Роман Повзик, резидент "Станіславського феномена"
Франківськ видається мені дуже загадковим. У перші кілька днів він всіляко намагався нас плутати.
Здавалося, він навмисне вибудовував додаткові споруди за ті кілька хвилин, що ми блукали його вулицями з картою (одною – офіційною, іншою – намальованою художницею в рамках створення нового бренду міста). До слова, їх, брендів Франківська, вже декілька, що тільки йде на користь цьому місту, адже там, де є конкуренція – там і розвиток.
Зрештою, опір Станіславова (ця назва мені все ж подобається набагато більше) поступово зникає, він приймає нас, хоча для нього ми тут чужинці, що приїхали за сотні кілометрів.
Випадково у хостелі, де я мешкаю наразі, опинився франківчанин, котрий приїхав із Польщі. Жінка – у відрядженні у Львові, а ключів від квартири немає. Через кілька хвилин розмови він зауважив, що я, вочевидь, з Полтавщини, бо мають занадто відчутний акцент.
Так само, як і цей чоловік, Франківськ прекрасно відчуває своїх і несвоїх. Але, як у сполучених посудинах рідина поступово врівноважується, так і ми з Станіславовом поволі, але впевнено йдемо на мирову.
Наразі нас троє таких, чужинців для цього міста, котрі місяць мають вростати в ці вулиці, в ці австро-угорські будинки, в цю історію і цю літературу. Я, чий акцент здає моє полтавське походження без жодного шансу на алібі, Ірина, журналіст з Кривого Рогу, котра бездоганно орієнтується в картах і вулицях та ковтає книги з надприродною для мене швидкістю, та Міхал. Він, третій мешканець костелу, студент, наразі активно вивчає українську мову, бо вже в понеділок буде допомагати міській владі у співпраці свого рідного Любліну і Франика в культурних проектах.
Тому тепер наш простір став місцем своєрідного обміну культурами і мовами: Міхал вчиться у нас української, ми у нього – польської. Вчимося швидко, хоча час від часу трапляються слова в обох таборах, котрі доводиться важко і детально пояснювати.
Водячи Міхала цими вулицями, ми почуваємо себе трошки франківчанами, котрі знають більше за того туриста, що опинився тепер серед них. Але всього кілька днів тому нас так само водив бруківкою і повз ці величні будинки Тарас Прохасько, розповідаючи над деякими спорудами її нелегку і довгу історію від самого створення.
Блукаючи цим містом, відчуваєш, що воно багато в чому створене для відпочинку: усі до останнього парки, кав’ярні, ресторації, фонтани. Воно затишне і тепле. Це трохи не той затишок, котрий відчуваєш у Полтаві (та й чи відчуваєш взагалі?). Тут він багато в чому заснований на ґречності і доброзичливості самих франківчан.
Уже на першій секунді мого виходу з потягу на вокзалі Станіславова старий сімдесятип’ятилітній дідусь взявся за ручки моєї важелезної подорожньої сумки і допоміг мені зійти з потягу. Йому було важко, я його не просив про допомогу, але дідусь чомусь не міг просто пройти повз.
Саме за цих людей, за оці вулиці, за оцей обмін культурами і мовами я поволі закохуюся в місто. Воно вабить своєю щирістю, своїми музикантами і письменниками, своїми віруваннями, забобонами і церквами, своєю кухнею врешті-решт.
І доки Міхал наполегливо вчить граматику нашої мови, а Іра пише есей в «Українську правду», я знаю, що попереду лише трішки надкушений липень. Станіславський липень…
«Станіславський феномен» – перша в Україні літературна резиденція для молодих україномовних письменників. Триває з березня по листопад 2014 року.
