"Українська правда. Життя" подає розшифровку розмови Ірини Славінської з письменницею Іреною Карпою з приводу останніх подій.
- Розкажи, що ти тут робиш? Вийшла подихати свіжим повітрям?
- Косметичні процедури для лиця. Нє, прийшла подивитися обстановку, побути пікселем, побути разом з тими людьми, яким не байдуже. Бо я розумію, що боєць з мене, може, і ніякий, але все-таки, може, вдасться потім власним досвідом заманити сюди побільше хлопців, щоб вони приходили, бо з них краща оборонна сила, ніж з мене.
- А розкажи, як ти ставишся до того, що з'явився ось такий фронт на вулиці Грушевського? Що взагалі відбулося, і чому ось це більш силове протистояння почалося 19 січня?
- Тому що люди втомилися від бездіяльності. І, насправді, будь-яка армія, яку довго тримати без бою, деградує і, якби ще трошечки взагалі не відбувалося нічого, то все би просто розійшлося саме по собі. Так, ніби розтанув сніг.
А тут якось вдарили морози, ця наша "тройка з бубєнцами" не змогла, як завжди, нічого путнього сказати, і коли сказали, що, окей, лідером протесту є народ, народ собі отримав карт-бланш і, напевно, в кожному з українців з самого початку завжди сиділа ця ідея кинути коктейль Молотова.
І в той же, наприклад, вечір я прийшла сюди подивитися, хто ж ці так звані провокатори. І написала про це відразу, що бачила абсолютно тих самих людей, які стояли перед тим на Майдані - тіточки в дублянках з Євангелієм, дівчата в колготах, медики. Це, знову ж таки, абсолютно той самий народ.
Я не знаю, з чого це все почалося, хто перший кинув у святого "Беркута" камінь, але, так чи інакше, - і це видно зараз, - настрій абсолютно спільний. Єдине - і це провина так званих лідерів чи їх відсутності - що, знову ж таки, не було якогось структурування, одного командування. Бо, наприклад, коли вибігає цей збочений "Беркут" хапати людей з натовпу, як це було при розстрілі медпункту, то дуже чітко видно, що ніхто не кинувся йому напереріз.
І тут хочеться попросити всіх людей, які мають якусь військову підготовку, аби це, все таки, було дуже правильно сформовано. Тобто я зараз говорю про захист. Звичайно, я ж не можу до екстремізму закликати. Тому я зараз говорю про те, щоби не давали в обіду своїх. Але якщо ці скоти розстрілюють пресу прицільно, розстрілюють медиків і знущаються з людей, і це блюзнірство ще й виставляють... І при цьому ти не можеш поскаржитися в міліцію, ти не можеш піти в суд, поранених з лікарні забирають, добивають.
Ніколи не думала, що доведеться жити за таких умов і, в той же час, я думаю, що кожен з нас зараз по кілька разів на день плаче, коли нас ніхто не бачить, включно з чоловіками.
Особливо, до речі, страждають ті, хто зараз далеко. Наприклад, мій брат, який зараз живе в Німеччині. Люди не можуть опинитися тут за день і при цих от сльозах, співпереживанні, співчутті, треба триматися сильним, спокійним і оптимістичним.
Так чи інакше, перемога буде. Я це відчуваю дуже якось глибоко всередині. І дуже чудово насправді відчувати цю спільність. Ще б якби армію якось на нашу сторону переконати перейти - мені здається, за нами була б перемога. Бо армія зараз якась ні в сих, ні в тих. Тобто і проти народу не хочуть йти - незрозуміло, ким треба бути, щоб виконувати ці накази. Я дуже не хочу, щоб це стало громадянською війною, але, на жаль, зараз на вулиці дуже чітко видно, хто свій, а хто не свій.
- І останнє запитання: вчора, 23 січня, народ на Майдані Незалежності висловив бажання не продовжувати переговори. Але все одно мені абсолютно очевидно, що якийсь переговірний процес, нехай навіть в кулуарах, проводиться. Ти взагалі віриш, що майбутні переговори можуть допомогти? А, якщо ні, то що може допомогти?
- "Жодних переговорів з терористами", - є такий вислів. Я, мабуть, цитуватиму Джина Шарпа: "З режимом переговорів вести не можна". Тому що, якщо ми бачимо, скільки порушується тут - то яка їм ще різниця, порушать вони ще якусь додаткову умову переговорів, чи нє?
Ці уроди зараз привладні - вони не бояться нікого - ні свого народу, ні влади, ні Бога. Тому шо їм здається, шо велика дупа Путіна буде їм гріти ясним сонцем. І тут потрібен якийсь хитріший план.
Переговори (можна вести – авт.) стосовно тільки того, чи можна їм з собою стілець взяти, коли вони будуть кабінети звільняти, чи, все таки, нехай залишиться, бо, може, на дрова десь піде. Я думаю, що переговори тільки про шось таке.
(текст записали Ганна Власюк і Мар'яна Мазурак)
