Арчі та Чіф дійшли до Прип’яті. Пожили в мертвому місті, побували в закинутих і розграбованих квартирах, зустріли справжнього сталкера, одного з тих, які вже роками не вилазять із Зони. Вціліли і залишилися з волоссям. Розповіли про все UFRA. Читайте заключну частину розповіді про чорнобильські мандри.
Четверта подорож – це ми вже всьо знали. В міліції – побували, в селі – пообщалися…
Тепер дістатися до міста було нескладно. Ми вийшли на асфальт і повалили вперед. Головне – вночі, бо вдень там багато машин. Буквально за одну ніч пересікаєш Чорнобиль і доходиш до Прип’яті. І всьо. Насправді – дуже просто, хоча й контролюється все дуже сильно. Їздять чуваки з калашами. Навіть коли йдемо глухою стежкою, де нафіг нікого не мало бути (саме шикарне слово – «єб*ня»), навіть отам, в єб*нях проїжджав УАЗік.
Максимально, що ми зустріли радіацію, – це в 150 раз вище норми. Ну ми живі, не полисіли, щоправда, в мене тижні зо два-три дико боліла голова. І то кожен ранок, кожен вечір. Що не робив, вона просто дико-дико боліла. Ми як підійшли перший раз до атомної електростанції, в мене був червоний фон на дозиметрі. Правду кажуть, що радіація б’є найперше по щитовидній залозі. Ковтаєш і ніби ти морської солі випив, так тобі солоно, кисло. Та й ковтати не можеш. Відчуваєш, що в тебе пухнуть гланди. Перших 20-30 хвилин ковтнути не могли. Потім – запросто, всьо спокійно.
Прийшли ми в ту Прип’ять, орендували собі квартиру.
Шикарну, двокімнатну, з мебльою і діваном! Всьо решта розікрали. Ми от зараз сидимо в квартирі. Уяви, що ти запустив сюда з десяток людей, яким сказав: «Беріть всьо, що хочете». Що в тебе з квартири заберуть? Книжки, зошити або меблі тягати не будуть. Візьмуть, що цінне. Валізу бачу, апаратуру… От і там так.
А решта всьо то саме, що зайти на звичайну дачу, де ти не був півроку. Відкриваєш двері й відчуваєш запах, мінімальну сирість. Але відкрити вікно, провітрити – жити запросто можна. Якби там дахи не текли, то всьо би було шикарніше. Там багато п’ятиетажок, от вони до першого поверху просто мокрі.
Якщо взяти, для прикладу, дев’ятиетажку, то до поверху четвертого, мабуть, жити ще можна. Далі вже нереально. Як ми зайшли, то тиждень дощу не було, але все одно щось капало зверху. Там все мокре, сире, з мохом. Де більше забиті хати, то ти заходиш, а там велетенські старі сундуки, чоботи, столові прибори. Дійсно маса всього.
Дні три-чотири ми були в самій Прип’яті. І що цікаво, з будь-якого балкону ти бачиш там атомну електростанцію. Вона близько, але радіація в будь-якому прип’ятському приміщенні така сама, як у нас в Калуші. Та коли виходиш з будівлі – вона починає зашкалювати.
Фото: Flickr.com/rich_b1982
Сама основна школа, яка була в місті Прип’ять, саме шикарно й залишилася. Там маса підручників, зошитів учнів, всяких колб. Як будь-яка школа, яку ти знаєш у місті, просто візьми й забери звідти дітей. Тільки там всьо проростає мохом, кущами, до хрєна противогазів. От ніколи я ще не бачив дитячих противогазів. Ти уявляєш звичайний, великий, на всю морду, а то така маленька фігнюшечка на ладошку. Люди вже тоді розуміли, що може щось статися. Я просто таких дитячих ніколи не бачив і не знаю навіть, чи десь такі випускаються, чи тільки в нас, в СССР дебіли до цього додумались. Там ними всипано.
Ми попали туда сьомого числа, на Різдво. У тій пафосній школі ми знайшли зошит сталкерів. Його завів самий перший чувак. Там було приблизно таке послання: «На момент катастрофи, цеї всієї евакуації, я вчився в 2-б класі. Шукаю своїх однокласників, друзів. Мене звати Пєтя, Сергій, Ваня… Шукаю всіх людей, які зі мною якимось чином знайомі. Для встановлення контакту: імейл, телефон і якась там адреса». Це, по-ідеї, перший чувак, який здогадався так зробити. Після нього там ще дві сторінки таких повідомлень. А потім всякі дебіли, а-ля стакера, такі ідіоти як ми, почали розписувати той зошит: «Тут був Ваня, тут був Пєтя…» Такий-то рік, такий-то день, peace, Nirvana, якісь картинки понамальовували.
Є до речі, документальне відео: через пару днів після трагедії, коли вивезли населення, зробили масовий рейд. Міліція почала зламувати двері квартир і викидати, в першу чергу, холодильники. Бо ж бактерії і всяке таке подібне. На чорно-білих кадрах видно, як стоїть ЗІЛ, ГАЗон і холодильники з четвертих-п’ятих поверхів викидають просто у кузов. Їх навіть не відкривали.
Документалки кажуть, що там були колони автобусів по 10 км. По-ідеї, найбільше розгребли мусора в перші дні. Я реально заздрю тим, що жили в навколишніх селах. Ти уяви, там ціле місто і нема людей. Ну хіба якісь міліціонери шарять… Ти йдеш, зламуєш будь-яку квартиру і там магнітофони, ще щось. Розграбили десь так за місяць. Щось трохи полишалося, та з часом, за 10-20 років потихеньку то всьо порозтягували. Приходиш, не бачиш ніякої техніки, то гребеш собі на сувеніри посуд, книжки, ще щось там. Дивани, всяку меблю розтягали «погарничники», як ми їх називаєм. В кібіти, в офіси.
Фото: Flickr.com/ashenwolf
Ми з Чіфом жили в двокімнатній квартирі. Спали на дивані. Туалет такий мраморний, красівий. Труби, батареї вже всі давним-давно пішли на метал.
Перший-другий-третій поверх – вікна всі вибиті. А от четвертий-п’ятий – саме шикарно. Ще зверху вода не пробилася, і ще вікна цілі. Ти спокійно можеш там бути в холодну пору року. Навіть в холодну краще, бо комарі з’їдять. Що в тайзі! Вони просто коні літаючі! Я реально викупив, що заснути в лісі без нічого – тебе з’їдять. Нас як міліція перший раз загребла, обшманали і кажуть: «Чуєте, а ви чьо, придурки?». Ми питаєм: «В якому сенсі?» Вони: «А чьо у вас нема якихось засобів проти москітів?». Ми: «А на *уя?». Вони: «Чуваки, вас там зжеруть нафіг! Ви навіть не уявляєте, що там твориться. Там дика природа. Там тайга маленька. Наша маленька українська тайга».
Там дві самі великі шикарні будівлі – це чотирнадцятиетажки. І на кожній з них великі пафосні вивіски: серп і молот у такому вінку. То всьо, по-ідеї, світилося. І ти на неї вилазиш – бачиш абсолютно всю Прип’ять, від початку і до кінця.
Там стоїть столик і два крісла (якісь стакера принесли). І ти сидиш, втикаєш на цей шикарний пейзаж. Атомна електростанція близько і ти навіть бачиш, як там ходять люди.
І я ж не сказав основного, що ми там зустріли сталкера. Йдем по центральній дорозі й дивимся – мелькнув фонарік. Опа! Спочатку секунд зо десять ми розпереживались, а потім подумали, що міліція по тих кущах з фонаріками в другій ночі не лазить. Ну і ми такі: «Сталкера!». Дивимся: тиг-дик, тиг-дик, пробігла якась фігня. Ми йому посвітили, він нам. Вийшов дядка.
Розговорилися. Живе там, щоб не збрехати, роки три-чотири. Щось в тому стилі. Близько трьох років нафіг не вилазить із Зони. Всьо, як у грі «STALKER». Каже, що має тайніки в одному селі, в іншому. Є припаси консерв і так далі. Найбільший напряг у Зоні з двома речами: вода і хліб. Решта всьо нормально. Він розбирає метал і здає на металолом. В найближчих селах є шикарні пункти прийому. Бере бабки,скупляється і назад.
Жив неподалеку в селі. Оце всьо взірвалося – почав мародьорствувати. Ходили з пацанами, грабили будинки і його за це загребли. Відсидів, повернувся назад. Мама (єдина людина, яка в нього була) померла. Жити нема де, роботи нема. Каже: «Я пішов назад у Зону. Так і по сьогоднішній день живу тут». Є приблизно з десяток сталкерів, які постійно живуть у «чорнобилі» й не вилазять. «Переважно, – каже, – це всьо зеки, яким уже просто нема куда діватись і що робити. А тут нормально, якщо в тебе є ця жилка й ти пристосований до умов. Тут у тебе квартира будь-яка! Обжитись – запросто».
Попросив у нас хліба, ми дали йому буханку. І цигарки дали, бо з ними в зоні тоже напряг і дефіцит. Він переважно курить табак, але каже, що покурити з фільтром, то особлива романтика. Цигарка – велика штука.
Хліб там дуже в ціні. За один хліб тобі дадуть десять консерв.
Каже: «Знаєм два-три джерела, де є хороша класна вода». Там основна річка – Уж (притока Прип’яті - UFRA). Вона камишами поросла й ти коли дивишся на неї, навіть рухи не хочеш помити. Пити звідти нереально. А в них десь є свої місця.
Я би здурів, але чуваку не скучно, тікає від мусорів. Дав нам кілька цінних порад. Каже: «В Прип’яті основне, якщо потрапляєш на наряд міліції – забігай у перший-ліпший будинок. Тільки не тупи… Більшість біжить наверх, чомусь людська психологія працює саме так, хоча там ні заникатись нема де, ні з криші стрибати не будеш. Треба звертати на першому поверсі. Там всі квартири відкриті, а вікна – вибиті. Якщо нє, то береш табуретку, вибиваєш і стрибаєш на вулицю. Мусора, переважно, навіть за тобою не біжать». Там джунглі, чувак. Ледь видно стежинки і залишки асфальту.
Фото: Flickr.com/iaea_imagebank
В нас із Чіфом запізніла реакція. Ми спочатку вліземо в якусь жопу, получим тягла, а потім починаєм дивитися, що це було. То вже пізніше ми догнали, що Прип’ять була побудована ахрєнеть як шикарно. Це одне з міст, в якому неможливі були пробки. Там всьо як у Нью-Йорку – кварталами, кубіками. Воно мало, грубо кажучи, переплюнути Київ. Там дорожня розв’язка з Білорусією, плюс, ти сам розумієш, що таке заїхати в абсолютно нове місто, в яке грохають купу-купу бабла. Всьо пі*дато. Я хотів би там жити. Чесно. Всі інновації СССР були вкладені в це місто. І навіть, коли ти заходиш туда через хрєнову кучу років, коли вже всьо заросло кущами, ти викупаєш, настільки там було шикарно. Отака Прип’ять.
Ідіоти, хто платить такі бєшені бабки, щоб на автобусі їх привезли під Прип’ять і показали два-три місця. Так ти реально не почухуєш тої всьої атмосфери. Їхати з чистої цікавості подивитися на закинуте місто? Нє, так не весело. А от пройти цей шлях і самому подивитись на це все – для мене це більший фен-шуй.
Чесно – це саме шикарне, що я переживав у своєму житті. Туда реально варто поїхати, перевірити свої сили у всьому: дійти туда попри звірйо, подивитись, наскільки ти не боїшся радіації, побачити то всьо, що ти там побачиш. Воно того реально варте.
