Пішов добровольцем: історія полеглого захисника, якого через окупацію рідного міста поховали в Коломиї

Мати полеглого Героя - Любов Чабанюк поділилась з Фірткою спогадами про сина.

Далі подаємо пряму мову:

До війни мій син влаштувався на роботу, працював будівельником на престижному будівництві. Йому все подобалось, завше казав: «Який гарний дім, якби назбирав грошей, то якось би там придбав квартиру». Він мріяв про своє житло: з такою радістю, натхненням розповідав про свою роботу. Згодом, перед великою війною сказав, що хоче з’їздити у Запоріжжя. Провідав колишню дружину, провів час із дітьми. 

Ми одразу не вірили, що почнеться війна, розмови та попередження були, але, як й всі — сподівались. В той час, коли почалися тривоги, син був в Запоріжжі. Передзвонив мені й каже: «Мамо, я так подумав, заради дітей я йду на війну». Я ж переконувала, що буде корисно, як він буде волонтером, адже вони теж чимало докладають зусиль для нашої перемоги, роблять велику працю.

А він відмовився. Твердо вирішив, що все-таки піде на війну — добровольцем. Це ж дуже відповідальний крок. Він заради майбуття своїх дітей віддав життя. У нього залишилось двоє дівчаток — вісім та одинадцять років.

Одразу син не повідомив мене про остаточне рішення, а вже зателефонував тоді, як його відправили в частину. Ми багато з ним спілкувалися, він надсилав різні фото. Казав, що йому було морально складно в ті моменти, коли їхали на завдання, а повертались не всі побратими, які вже стали йому сім’єю. Складно було й переживати вибухи. Коли сина на лікування відправили у Львів, ми, не роздумуючи, поїхали до нього. Після Львова сина відправили на реабілітацію в Трускавець.

Ми підтримували, хвилювались, втішали. Я просила командира, щоб відпустили його на Новий Рік у відпустку, але, на жаль, не могли через обов’язки.

Згодом, у лютому я потрапила у лікарню, але попри все ми з ним спілкувалися, коли це було можливо.

Восьмого лютого, в другій половині дня, він вже не виходив на зв'язок. Ми ж завжди за можливості переписувались, але після повідомлення: «Синку, як ти там?», я вже запідозрила щось недобре. Почала дзвонити Сергію, а він не відповідав. Дзвонила командиру — той також не брав слухавки.

Щодня писала: «Перетелефонуй мені». З восьмого лютого це все тягнулося — а вже 21 лютого пролунав телефонний дзвінок. Чоловік відрекомендувався — військовий, й чую слова: «Ваш син загинув». Я не могла в це повірити й перша реакція — такого бути не може.

Але під час штурму у Вугледарі моє дитя загинуло.

Син загинув 17 лютого.

Жінка, в якої ми живемо, порадила не їхати в Запоріжжя ховати сина. Тим паче попереджали про масові обстріли на річницю повномасштабної війни. Сказала, щоб я подумала про неповнолітніх дітей, які залишилися в мене — й запропонувала провести похорон в Коломиї.

Коли сина привезли в морг, було надзвичайно психологічно складно бачити, що рідна дитина в труні. До останнього вірила, що це все помилка.

«Я дуже вдячна всім людям, які допомогли»

Дякую пані Оксані, в якої ми живемо. Сина зустріли чимало містян. Коломияни доброзичливі та добрі люди. Я за все дякую. Хто, як міг втішав, підтримував. Ми дякуємо всім, за те, що віддали таку шану. Й нашим захисникам, за те, що вони там тримають оборону. Завдяки цьому ми можемо тут жити.

«Наша сила в єдності!»

У Коломиї люди дуже віруючі, набожні. Коломия нам дуже подобається, хоч вона у віці набагато "старша" нашого Енергодару, але таке затишне, гарне місто. Писанкова нам своїми озерами й парками нагадує рідне місто. Ми радіємо, що сюди потрапили. Люди гостинні, готові допомогти й порадити, щоб все було якнайкраще.

Наша сила в єдності. Розумієте, ми повинні бути одним згуртованим народом. А нас хочуть посварити та роз’єднати. Хочуть посварити українців між собою, але наша сила в єдності. Й саме тому окупантам це не вдасться.

Більше читайте у матеріалі: «Наша сила в єдності», — мати полеглого Героя, якого поховали в Коломиї, через окупацію рідного Енергодара

Підписуйтесь на канал Фіртки в Telegram, читайте нас у Facebook, дивіться на YouTubе. Цікаві та актуальні новини з першоджерел!