Цю колонку Ірена Карпа написала для німецького Taz. Текст, який наводимо нижче, - авторська версія українською мовою спеціально для "Української правди. Життя".
Власне, знайти час це написати мені було вкрай нелегко: саме зараз є, як мінімум, три місця, в котрих би мені слід було бути. Аеропорт "Жуляни", де мої друзі на авто блокують втечу режимних політиків, підпільні шпиталі, де поранених треба зібрати для вивозу на спец лікування за кордон, котрась із лікарень, під якою слід вдень і вночі чергувати, аби перешкодити вивезення поранених міліціянтами.
Як людині, котра весь час робить дрібні справи, перебуваючи в центрі подій, мені дещо важко скласти об’єктивну картину того, що відбувається, я можу робити судження виключно з емпіричного досвіду. Так само, як кілька днів тому вивозячи бійців з-за міліцейсько-бандитьского кордону на Майдан і в лікарню, я складала собі географію нашого повстання: чоловіки з Криму, Сум, Батурина, Львова, Тернополя пліч-опліч б’ються за одну мету.
Скажу одне: спостерігати все це через інтернет чи телевізор куди страшніше, ніж перебувати тут-і-тепер.
Сьогодні стало зрозуміло, що ось вона - критична маса жертв, після якої починається невідворотна трансформація суспільства. Люди вийшли на вулиці не лише на Майдані, але й по спальних районах, створивши стихійні, але добре організовані загони самооборони, прагнучи захистити свої оселі, школи, лікарні, церкви від завезених на спланований Режимом погром бандитів з інших регіонів України.
Так званих "тітушок" (дрібний криміналітет, найнятий міліцією за невеликі гроші або шантажований для погромів, нападів на мирних мешканці і провокацій), що вже встигли розстріляти кілька авто, спалити дві церкви.
Щоправда, вечір видався на диво тихий – мало де знайшли зловмисників. Зате принагідно заблокували військові частини й припинили кілька п’яних бійок по спальних районах. Раніше такого б не трапилося – кричи не кричи, ніхто не вийде за межі теплої квартири, аби допомогти комусь в непевний час доби. Що ж, привітайте нас, народжується громадянське суспільство. Змінюється психологія соціуму.
Пам'ятаєте фільм "Один день на Землі"? Так от, наприклад, "Один день в Україні" - і лише декілька його моментів.
Жителі малих сіл на Черкащині зібралися, аби заблокувати приїзд силовиків до Києва. Їх було небагато проти двох автобусів. З автобусів почали стріляти, одного з неозброєних чоловіків вбили. Тоді люди підпалили автобуси, міліціянтів роззброїли і… давши їм грошей на квиток, посадили на маршрутку назад. Невдовзі до селян приїхав "дорослий" Б+еркут і розстріляв їх із вогнепальної зброї…
В Білій Церкві виїзд тітушок (проплачених дрібних бандитів) до Києва блокували… самі жінки.
Щоби не допустити в Київ потягів із силовиками й найнятими (менш ніж за 20 євро на день!) бандитами, люди сьогодні лягали на залізничні колії.
Снайпери стріляють прицільно в медиків, у журналістів, у жінок, у підлітків, у стареньких дідусів. У всіх, кому не чуже було вийти на Майдан захистити власну гідність і права людини як такі.
Теорія 6-ти рукостискань, згідно якої всі ми один одному знайомі всього через 6 контактів, сьогодні для мене робиться страхітливою практикою всього одного спільного знайомого. Спецпризначенці вбили друга моєї викладачки вокалу, друга мого знайомого журналіста, хлопця знайомої перекладачки…
Кілька підлітків намагаються спинити два БТРи, що рухаються на Київ. З одного їм таки вдається витягти водія, а саму військову машину перегнати на транспортну розв’язку й перевернути, щоби забарикадувати проїзд іншим силовикам.
Священики в касках і бронежилетах.
В Житомирі валять черговий пам’ятник Леніну. Це був дуже центральний пам’ятник. Здавалося, він вже приріс до самого слова "Житомир".
Французькі журналісти, що не розуміють топографічних українських назв і аналогій Януковича й Чаушеску, але щиро прагнуть поговорити з сім’ями, котрі в себе переховують поранених.
Я бачу тіла, накриті ковдрами й українськими прапорами в саду Михайлівського собору. Я розумію, що ніколи вже не буду такою, як до цього моменту. Ніхто з нас не буде.
Чому все це сталося? Де бек-граунд сьогоднішніх подій? Чому вихід лише один – відставка Януковича, повна кадрова люстрація, організація територіальних громад, повалення Режиму від самого низу, аби не повторити помилок Ющенка?
Україна – фактично, моноетнічна країна. Конфлікт цей можна визначити як чітко географічний, не громадянський. Не етнічний. Не релігійний. Боротьба йде між цивілізаційними поняттями. Є люди, що сповідують цінності європейської цивілізації, а є люди, що сповідують релігію "руського міра".
За дивним збігом вони живуть в одній країні, але уявляють її долю по-різному. Якби влада не була узурпованою, а цивілізованою, і намагалась шукати діалогу з невдоволеною частиною населення, було б по-іншому. Але сталося так, що ця "еліта" й інтелектуально не готова до жодного діалогу.
Пожинаються плоди системи, що була нав’язана у 80-тих роках, коли Горбачов запустив процес лібералізації, цим самим давши стартовий постріл для формування фінансово-злочинних угрупувань. Цю модель управління, що вони створили для свого виживання, було зрештою поширено на всю державу. Культурний стрижень нації категорично не сприймає правила життя Донецького клану.
Я можу тільки здогадуватися, як наші події змальовуються в уяві пересічного споживача західних медіа.
Може, ви уявляєте собі, що наша міліція хоч чимось схожа на вашу поліцію, такі собі круті хлопці (мій знайомий баварський командир спец призначенців магістерську свою захищав французькою, а у вільний від роботи час пише електронну музику, наприклад), а тут прибігли божевільні радикали й почали її дратувати коктейлями молотова.
Що ж лишилося робити бідолашним міліціонерам, як не втихомирювати бунтівників?.. Та й за що вони боряться, де їхні лідери й вигоди? Незрозумілі якісь. А все, що не зрозуміле – то вороже. Вперед, безстрашний міліціонер?
Все дещо не так. Наша міліція ніколи не була білою й пухнастою, ми завжди знали, що вони незаконно затримують людей, збивають пішоходів на дорогах, підкидають наркотики й навіть мають чіткі прейскуранти за такі "бізнес-оборудки" - двом моїм знайомим, музиканту і дівчині-бухгалтері міліцейська підстава обійшлася в 5 тис доларів США.
Просто все це було розмазано рівним шаром по всій країні і лише деколи досягало точок кипіння, що провокувало людські протести. (Влітку в нас трапилася жахлива історія у м. Врадіївка: дівчину зґвалтувало і ледь не до смерті побило двоє міліціонерів, залишивши помирати в лісі. Вона дивом доповзла до людних місць і перше, що сказала було: "Не дзвоніть в міліцію, вони мене доб’ють".)
Отже, ще за півроку до цих подій в нас був інстинкт – коли побачиш міліціонера, ліпше тихо йди геть, уникай небезпеки. Люди, що зараз на Майдані, не взялися отак нізвідки – боротися за європейські хороші вина, сири і високу пенсію. Ми тут трошки з іншої причини, хоча так – відмова Януковича підписати угоду про ЄС стала поштовхом. Але – як би пафосно це не звучало, ми тут стоїмо і боремося за елементарну людську свободу й гідність. За права людини.
Сайт харківської правозахисної групи має чітку статистику тисяч людей, що місяцями й роками сиділи в СІЗО абсолютно ні за що. Їх там катували, з них знущалися, але все було тихенько – єдиним виходом звідти було "відкупитися". От і вся різниця – коли людей катує Беркут, грошовий чинник зникає. Раніше наші так звані правоохоронці брали заручників, аби обміняти їх на гроші (і це йде по висхідній – від вуличного копа до міністра – харчовий ланцюжок передачі грошей досить довгий,) а зараз в них інша мета.
По суті, ні тепер, ані раніше міліції як такої в Україні не було, були просто банди, легалізовані Режимом. Тому очевидно, що всі ті люди, що бігали в пошуках грошей, аби слідчі не катували їхніх родичів, вийшли зараз на Майдан.
Так само вийшли й ті, хто з нуля будував свій бізнес, і в кого Януковичі-молодші та інші їм подібні забрали все, не важливо, чи то крупний бізнес, середній чи малий.
Публіка Майдану – це не радикальні молодики, котрим лише й кортить когось прибити задля власного задоволення. Ми - рештки середнього класу, селяни, інтелігенція, митці, студенти - зараз дружно розбираємо бруківку на Майдані.
В принципі, нам з одного боку зрозуміла ця європейська увага до ролі праворадикальних організацій. Насправді ж, "Правий Сектор" не є аж такий масовий, але ж є лінощі людського розуму, схильного до пошуку аналогів – прорадянські бабусі, що дивляться лише російські канали, теж нас щиро вважають нацистами й терористами.
Втім, наші радикали виглядають вкрай відмінно від "стандартних". За весь час Майдану від рук повстанців не постраждав жоден ларьок, ресторан чи вітрина бутіка. Ми відтягували чиїсь машини від барикад, аби на них не перекинувся вогонь.
Навіть коли стіна барикади прилягала до вітрини піцерії, хтось турботливо виклав пінопластом лінію дотику – аби не пошкодити скло…
А от коли магазини й жилі будинки почали громити завезені з регіоні "тітушки", міліція стояла, склавши руки – ніхто й не думав їм перешкоджати. Мародьор мародьора зрозуміє завжди.
Ті, на кого неозброєне око навішує ярлик "праві радикали", це не ті, хто думають, що можуть не працювати до 40-ка років і купувати собі новий плей-стейшн, а ті, хто не хочуть, аби їхніх близьких викрадали й катували в СІЗО.
Лідер "Правого Сектору" Дмитро Ярош, цей "лютий націоналіст" в інтерв’ю засуджує расизм як такий. Та й взагалі перший убитий на Майдані був вірменин – Сергій Нігоян. Що може бути більш символічним? Вірмени, білоруси, кавказці – вони всі з нами на Майдані.
Отже, ми дещо відрізняємося від російської опозиційної практики, коли в один рупор волають про громадянські свободи, а в інший закликають до боротьби з "хачами", як то робить Навальний.
Так само категорично не можна проводити аналогій між західними й нашими радикалами, бо в Україні маємо зовсім інший розклад сил.
Ваші радикали протистоять Системі, в якій є верховенство права. А наші радикали стали такими не тому, що борються проти еліт чи естеблішменту (його просто тут не існує, цю функцію виконують гангстери), а тому, що тут немає верховенства права.
Хочете побачити правого радикала в дії?..
Отже, кілька дні тому: все палає, кругом стрілянина й вибухи. На купі бруківки лежить каменюка більшого розміру. До неї підходить радикал у масці, шоломі й бронежилеті й підкладає під каменюку... пакет для сміття!
Щоби зайве не смітили. Дуже ймовірно, що він був вчителем музики. Бо контр-наступ ми почали, коли беркут намагався підпалити нашу Консерваторію.
Ірена Карпа, письменниця
