Кілька днів тому додому із зони АТО повернувся доброволець Національної гвардії, 53-річний коломиянин Юрій Тимошенко.
На залізничний вокзал прибув потяг, яким приїхав боєць першого батальйону Національної гвардії імені Генерала Кульчицького Юрій Тимошенко. Зустрічали його рідні та близькі люди зі сльозами радості на обличчі та обіймами, найміцнішими, мабуть, за все життя.
39 діб першої ротації і 32 доби другої ротації, перша лінія оборони, перший блокпост, атака танків, обстріли з мінометів та «градів» – все це і більше пережив Юрій Тимошенко. Адже перед цим був на Майдані від першого і до останнього дня. Його матір Лариса на вокзалі так і сказала: «Порахувавши всі дні, у сумі вийшло 10 місяців, цього вже достатньо, більше він нікуди не поїде», – міцно тримаючи сина, каже вона.
Сам Юрій Тимошенко налаштований рішуче і по-бойовому, бо все, що пережив, переконаний, зробило його ще сильнішим і витривалішим.
– Нехай би був найгірший мир, ніж війна. Вона забрала життя стількох прекрасних людей. Це відчуття неможливо передати, коли ти дізнаєшся, що загинув твій найкращий друг, побратим, з яким познайомився ще на Майдані, командир третього зводу, восьмої Афганської сотні Филип з Житомирщини. Я, мабуть, більшого шоку не переживав у житті, – розповідає пан Юрій. – Розумієте, коли воює десь 1% всього населення, – продовжує він, – то якось дивно, чому не всі разом?
– Як вважаєте, в чому причина, що хтось удома у теплому ліжку, а хтось – в окопах?
– Байдужість і страх!
– Що породжує відчуття страху?
– У кожного цей фактор є різним. Я вдячний Богу за те, що з роками Він оце відчуття страху у мене перевів у таку фазу – максимальна концентрація, обережність.
Та є моменти, коли ти вже більше переживаєш за сім’ю, за рідних, за побратимів. Пригадую переддень оголошення перемир’я(червень). Перебуваючи на блокпосту у Слов’янську, ми почули, а згодом і побачили, як на нас сунуть чотири танки. І тоді прийшло відчуття не страху, а такого несприйняття ситуації, що мусиш загинути. Отак безглуздо. Тоді я думав тільки про те, чи встигну перед смертю хоча б одного ворога відправити на той світ... Що я міг зробити з кулеметом проти танку?!
Зброї у нас не було, гранатомет хіба, але то ще треба ж було попасти хоча б у гусениці, але вони ж теж ідуть з автоматами і відсікають піхотинців.
І тоді, коли вже сидиш і рахуєш хвилини, скільки тобі залишилося, раптом бачу, як вони звернули на сусідній блокпост, тоді там загинули п’ятеро наших бійців. А ми дивом залишилися живі. А от страх відчули під Дебальцево, коли надійшла інформація про реальну загрозу оточення, то його я злякався, мабуть, більше, ніж танків під Слов’янськом. Бо знаю, як у полоні тримають, як знущаються… Подаровані близькими людьми перстень та годинник я одразу передав додому, не хотів, щоб вони знущалися над усіма цими дорогими мені речами... А вони нам кричали, що вбивати одразу не будуть, що будуть різати…
– Яка різниця між першою і другою ротацією?
– Моральний стан бійців. Коли в першій ротації здавалося щось непорозумінням, випадковістю чи ще чимось, то вірилося у краще, що всі готові боротися. А у другій ротації вже наочно стало зрозуміло, що все це не випадковості, а закономірності. Зрозуміли, що це відверта зрада! Проте, я вірю, правда переможе!
– Яка ціна території та свободи?
– Ця вся війна не варта життя жодного вояка, який загинув. Ці території не варті тих життів кращих героїв України, що полягли у цій війні. Так, звичайно, я теж за те, щоб ці території були нашими, але тільки не такою ціною. Тому що загинули кращі – еліта нації. І тому я не навиджу війну.
Незабаром читайте розгорнутіше інтерв’ю з Юрієм Тимошенком про події у зоні АТО.
