Минуло менше двох років з часу, коли громадяни з усієї України обирали до Верховної Ради своїх представників. За цей час наша країна пережила історичні події, які вразили світ та змінили нас — українців. Сьогодні ми перебуваємо у стані війни і нові парламентські вибори на разі не досить доречні. З іншого боку – це можливість очистити Верховну Раду від зрадників України, обравши тільки тих, хто буде працювати заради людей. Серед них і Олександр Доній, який іде на вибори, аби продовжити чесно творити нову державу.
—Виборці Коломийщини та Городенківщини проголосували за мене як за політика, спроможного, незалежно від впливів, самостійно приймати рішення. Я думаю, що вони переконалися і в моїй дієвості, і в умінні відстоювати власну позицію. У Верховній Раді я чітко займав позицію несприйняття Януковича і був першим з депутатів, хто 20-го лютого з трибуни парламенту закликав проголосувати акт про відсторонення від посади. На той момент навіть більшість колег по «майданівській коаліції» цього не розуміли. У них ще були ілюзії про можливий спільний уряд з Януковичем. Я часто займав більш радикальну й опозиційну сторону. Ще за рік до Майдану я говорив про необхідність об’єднання всієї опозиції Верховної Ради у структуру, яка би зібрала поза парламентом політиків, громадських діячів та простих людей. Вже під час Майдану це зрозуміли більшість партій, навіть була спроба зробити Народну раду і поза нею «Об’єднання Майдан». Прикро, що партії, використавши цей механізм, забули про нього після Революції Гідності. Часто те, що реалізовували наші союзники по Майдану, я ініціював ще раніше. Дуже добре що деякі ідеї здійснилися після нашої спільної перемоги.
—Які саме ініційовані вами ідеї реалізувалися на сьогодні?
-Наприклад, ще на початку 90-х я говорив про необхідність люстрації керівників Компартії, Комсомолу та працівників спецслужб КГБ тощо. Зараз у Закон про люстрацію ще додані посадовці, які працювали за Януковича. Тепер потрібно дивитися, щоб не піддалися корупції комісії, створювані відповідно до цього закону. Потрібно ще створити і громадський орган, який би контролював ці комісії. Думаю, що тут Коломийщина та Городенківщина покажуть приклад для всієї країни.
—Ви один із небагатьох депутатів, який послідовно боровся зі кнопкодавством. Зараз, коли переміг Майдан, багато депутатів з колишньої опозиції продовжують цю ганебну практику. Як це можна пояснити?
—На жаль, свідомість людей, які стають депутатами, з часом змінюється. Вони піддаються тиску керівників партії. Важливо, щоб парламентар вмів відстоювати позицію, навіть якщо він один проти всіх. А так народні депутати вдячні, що їх провели по списку і голосують як солдатики. І з цим треба боротися, бо це така позиція безвідповідальна, іперед виборцями і перед суспільством, і, нарешті, це антиконституційна позиція.
—Хіба не так були прийняті досить суперечливі закони 16 вересня про особливий статус територій на Донбасі?
—Ці дуже дивні закони були прийняті в таємний спосіб. На жаль, 16-те число - це якийсь рок для Верховної Ради. 16 січня Янукович зі своєю камарильєю влаштував «парнокопитне» голосування за 10 диктаторських законів. Ми тоді поставилися до цього з обуренням. А тепер 16 вересня у таємний спосіб було проведено голосування за закони, згідно яким надається амністія всім терористам і дозвіл на легітимізацію терористичних утворень ЛНР, ДНР. Тобто тепер вони матимуть свої суди, прокуратури так звану народну міліцію. Сьомого грудня там під дулами кулеметів ще будуть обиратися місцеві органи самоврядування. Крим окупований, і вибори там не визнає весь світ. Тут же, на окупованій Росією території, де вчинялись вбивства, різали животи і відтинали голови нашим солдатам, раптово, Україна має визнати вибори. Це абсурд. І те, що все було прийнято у таємний спосіб тільки додало негативу цим законам. Нагадаю, у першу чергу ці закони приймалися руками регіоналів. Тільки 60 голосів дала фракція Партії регіонів. Ще добрий шмат дали вихідці з ПР та КПУ.
—Але ж творці цих законів стверджують, що це єдиний спосіб досягти миру?
—Кожен з нас виступає за мир. Але ми повинні чітко розуміти, що мир може бути тільки після перемоги. А не в такий спосіб, щоб дати Путіну завоювати плацдарм, звідки він піде далі захоплювати Україну. Тому має бути прозора система — це раз, і два — щоб був мир, потрібно спочатку по-новому відбудувати наші збройні сили. Тобто нам необхідно, нарешті, (і про це говорять усі воєнні експерти) будувати систему воєнного керівництва. Неприпустимо, що вже майже два місяці країна не має секретаря РНБО. Нагадаю, Рада національної безпеки і оборони координує діяльність усіх силових структур в Україні. Формально головнокомандувач – це Президент, та реально щодня робота координується секретарем РНБО. 7 серпня Андрій Парубій подав у відставку. Тобто, дії силових структур нині не координуються. Найстрашніше, що наслідками відсутності координації є людські жертви. Тому, щоби йти до миру, нам потрібно показати спочатку здатність до належного воєнного керівництва. Вважаю, що Президент повинен призначити секретаря РНБО. Він мав би провести серйозні ротації у вищому військовому керівництві: міністра оборони, міністра закордонних справ та голови служби безпеки. Сподіваюся, що так і буде, бо ця влада прийшла за допомогою Майдану і суспільство вправі вимагати від неї належного захисту національних інтересів держави.
—Чи ви допомагаєте воїнам, що служать у зоні АТО?
—Зараз нація показала свою жертовність. Дуже багато моїх приятелів і знайомих пішли в добровольці. Багато українців бере участь у волонтерському русі – допомагає пораненим, перераховує гроші чи відразу купує спорядження для військових. У тому числі, в міру можливостей, і ми з командою цим займаємося. Зокрема, закупили і привезли для 72-ї бригади рації. Коли наші хлопці зі села Велика Кам’янка опинилися у 80-тій бригаді, то я купив для них бронежилети, а мій помічник Іван Лозовий їх відвозив і передав хлопцям. Днями допомогли спорядити бус з допомогою для батальйону Чернігів, де також служать бійці з Коломийщини. При всій довірі до людей, з якими співпрацюємо, стараємось передавати допомогу власноруч. Це є гарантією і унеможливлює будь які зловживання, що відбуваються в державних структурах.
—А хіба держава може зловживати у такий скрутний час?
—Дивіться: уряд попросив 16 мільярдів на оборону, і Верховна Рада виділила ці кошти. Попри це, волонтери змушені купувати за свої гроші все для армії. А куди ділися раніше зібрані кошти і яким чином відбувається постачання? Ніхто не розуміє і не знає. У волонтерському русі, на щастя, все набагато чіткіше. Можливо, вони не володіють такими великими сумами, як держава, але роблять усе, що у їхніх силах. Так, наша команда працює і в Донецькій і в Луганській області. Зокрема, у Слов’янську ми видаємо єдину українську газету. Там само наша команда відкрили безкоштовні курси української мови. Це те, що ми робили протягом цих двох років по всій Україні. Вже в час АТО ми привозили на Луганщину митців. Військові говорять, що дуже важливо відчувати підтримку. Не забуду, як у прифронтовому містечку Щастя реагували на Анжеліку Рудницьку, яка вояків підіймала у хоровод, а за кілька днів тих хлопців не стало: Пилипа Слободанюка, Андрія Гончака, Олега Махнюка. Вони загинули у Хрящуватому та Новосвітлівці. Звичайно, важко ховати людей, з якими ти був знайомий ще з Майдану, а потім бачився у військовій частині. Війна забирає життя багатьох найкращих. Зараз ми повинні не лише допомагати тим, хто на фронті, але не забувати тих, хто загинув, та не оминати своєю увагою їх родини. Тому я намагаюсь допомагати родинам загиблих. Часто спілкуюсь із ними. Так, на початку серпня ми допомагали перевезти до Коломиї тіло підполковника Сергія Лисенка. Важко спілкуватись із рідними коли вони втрачають годувальника. Наприклад, родині Дмитра Кабалюка з Великого Ключева, що загинув на початку вересня, зараз важко, бо тато і мама хворіють і їм потрібна допомога, в тому числі ліками й фінансово. Важливо,щоб родини загиблих не залишалися поза увагою держави і суспільства. Волонтери намагаються допомагати пораненим. Наша команда також не стоїть осторонь. Коли я був у Львівському шпиталі, то спілкувався з Андрієм Вонячуком, у якого осколок поблизу серця, та його мамою Богданою. Вони сильні духом і тримаються. Там же поруч лежав наш давній друг Петро Шкутяк. Не зважаючи на те, що у нього п’ятеро дітей, він пішов добровольцем до Айдару. В бою він отримав поранення у голову та ногу. Ходить тепер на милицях.
—Що, на вашу думку, тепер потрібно робити з Донбасом?
—Я їздив в АТО на Донеччину, Луганщину і був не лише у спокійній зоні, але і дійсно на фронті. Там відкрив для себе містечка та села на півночі Луганської та Донецької областей, де вже починається Слобожанщина. Вони майже повністю україномовні. їх українське єство дуже сильне. Нам потрібно там зараз займатись дерусифікацією і підтримати там українську мову та культуру. І саме це буде гарантією, що той край буде знову українським. Причому, ми вже почали робити перші кроки. У Слов’янськ ми привезли півтори тисячі українських книжок. Нагадаю, що для п’яти регіонів України, окрім Слов’янська, моя команда робить газети антисепаратистського змісту: для Криму, Одеси, Харкова, Луганська та Донецька. Цього не зробив жоден інший депутат, чи, власне, держава. Я думаю, що саме так ми маємо доносити правдиву інформацію на Схід і Південь. Зважте, що на українських територіях Луганщини досі працюють російські телеканали. Це ознака того, що українська держава недопрацьовує у цьому напрямі. Нацрада з питань телебачення і радіомовлення повинна попереджати провайдерів, що в них будуть забирати ліцензії, якщо вони й надалі транслюватимуть канали ворожої пропаганди. А після того повинна вже працювати Генеральна прокуратура та МВС. Внаслідок такого зомбування та прокачки, яку робить гебельсівська російська пропаганда, виростають люди, які беруть автомати проти української держави. Саме тому ті проекти, якими я займаюсь, повинні працювати на державному рівні. Наприклад, ми майже по всій Україні, у 17 містах, влаштували Безкоштовні курси української мови. Я це обіцяв 2 роки тому і свої обіцянки дотримався. Не держава це зробила і не жоден інший чиновник, чи парламентар. А депутат від Коломийсько-Городенківського округу. До останнього часу наші курси працювали у Луганську, Донецьку і в Севастополі. Та ми були змушені евакуювати вчителів. Так, вчителька з Донецька нині тимчасово живе у Коломиї, а координатора курсів у Луганську Володимира Семистягу 55 днів терористи протримали у полоні, з якого йому вдалося втекти. Якби держава у свій час сприяла дерусифікації, то на сході було би мінімум людей, хто зважився би підтримувати терористів, бо українська мова і культура одразу несуть щеплення від російської пропаганди. А зараз ми розуміємо, що це буде можливо тільки після перемоги. Це можна робити на звільненій території. А основне завдання зараз – перемогти ворога. Для цього потрібно використати всі можливості.
—Ви багато допомагали воїнам у зоні АТО, але чи не легше було відразу залучити до цього державу?
—Окрім того, що я купував якесь необхідне спорядження, я розумів, що потрібно робити це на державному рівні. Тому особисто вибивав бронетехніку. Переконував вище керівництво у необхідності надання броне-техніки добровольчим батальйонам. І прикро, що це не завжди це розуміють. У них є сподівання, що все ще можна домовлятися з Росією, і немає усвідомлення, що в першу чергу потрібно переоснастити наші Збройні Сили, починаючи з командування і закінчуючи технікою.
—А що для цього потрібно зробити у першу чергу?
—Для того, аби здійснити чистку в вищому керівництві, якраз і необхідний закон про люстрацію. Думаю, що позачергові звання потрібно дати тим керівникам підрозділів, хто себе добре зарекомендував у протистоянні з сепаратистами та терористами у Криму та на Донбасі. Потрібно якнайшвидше змінити генералів часів Януковича, які зараз або шкодять, або відверто саботують всі процеси. Зокрема, однією із форм єднання і суспільного тиску на владу є консолідація навколо добровольчих батальйонів. Тому я підтримав створення громадської ініціативи «Друзі батальйону «Айдар».
—Чому саме цей добровольчий батальйон?
—Відпочатку «Айдар» - це вісім чоловік, які приїхали захищати Луганщину і взяли у руки зброю. Вони показали всім приклад. Це перший добровольчий батальйон у складі Міністерства оборони. Ми допомагаємо різним батальйонам, там теж є наші друзі та знайомі. Я зустрічався з воїнамиз батальйонів «Прикарпаття» та «Азов», з 72-ю, 80-ю бригадами, та з їхніми рідними. В цьому плані «Айдар» — це символ, що нація пішла самостійно боротись. Я певен, якби добровольці не пішли на Схід, то здали би Донбас так само, як і Крим. Тоді, на початку весни, держава не спромоглася його вберегти, хоча я спеціально поїхав на півострів і після поїздки запропонував вищому керівництву України 17 конкретних пунктів, що треба робити. Я був останнім депутатом, який виступав у Севастополі 9 березня. Той мітинг закінчився побиттям битами проукраїнських активістів. Тоді постраждали двоє моїх помічників. Ще 7 березня я з трибуни сказав про необхідність закриття українсько-російського кордону. Я вимагав, щоб заборонили в’їзд чоловікам від 18 до 55 років. На жаль, тоді вище керівництво: голова Верховної Ради, міністр оборони та голова прикордонної служби казали, що кордон міцний, як ніколи. Це дурість чи злочинна бездіяльність, коли не були зроблені всі кроки зі самозахисту. Я офіційно про це попереджав, але брак стратегічного мислення в тодішньої влади не сприяв вчасному вирішенню цих проблеми.
—Коли ви були в Криму, то чим саме займалися?
—Я об’їздив всі основні військові частини, кримськотатарські та українські громади. Тоді ж переконався, що у Міністерства оборони немає зв’язку з військовими частинами. Коли я у центрі берегової оборони спілкувався з генералом Ігорем Воронченком, у кабінет зайшов військовий комісар Криму. Він повідомив, що коли захопили військовий комісаріат, він знищив печатки. 157 його підлеглих не отримують зарплату і можуть «захитатися». Я відразу набрав віце-прем’єра Віталія Ярему, і ми вирішили цю проблему. Гроші перерахували на картку комісару, аби він видав всім своїм людям зарплату. Але я тоді зрозумів, що виявляється у Міноборони немає ніяких ранкових селекторних нарад із військовими частинами. Їм взагалі ніяких вказівок не давалося. Я був і в аеропорту Бельбек – аналогічна ситуація. Це означало, що керівництво Міністерства просто некомпетентне. На жаль, це стосувалось усього державного апарату. Нагадаю, що на початку 90-х, коли у Криму були перші потяги до сепаратизму, саме степовий Крим сказав, що у разі приєднання Південного берега півострова до Росії, північна частина залишиться з Україною. Тому я пропонував, щоб цього разу в Херсоні зібрали керівництво міських селищних та сільських голів і, давши їм гарантію безпеки, зобов’язали не проводити псевдореферендум. Нагадаю, що у трьох районах Криму, де вказівку дала не українська держава, а меджліс кримськотатарського народу, референдум не проводився. Тоді ж ми зі своєю командою випустили для Криму 150 тисяч примірників єдиної газети антисепаратистського змісту. Тобто бездіяльність із боку влади була злочинною. Державні мужі повинні бути не лише патріотичні, а ще й компетентні, вміти приймати стратегічні рішення і впроваджувати їх.
—Ви на Майдані були з першого дня?
—Щойно прочитав перший пост у Фейсбуці 21 листопада, то відразу пішов на Майдан Незалежності. Як тільки підігнали автомобіль із озвучкою, я почав брати участь у виступах. Коли ще у листопаді з’явився перший студентський Майдан, я один з небагатьох політиків, який там виступав. Крім того, Мистецьке об’єднання «Остання барикада», технічно допомагало студентам, коли вони ходили протесними колонами по місту Києву. У день розгону та побиття студентів всі перейшли на Михайлівську площу, а ми Мистецьке об’єднання «Остання барикада» у цей важкий день забезпечували звук для багатотисячного мітингу. Таким чином, не дали можливості розпорошити майданівські сили і дали поштовх до переродження Майдану. Коли була поставлена велика сцена на Майдані, МО «Остання барикада» відповідало за музичну частину кожен день і всі музиканти тоді були запрошені ними. Та в першу чергу, я допомагав хлопцям зі свого округу. Починаючи з того, що найперший великий коломийський намет був поставлений МО «Остання барикада». Його оснащення здійснене нашими друзями, яких ми просили, наприклад: гурт «Скай» приніс генератор, гурт «Козак Систем» - бушлати, тобто вони спеціально допомагали коломийському намету на наше прохання. Пізніше, 11 грудня, цей намет викрали після бійки з ментами під час масштабного нічного штурму Майдану. Потім у Києві ми вже не могли таких дістати. І мій помічник Іван Лозовий купив вже другий у Хмельницькій області. Ми його так само допомагали оснащувати. І вже він простояв до кінця і був спалений 18 лютого. Перед тим я був останній, хто туди заходив з ліхтариком, аби перевірити, чи там нікого немає. Ми разом із Геннадієм Романюком були у ланцюжку, де передавали бруківку для барикад. На наших очах все ближче та ближче підходив вогонь. Нарешті полум’я наблизилось до намету впритул і на наших очах він згорів. Зрозуміло, що я, як депутат, їздив по всім СІЗО та в Лук’янівську тюрму, де тоді був ув’язнений коломиянин Любомир Гурмак. Я допомагав у його звільненні. Як тільки в ті дні когось арештовували і намагалися посадити на 8-15 років, наприклад за марлеві пов’язки у рюкзаках, то я відразу виїзджав. На один із судів нас не хотіли пускати, то мені довелося перелазити через стіну. Коли ж підірвали двох хлопців на сьомому поверсі будинку Профспілок, то їх відразу відвезли у лікарню, де їх могла арештувати міліція. Молодший втратив обидва ока. Тоді в медзаклад до старшого поїхала Леся Оробець, а я поїхав до молодшого у дитячу лікарню, ми з нею домовилися про їхне викрадання, щоб вони не були заарештовані. Нам дали два реанімобіля і ми їх вивезли до Львова та госпіталізували під чужими іменами. Одну швидку тоді надав Андрій Садовий, а іншу - Ольга Богомолець. Зранку ж підїхав третій депутат Олександр Бригнець. Насправді, у ті дні не так багато депутатів відгукувалися на звернення про термінову допомогу – близько десятка. Так само я постійно їздив у лікарню швидкої. «Беркут» себе садистськи поводив, і побиття від того були страшні. Ми тоді думали, що це найстрашніші дні, але, хто знав, що найстрашніше буде пізніше. Коли 18 лютого я почув інформацію про смерті, то відразу побіг із засідання Верховної Ради до Будинку офіцерів, бо по радіо з’явилася інформація, що туди принесли труп. Виявилось, що там вже три покійники. Серед них було тіло Сергія Дідича з Городенки. Також там було понад 200 поранених. Зі мною були Ольга Богомолець і майбутній міністр охорони здоров’я Олег Мусій. Нас тоді оточив «Беркут» і гопники. Але мені вдалося організувати вихід по 5 поранених, що тоді опинилися заблокованими у Будинку офіцерів. Спочатку пішки, а потім почали вивозити. Ірена Карпа на своїй машині зробила аж чотири ходки - всі решта по одній. Ці люди бачили реальну смерть, коли їхніх товаришів вбивали палками. 20 лютого, коли був на Інститутській, на барикаді мене смикнув один дід і сказав, що я його виводив пораненим з Будинку офіцерів. Дивлюся на нього, а він стоїть перев’язаний бинтами, а його щит був тричі прострелений і він далі збирався іти у бій. На барикадах стояли найкращі. Біля цього діда я зустрів Дмитра Глушенка, якого я пам’ятающе зі студентської революції на граніті 1990 року. Тоді його тягала прокуратура, а я написав заяву і сів замість нього у Лук’янівську тюрму. 24 роки тому він був борцем і залишився ним досі. Ніхто тоді не розумів, як це все може відбуватися насправді у наші дні. При всьому тому - ніхто не відступав. Крім коломийської 14-ї сотні, ми допомагали ще Волинській Січі. Там теж було багато знайомих, приятелів, які у ті дні зазнали найбільших втрат. Потім Володя Пастушок пішов у Нацгвардію, а Павло Данильчук у батальйон «Азов». Мені приємно, що з нашої сторони ніхто не відступив і всі виявились борцями.
Віталій Селик
