У селі Зеленому, на Верховині, топче ряст від сили тисяча людей. Десь тут у місцевих лісах ховаються Угорські скелі. Як їх знайти, не розповідає жоден поодинокий дороговказ.
"Бабусю, а де ваші знамениті камені?" – гукаємо до літньої пані, яка по-молодецьки косить траву у підніжжя гори.
На дорогу зі злісним гарчанням вибігає ледь помітний сторож.
"Угомонися, Капітошко!– хукає жінка на собаку. – Аааа, бажання загадати хочете! То, може б, спочєтку та й підкріпились на дорогу? Я вам попити зроблю і музей покажу".
"Оце таких тут мольфарками кличуть", – шепочуться дівчата з нашої юрби.
"Та бабусі просто поговорити ні з ким. Трудиться тут собі одиноко", – соромлять нас хлопці.
АРОМАТ КРОПУ
Пані Василина живе у звичайній хаті, пофарбованій у незвичний для цих країв небесний колір.
"То щаслива домівка. Тут ще ніхто не помирав", – посміхається старенька.
У будівлі не так давно зробили ремонт. Піч викладена новенькою плиткою. На підвіконні цвіте пурпуровий Мокрий Іван. На ліжку виляє хвостом ще один охоронець – Тузик.
Наша компанія вирішує не чекати на частування і лаштує обід по-своєму, по-подорожньому: скибки хліба, шматок домашньої ковбаси, огірочки.
Бабуся заходиться біля напоїв. Ставить на стіл графин з каламутною рожевою рідиною. На смак як малиновий морс. Забачивши наш скромний салат, біжить за городиною. Довкола пахне свіжим кропом.
СОМАЛІ
Порання Василини зупиняє мобільний рінгтон.
"Синку, в мене туристи", – каже вона в трубку.
І додає для нас: "Недавно такий цікавий хлопець проходив – чорношкірий. То я так си втішила! Ой, думаю, таких у мене ще не було! Хоча колись мала гостей з Сомалі".
Василина вказує на товстий блокнот: "То моя книга відгуків. Уже третя".
Серед українських і російських записок натрапляю на рядки від Джона з Каліфорнії. Тут і там тексти іспанською. Я розумію тільки численні "gracias".
"А про який музей ви ото говорили, бабусю?" – "Музей? То мій музей. Я народна майстриня України з вишивки", – між іншим відповідає Василина.
Моя канапка застряє на півдорозі до рота, і я нарешті помічаю оздоблені двері навпроти. За ними – ще одні, і ще одні.
200 ГРИВЕНЬ
З-під стелі вигулькнули десятки бабусь-ягусь. Василина плескає в долоні й ляльки починають зловіще гарчати.
"То мені привезли з різних країн", – сміється хазяйка, очевидно задоволена ефектним початком "екскурсії".
За наступними дверима гуцулка запечатала справжні скарби. Пишні подушки та гігантські вишиті ікони межують з особистими речами: портретом внучки Олесі, сімейними фотоальбомами, списаними папірцями. На комоді світлина: хворий Ющенко обіймає нашу бабусю.
"Він мені, коли посвідчення майстрині у 2010-му дав, то мали ще й 200 гривень надбавки до пенсії начислити.
Що тут робилося!.. Почали переглядати всі документи, аби перевірити, чи достойна я тих грошей. А я тут і за наш край постійно заступаюсь, і на фестивалях різних виступаю, і всі мене у селі знають! А вони все доказів на тих 200 гривень шукають.
Надіюсь, вже до кінця життя не заберуть у мене ту надбавку", – ділиться Василина.
ХВАЦЬКА НИТКА
У третій кімнаті знаходжу й сам документ. Василина Василівна Янушевська-Шкрібляк – отак звати знамениту жительку Зеленого.
До смерті чоловіка вона нічим не відрізнялася від односельчан. Жінку ґазда шанував, але іноді більше шанував чарку. Коли в хату забиралася ця зрадлива коханка, Василина могла й стусанів покуштувати. Бувало, що жінка разом з трьома синами та дочкою втікала до сусідів.
18 років тому пана Янушевського не стало, а у його вдови почалось нове життя. На селі кажуть – "ну зовсім як і не наша Василинка".
Усі свої візерунки жінка придумує сама. Ними ж оздоблює пошите за гуцульським звичаєм вбрання. Через кожен ґудзик, крізь кожну намистинку пройшла її хвацька нитка. Ці експонати не мають ціни. Вилучених грошей вистачило б на ще один музей. Але якщо продати, то де потім знайти такі скарби? Бабуся хоче, аби всі її вироби залишились у рідному Зеленому.
НІЧЛІГ
"А ходи-но, я тебе вберу по-гуцульські!" – гукає Василина.
Майстриня вчить мене, як правильно зав'язувати запаски, підперізує стан поясом. Коли натягуєш вовняні онучі, а потім ступаєш в розцяцьковані постоли з м'якенької шкіри, мимоволі забуваєш про своє поліське коріння.
"Ти така молодесенька, сідай на мої подушки. Колись до мене сюди якихось науковців присилали – і вони тут бігали-вимірювали енергію, яку випромінюють мої ікони.
То теє казали, шо навпроти отої з Ісусом на руках ого-го який вихор крутився! Але такі речі не для моєї голови", – розповідає Василина.
Одного разу в гості до бабусі завітала пара, яка 8 років не мала дітей. Василина перейнялась чужим горем і порадила жінці помолитись перед диво-образом. Гуцулка лишила подружжя в кімнаті на нічліг. Через рік мандрівники подзвонили Василині й розповіли про поповнення. Відтоді гуцулка завжди саджає молодиць на перину з вишитими подушками. А раптом й справді чарівні?
БОГ І БАНУШ
Обабіч ліжка – стіл. На ньому акуратно розкладені місцеві журнали, зо три збірки авторської поезії. До римування рукодільницю спонукала….гангрена.
"Нога була чорна до коліна! Діти мене й до Франківська возили, й до Києва, й знов до Франківська.
А я лікарю так-то до душі припала, шо він мені ноги утяти не схотів. Дев'ять разів вони збирали той свій консиліум, Сказали сину, шо вже й кістки у мене всередині розкладатись почали", – розбалакалась гуцулка.
Раніше Василина у Бога не дуже вірила. А ще більше – після того, як Гагарін прилетів. Сказав, що у небі був, а Бога там не видів.
А тут бабусю немов перемінили: "Поклала я ногу на подушку та й як почну голосити: ой, зціли мене, аби я тільки ще по Карпатах походила!"
Під вечір Василині закортіло бануша. Вирішила прикласти цієї страви до ноги. З того й почалось її знахарювання. Потім в хід пішов живокіст, свячена вода та інше. Через 3 місяці бабусина нога потроху почала стихати.
"Як ото лікувалася, то до мене вночі хтось говорити почав. Тако шось шепоче, наче ото диктує. Я ті слова на аркуш бігом записую. Встаю вранці та й не можу повірить: то я такий вірш написала?" – розказує гуцулка.
Дивні нічні гості "приходили" все частіше. Василина пише про Зелене, про Черемош, про тих, для кого ці топоніми рідні.
Як "захалявних аркушів" назбиралося на збірку – Василина поїхала у Верховину.
НАЧУДИЛА
"Вони там посмієлися з мене та й кажут – та то варто друкувати, бабусю. 1000 книжок! Я їх усі везла сама автобусом. Всі люди мене питали, шо то таке є. На тій же зупинці продала два ящики", – згадує поетеса про свій перший тріумф.
Хоча за декілька місяців до тої поїздки Василина навіть не мала грошей на друк. Їй вірилось, що раз з'явився талант, то і гроші знайдуться. У Зеленому про бабусині проблеми вже знали. Якогось вечора до хати зайшли знайомі односельчани та позичили поетесі 18 тисяч гривень. "Складали на машину. Колись, говорять, віддасте. Та книжки такі популярні стали, що я той борг моментально вернула!" – розповідає Василина.
Затим почала друкуватись в журналах, ходити на інтерв'ю.
Згодом задумалась про нову збірку: "У нас якось у Зеленому Чуднов був (Василь Чуднов, голова Івано-Франківської облради у 2013-2014 роках – авт.). Я йому – а поможіть мені на книжку. Мені тілько 2 тисяч не вистачало".
Чуднов погодився, заплатив, та ще й привіз бабусині примірники додому. На згадку про свій вчинок попросив редакторів втиснути у книжку свій маленький портрет.
"Я за це дуже поплатилася. Люди, які підковані політикою, казали мені – та він же регіонал!" – Василина далека від політичних перипетій.
Люди на селі казали, що радо б придбали і з десяток книжок, – "але через Чуднова ніц не купим!"
Сьогодні Василина працює над новою книгою. У музеї знаходжу скляну банку, куди поетеса складає пожертви від випадкових відвідувачів, туристів, друзів. Більше сумнівних меценатів вона знати не хоче.
МАРУСЯ ЧУРАЙ ПО-ВЕРХОВИНСЬКИ
Трапилось так, що Василину Василівну оштрафували за несплачене світло.
Як розповідає бабуся: прийшли якісь чоловіки, щось довго перевіряли, сунули документ для підпису. Щось підписала.
Незабаром прийшов папірець з сумою, що перевалювала за тисячу. "Та я ж на тих лічильниках тільки пилюку витираю!" – бідкалась бабця.
Грошей у Василини не було, тому вона відважилась поїхати до Верховини на перемовини. Дійшла до самого судді.
"Каже мені, раз ти пісні складаєш, то й про нас, суддів, якусь співанку змайструй", – пригадує жінка.
Куди дітися – довелось складати. Настав день суду. Василина вкотре розповідала про те, що це все суцільне непорозуміння.
"Бачу, суддя вже якісь папери підписує. А радник біля нього свариться, щось там про пломби йому доводить", – переказує Василина.
Раптом суддя його різко перебиває: "Та ви чули, яку душевну співанку вона про вас склала? Тепер вона нас і в Франківську, і в Києві виспіває! Ця жінка невинна, невже не розумієш?"
Василина так нічого і не второпала: "Я йому кажу – а шо гроші? А він мені – забудьте, бабусю, ви вільні. Ну, а я шо – подєкувала та й пішла".
ЧОТИРИЛИСНИК
Шанувальників у Василини багато. За ними пильно спостерігають не тільки собаки, а й сини, що живуть по сусідству.
"Вони мене сварять за те, що у свої 68 я горблюся і траву кошу. Я ж і так нишком це стараюсь робити! Ішли недавно хлопці. Кажу, ви ж тільки не розказуйте, що бачили. Кивнули головами і побігли до синової хати. А ті давай за своє: соромлю їх на все село.
В мене ж навіть довідка від лікаря є, що я все роблю правильно! У вас там у місті свій фітнес, а в мене свій", – виправдовується трудівниця.
За музеєм і канапками наша юрба забула про Угорські скелі.
"Коли вийдете з лісу на полонину, не минайте квітку-арніку. Лікарка від всіх хвороб", – дає настанови літня гуцулка.
Кожен з нас отримав засушений чотирилисник на щастя. Він нагадує мені листя конюшини, але Василина запевняє, що то інакше.
"Якби знала, що побачу вас ще раз – зробила би вам по такому талісману", – витягує з-за пазухи маленький клубок червоних шерстяних ниток. Там усього потроху: монетка, кора дубу, горстка землі, чорна квіточка на любов.
"Природа – то велика сила. Аби вода була доброю, до неї треба говорити. Так краще починаєш розуміти людей: відрізняти недобрих від хороших. Коли мені погано, я біжу до дубу, міцно обіймаю його за крону і прошу: "Дай сили!" – посміхається пані Василина біля хвіртки.
На Зелене насувалась ніч. Скелі ми побачили тільки здаля. Один із каменів, як вказівний палець, височіє над смереками. Кажуть, наступний зо метрів 300 стіною тягнеться до підніжжя.
Доведеться повернутись аби перевірити.
Раптом що, свого гіда я точно знайду: син Василини обіцяв встановити дороговказ до материного музею.
