Батьки часто брали на гастролі. Коли ансамбль виступав у київському палаці "Україна", мама лишила мене в гримерці. Я та ще одна 6-річна дівчинка, донька когось із артистів, повдягали костюми й вибігли на вулицю. Наступний мамин номер – танець. Вона йде у гримерку, а костюма немає. Добре, що ми недалеко відбігли, виступ був врятований.
У школі мала свій вокально-інструментальний ансамбль. Іде урок фізики, а в мене академконцерт у музичній школі на носі. Тому замість кабінету фізики сиджу навпроти в піонерській кімнаті – граю на фортепіано прелюдії та фуги.
Музику до першої пісні "Я буду з тобою" написала я, а слова – мій перший хлопець, барабанник шкільного гурту Любомир Белей. Він був на рік старший, мав "посаду" президента школи. Таке в нас було урядування – старости, президент. Стосунків ми не приховували, ходили коридором за ручки. Завучка бігала за нами, а ми ховалися в туалеті.
Після училища пішла працювати в хор із мамою і татом. Зі Свєтою Римар, яка стояла в хорі поруч, вирішили створити гурт "Магія". Вона, як і я, по вокалу – самоучка. Вдвох писали пісні й шукали, хто б їх аранжував.
Тато направив мене до Володимира Домшинського, який керував ансамблем "Беркут" у філармонії. Той сказав: "Стіна така – не вдасться тобі пробитися". Вбив усе бажання, але через три дні я відійшла. Потім зустрілася з колишнім керівником "Беркута". Мама зізналася, що він колись був у неї закоханий. Я сказала, що її донька. Він зрадів, записав фонограму, з якою ми і стартували.
Після запису першої пісні познайомилася з Віталіком Телезіним (звукорежисер. – "Країна"). Тоді він працював на радіо техніком і діджеєм. Пісня йому сподобалася, поставив її в ефір.
Знайомий Юра Косик мав свою дискотеку. Зробив студію і запросив працювати Віталіка. Івано-франківською групою "Ла Манш" (її пісня була саунд-треком у російському фільмі "Брат-2". – "Країна") зацікавився Віталій Клімов, перший продюсер "Океану Ельзи". "Ла Манш" продюсував Дмитро Ципердюк. Він запросив Віталіка, щоб той їх записав на столичній студії Євгена Ступки. Так Віталік перебрався до Києва, а за ним 2000 року переїхала я.
Lama був студійним проектом, доки не з'явилася пісня "Мені так треба". Хоч ми написали матеріалу на три альбоми, кар'єра не розвивалася. Не мали ні грошей, ні лейбла, ні спонсора, ні статусу. Тож я працювала над собою, а Віталік заробляв. Після його співпраці з "Океаном Ельзи", Земфірою, "Ляпісом Трубєцким" стало набагато легше. Та все одно "Мені так треба" стикнулася з труднощами на радіо. Редактори не знали, яким жанром це вважати, і чекали, хто з програмних директорів перший її поставить. На ротації грошей не передбачали, ледве на кліпи вистачало. І досі ніде за це не платимо.
Позаторік не стало тата, треба було побути з мамою. Ми зробили паузу. А зараз знову активно працюємо.
Мати чоловіка-продюсера – добре для творчості, але сім'я йде на другий план. Живеш у музиці, постійно про це тільки й говориш. Зараз ми з Віталіком лише співпрацюємо. Це мені подобається більше.
Зустрічаюся з барабанником Алєксом шелестом. Він – продюсер, пише пісні, викладає гру на барабанах. Живе у Львові. Різні міста, але щотижня бачимося. Усе йде до того, що будемо разом. Познайомилися три з половиною роки тому на зйомках програми "Свіжа кров" для каналу М1. Сашко Положинський запросив мене в журі конкурсу молодих виконавців, Алєкс там грав у львівській групі "Зоряна". Коли мала слово, похвалила його. Гарно виглядав – стильно одягнутий, фірмо´во.
В один із наступних днів зйомок зустрілися у дверях. Питаю: "Чим займаєшся, крім барабанів?" – "Та от, – каже, – гурт маю, продюсую". Побіг, приніс диск. Потім зізнався, що прагнув корисних контактів із музичного світу. Я помітила по очах, що він – добрий хлопець. Зідзвонилися. Постійно розмовляли по телефону. Мене не цікавив його гурт, відчувала потребу в ньому.
М'ясо перестала їсти вже після того, як створила групу Lama. Експериментувала з різними системами харчування. Була веганкою, сироїдом короткий термін. Потім довго лактовегетаріанкою: їла яйця, сир – дуже круто на початку, рік-два організм очищується. Відчуваєш тоді, яка шкіра гарна. Вже років сім експериментую.
Російською не розмовляю ніколи, бо вона в мене неприродна. Пробувала якісь слова між друзями говорити – воно не складно, але смішно.
