З усіх політиків останніх десятиліть найсильніше враження на мене справив, звичайно, Саакашвілі. Він єдиний зумів відповісти на питання, чи можна будувати цивілізовану державу у всуціль розкладеному корупцією совку. Тобто я читав, звісно, і про інших значних реформаторів з незаперечними здобутками в цій справі, але де ми – і де Сингапур. Та й зрештою, що мені відомо про ментальну схильність сингапурців до корупції? Нічого. А ось про грузинів відомо немало.
Ще за совка, коли в Україні кожен міг отримати вовчий квиток за необережний анекдот чи термін за перепродані джинси, в Грузії панувало небачене хабарництво і злодійство. А вже коли совдепія розвалилася, то Сакартвело взагалі перетворилася на територію повного беззаконня африканського зразка. Такою її й успадкував Мішико.
- А чому тебе зациклило на корупції? – спитала б мене вдумлива людина. – Це що, головне питання сучасності? Ну, вкрав чиновник стільки-то грошей, мені що до того, якщо я сам добре живу?
В тому то й річ, що жодне «добре живу» звичайної людини з системною корупцією не поєднується. Бо справа навіть не в мільйоні, який вкрав чиновник. А в мільярді, який в результаті цієї корупції втратила країна.
Для серйозної корупції, як сьогодні в Україні, потрібні специфічні умови. По-перше, щоб зробити її масштабною і системною, треба знищити правоохоронну й судову системи. При цьому, коли ці системи перестають виконувати закон, вони неминуче починають охороняти й множити беззаконня.
Крім того, руйнується нормальне управління державою. Ну як, поясніть, можна нормально питати з підлеглого, коли ми з ним пов’язані злодійським промислом. Тим більше, якщо він за своє місце заплатив. Система державного управління перетворюється на приватний бізнес і жодних інших функцій виконувати вже не може. Найяскравішим прикладом цього за моєї пам’яті була команда Черновецького. З певного моменту вони робили тільки речі, безпосередньо пов’язані з наживою або популярністю в бабусь і подібного недорого охлосу.
Грузія в цьому сенсі була в сотні разів гіршою. Там було не просто поблажливе ставлення до корупції. Там була корупція, піднесена до рангу національної моралі. Тобто людина, яка відмовила родичу чи сусіду за хабар випустити на свободу злочинця, оголошувалася мерзотником, що готовий пожертвувати родинними чи дружніми стосунками заради кар’єри. І всі до такого починали ставитися як до гнилуватого типа. А зважаючи на розміри країни, родинні і «дзмакацькі»-побратимські зв’язки, там не залишилося жодного держслужбовця, судді, мента чи прокурора, на якого важко було б вийти «через один потиск руки».
А ще в країні діяли незаконні озброєні формуванні «Мхедріоні» на чолі з депутатом парламенту, колишнім злодієм у законі Джабою Іоселіані. І не працювали підприємства. І не збиралися податки. І майже не постачалася електрика, навіть у Тбілісі, бо за неї ніхто не платив.
І ось таку господарку прийняв Міша. І менше, ніж за декаду, відправивши до в’язниці три набори чиновників, митників і ментів, він створив суспільство з найвищим рівнем довіри до правоохоронців. І практично викорінив корупцію. І задав найвищі темпи розвитку країни. І зробив життя безпечним.
І тоді здавалося, що всі порядні політики з постсовка повинні бігти до Міші й не просто вчитися, а пилюку цілувати під його ногами, бо він дав чітку й зрозумілу відповідь: жодної корупції в генах народу не існує. Її можна побороти, якщо керівник чесний, розумний і має політичну волю. І тоді здалося, що Україні й справді достатньо всього лиш вибрати гідний, незлодійкуватий уряд.
Але потім настав 2012 рік. І грузини дружно прокинули свого президента, підтримавши російського олігарха, дарма, що за його спиною виразно проглядалася непопулярна лисина кремлівського гебнюка. І стало зрозуміло, що всім дуже подобається, коли довкола порядок і закон, але дуже не подобається платити податки й не мати можливості «рішати питання» й тихцем красти.
І тоді виник сумнів, чи справді Україні достатньо вибрати гідних людей до влади, чи ментальні зміни, спричинені тотальним панування клептократів, незворотні. І країну врятує тільки освічений диктатор на зразок Піночета, який просидить у владі кілька десятиліть і віддасть владу парламенту, тільки переконавшись, що вся країна навчилася не сцяти повз унітази.
А втім, все це порожні балачки. Бо сьогодні на троні дуже жорсткі й терті клептократи, і нікому владне кермо вони віддавати не планують.
Карл ВОЛОХ,
підприємець, блогер,
