Ілона Федорко – танцюристка із села Вістова Калуського району. Студентка юридичного коледжу, скромна, але при тому дуже талановита дівчина. У свої 18 років вона уже чемпіонка світу із сучасного танцю та викладачка школи Влада Ями. Проте, цим не козиряє, навпаки переконує, що не перестає самовдосконалюватись та рости.
Отож, у розмові з Ілоною про: захоплення танцями, минулі та майбутні проекти, а також звичайні будні зіркової дівчини, пише Станіславське ТБ.
Ілоно, що для тебе означає танець? І від кого перейняла цей дар?
Танець для мене це насамперед те, що я відчуваю, що є в середині. Коли це неможливо сказати словами, можна висловити рухами, емоціями і таким чином донести певну історію до людей. У моїй сім’ї танцюристів немає. Колись бабуся хотіла танцювати, але не мала можливості, тому всі дружньо втілили цю мрію у мені. Моя ж любов до танцю виникла самостійно, ще в трирічному віці. Вона проявилась через надмірну жвавість. Займаючись в Калуському ансамблі «Фламінго» проявляла себе в естрадно-спортивному стилі, зараз розвиваюся і вивчаю різні танцювальні напрямки у Франківській школі Влада Ями.
Чи пам’ятаєш свою першу сцену?
Концерт в Калуші у Палаці культури «Юність». Маленькі «ангелята» були настільки розгубленими, що навіть не до кінця розуміли що з ними діється ( сміється – Авт.) .
Які емоції переповняли тебе коли їхала на Чемпіонат світу? Чи могла передбачити свою перемогу?
Не потрібно себе зразу налаштовувати на перемогу. Адже кожен, хто потрапляє на чемпіонат світу достойний її, адже є переможцем у своїй країні. Спочатку був відбір на чемпіонаті України. Вперше коли я їхала на світовий чемпіонат в Італію, то не проходила відбору, тому що мене помітив директор асоціації на іншому конкурсі. Ті емоції які я відчула там, хотілось би відчувати ще і ще.
У скільки років і за яких обставин стала викладачем? І чи є перспектива учням перевершити свого вчителя?
Уже третій рік я працюю в ролі хореографа, ставлю постановки і тепер уже мої учні їздять на чемпіонат. В такі миті переживаєш ще більше, адже хвилюєшся не тільки за себе, а й своїх підопічних. Щодо занять, то їх я проводжу тричі на тиждень. Мої учениці – мої однолітки, тому мені легко з ними знаходити спільну мову. Вони неодноразово вигравали різні конкурси, в тому числі і Чемпіонат України, були фіналістами Чемпіонату світу. І якщо вони мене перевершать, я не ображусь.
Нещодавно, ти брала участь у телепроекті «Танцюють всі». Проте, на жаль, у двадцятку не потрапили. Чого не вистачило?
Це безцінний досвід. Те що ми бачимо по телевізорі маленький клаптик, того що є за кулісами. На таких сценах, серед однодумців, почуваєшся у своїй тарілці. Я б хотіла спробувати себе знову, бо бути глядачем одне, а виступати серед своїх інше. Щодня живу ідеєю бути там: ще раз відчути сцену, пропустити повз себе ще кілька танців. Спочатку поразку було важко сприйняти. Судді сказали, що потрібно в собі шукати більше особистість. Я над цим працюю. Після проекту моє відношення до танцю набуло ще більшого сенсу.
У тебе кожного разу інший образ. Хто створює для тебе ці шедеври, які доповнюють твою постановку?
Ти чуєш музику, ставиш хореографію і бачиш костюм. Закриваєш очі і бачиш. Ще не було такого, щоб не могла придумати костюм. Прокидаєшся і записуєш ідеї. Ідеї черпаю на занятті, в автобусі.
Чи пригадуєш якісь курйозні випадки під час виступів?
Чогось трагічно, на щастя у мене не було, а от комічне траплялося. Бувало забувала, губила костюми. Плакала, бо не так заплели, проте не сцені вигляду не подала. Буває танцюєш і забуваєш половину номера, проте ніхто цього не помічає, адже ти не припиняєш рухатися. Єдине чого не можу зробити – це вимушено танцювати. Коли не подобається танець – я його не робитиму.
Чого прагнеш бачити від глядача, коли працюєш на сцені?
Найкраща подяка глядача – його емоційна віддача. Коли кам’яні обличчя за 5 хвилин тануть – значить ти достукалась до людських сердець.
Ілоно, зараз ти студент юридичного вишу. Чому саме право, а як же танці?
Завжди хотіла мати ще додатково освіту. Юрист – мені подобається, але попри те я реалізовуюсь в танцях. Навчання забирає багато часу, проте стараюся поєднувати ці дві речі.
