдягали вишиванки та вважали, що саме так має виглядати національний лідер.
Кожен з них уявляв себе таким собі пастухом, який пасе стадо українських овець. Пастухом себе уявляв і Великий Володар Золотого Унітазу.
Та виявилося, що всі вони помилялися. Ніякого стада овець не було й близько. А оскільки немає стада, то і відпадає потреба в пастухах.
Україна потребує цілком іншого формату влади. І нових людей, на дверях кабінету яких можна буде повісити табличку «Національний лідер. З 9.00 до 18.00». В неробочий час звичайні громадяни. Без пільг та преференцій.
Хто може стати новим лідером в Україні й чи є такі особистості на даний час?
Беззаперечним залишається одне – всю стару систему влади потрібно міняти докорінно. Тому (моя особиста думка) тих, хто був «гвинтиком», «шестернею», «приводним ременем» старої системи, потрібно заміняти на нові «деталі» доти, доки старий механізм не перетвориться на цілком новий.
Саме з огляду на це не варто шукати нових лідерів серед чиновників сьогоднішнього дня. Бо так, чи інакше, вони є породженням тої системи, котру українське суспільство взялося ламати. Кого я маю на увазі? Та хоча б мера Івано-Франківська Віктора Анушкевичуса, котрий повинен зникнути з українського політичного горизонту разом зі старою системою влади. В таке ж політичне небуття я б відправив і голову обласної ради Скрипничука, і колишнього голову облради Сича і всіх цих марцінківих з вітенками вкупі. Чому так категорично? Та тому, що всі вони заражені вірусом старої системи і надії на одужання практично немає. Скандал навколо Олександра Левицького є вагомим підтвердженням цього діагнозу.
А хто замість них, спитаєте ви? Нікого ж немає, додасте згодом. А я не погоджуся. Хоча б тому, що наша держава переживає саме той серйозний злам, на гострому краю якого й народжуються нові лідери. Можливо саме тому «Правий сектор» наполягає на тому, щоб народ на перемовинах з режимом представляли не тритушки, а Андрій Парубій?
А хто в нашому місті (області) може претендувати на роль нового лідера. Можна перераховувати прізвища, які мені запропонували, й пробувати аналізувати? Можна.
Максим Кицюк. Студентський лідер, організатор євромайдану в Івано-Франківську. Фізично постраждав від режиму. Чи може він перерости студентський формат. Безперечно зможе (якщо не перегорить). Але навряд чи він пов’яже себе з нашим краєм, якщо шукатиме боротьби. «Бути націоналістом в Івано-Франківську легко» - здається так він сказав? Його мала батьківщина Крим і саме туди він може спрямувати погляд. А там, гляди, років через десять ми й почуємо про нього, як про нового лідера півострова.
Ростислав Микитюк. Сам факт його перебування в системі старої влади вже повинен насторожувати. Втім, революційна ситуація, змусила його на певний час забути про екологію, фестивалі та гендерну політику й зайнятися більш нагальними проблемами. Такі люди будуть потрібні в перехідний період і, можливо, якщо стане очевидним те, що вони не заражені вірусом про який йшлося вище, то цілком можливе їхнє існування в новій системі координат. Можливо навіть в якості лідера. Років десять для росту в нього ще є.
Наталія Сербин. Голова Івано-Франківської обласної організації МГО "Міжнародна Дипломатична Місія Народної Дипломатії "ЄВРОПЕЙСЬКА УКРАЇНА" – звучить настільки загрозливо, що я просто не знаю про що писати далі. Хіба що про те, що людина, котра очолює обласну структуру організації з такою вагомою назвою цілком може претендувати в майбутньому, якщо не на лідера, то бодай на якусь ключову посаду в новостворених структурах влади.
Андрій Подільський. Національно стурбований. Саме так – не націоналіст, хоча вважає що є таким, а національно стурбований. Занадто категоричний і не схильний до сприймання кольорового. Все бачить в чорно-білих тонах. Але самовідданий – це викликає певну повагу. Втім, низький рівень культури ставить під сумнів всі його потуги на лідерство в новій системі, яка потребуватиме (сподіваюся на це) саме людей освічених. І мова не про дипломи, а про загальний розвиток особистості. Але, зрештою, культурне зростання особистості залежить виключно від бажання рости.
Про студентських лідерів - Івана Харківа з Прикарпатського університету та Андрія Чепіля з ІФТУНГу можна сказати лише наступне - бути студентським лідером це звичайно добре, але не завжди цей шлях веде до лідера політичного. Тим більше, що Чепіль може піти в музику. Саксофон – це чудово, а політика зовсім інший джаз.
Що ж до старої гвардії, то можна згадати в контексті теми Василя Поповича, Віктора Неміша та Юрія Солов’я.
Отже Попович. Важко напевно порахувати, скільки за останні місяці промовив він «Слава Україні!». Власне, вся його діяльність і зводиться до того, щоб говорити. Втім, в цьому немає нічого поганого, бо хтось повинен брати на себе і таку місію. Я наприклад пишу тексти, а Василь Попович говорить, закликає, вигукує і, зрештою, координує. Координація – це вельми необхідна річ в даний відрізок часу. Пишу це без всілякої іронії й, тим більше, сарказму. Від координаторів багато залежить. Інше питання – чи зможе Попович з координатора вирости в лідери. От маю сумнів. Тут кілька причин. І одна з них – це приналежність до ВО «Свобода», керівництво якого, на жаль, дискредитувало себе в очах значної кількості виборців. Гадаю, що в майбутньому левову частку електорату «Свободи» успішно відбере «Правий сектор».
Віктор Неміш, як соратник Поповича по партії (і по діяльності) теж, відповідно, не має шансів вирости в щось більше, ніж він є зараз. Причини ті самі.
І, нарешті, Юрій Соловей. Всі спроби Юрія Солов’я вийти на передові позиції, до останнього часу зазнавали фіаско. Чи то супротивники виявлялися більш хитрішими, чи то тактику й стратегію пан Соловей вибирав не ту що потрібно – це най розбираються політологи. Нинішня ситуація в державі підкинула Юрію Солов’ю додатковий шанс. Інше питання – чи зуміє він цим шансом скористатися.
В цьому тексті звичайно ж згадані не всі. А дехто взагалі не згаданий. В силу того, що про цих людей ми поки що може й не чули, але вони є. Там, в середовищі активних громадян (таких як художник Андрій Єфіменко та інші) можливо визріває новий лідер. Поживемо – побачимо.
Ну, і в якості пост-скриптуму окрема думка від режисера Василя Юрціва:
«УКРАЇНІ НЕ ПОТРІБНІ ЛІДЕРИ. В силу того, що будь-яка людська тварь є істотою ненаситною (на відміну від решти фауни), а специфіка світової політики доводить, що далеко не браміни (так як це б мало бути природньо) приходять до влади, то кожному держивладцю рано чи пізно починає цієї влади бути замало. І кожен так чи інак починає думати про загарбання все більшого і більшого ресурсу владарювання... тобто стає диктатором (великим чи маленьким).
Ще донедавна я був переконаний у тому, що СУСПІЛЬНИМ може бути тільки НЕСВІДОМЕ. А ці два місяці дуже конкретно засвідчують, що насправді, народ України зберіг у своєму генетичному коді СУСПІЛЬНЕ СВІДОМЕ.
А отже найбільш ефективною системою суспільного співжиття мусить бути АНАРХІЧНА РЕСПУБЛІКА».
, Версії
