Популізм має різні форми і різне забарвлення. Він може бути правим і лівим, радикальним і ностальгійним. Але у фундаменті будь-якої з його модифікацій – задушливе панування інстинктів і стереотипів більшості над прагненнями продуктивної меншості.
Історія знову нікого нічому не вчить. Адже це вже було – за доби Леніна-Сталіна, у Третьому Райху або у Камбоджі часів Пол Пота. І завжди закінчувалося однаково – зубожінням і стражданнями тої пануючої більшості, котра чомусь вирішила, що кухонна філософія старої бабки – істина, що зійшла з неба. Ворожі будь-яким формам успіху кухарки з кухарчуками одного разу вже намагалися керувати одною шостою земної кулі. Тепер на цій території населення вимирає. І жодна еротика не здатна вилікувати надламану спадковість. А залишки продуктивної меншості й досі не можуть знайти своїх шляхів серед руїн і смітників, що залишилися від «диктатури ображеної більшості».
Ми щасливо (насправді – не дуже щасливо) пережили кілька символічних періодів популізму. Привид червоного популізму востаннє піднісся над Україною у 98-ому, коли Симоненко отримав на виборах більше третини голосів українських виборців. Після того червоний привид розвіявся, а його бліда тінь нині підзаробляє додатком до керуючої і спрямовуючої сили української модернізації. Після того популізм часто змінював партійні кольори і титульні обличчя, обираючи із принагідних переважно жіночі. Вітренко, Семенюк, Баба Параска, Леді Ю, Ганна Герман, Ірина Фаріон – рівень жіночого шарму був різним, але енергія народного прагнення знайти «просту істину», яка струмила з цих вікопомних образів, рвала і рве час і простір на дрібне політичне клаптя. Популізм, насправді, був є і буде пануючою ідеологією України. Там, де не існує еліти, безроздільно царюють імперативи і герої плебсу.
Теперішні вибори додали до царювання популізму нові нюанси і відтінки. Популізм зійшов з телеекранів і пішов у народ. Пішов разом із «зарядженими» насупленими ходаками, що розносять по квартирам потенційних виборців кольорові і чорно-білі постерки і постерчата. Популізм прикинувся бульдозерами, які терміново розкатують асфальт вулицями і доріжками, робітниками, що монтують двері у під’їздах та агітаторами, котрі нашіптують: «Тепер ми сильні! Ми їм покажемо!» Насправді ж ніякого «тепер» у нас не існує. У нас вічне «учора» і всі «актуальні» відповіді на українські питання 2010 року можна прочитати в рішеннях XXVIІ з’їзду КПУ. Й доки в нас будуть переливати з одного популістського барила до іншого, ніякого «тепер» тут не з’явиться.
Стилістично популізм тісно зв’язаний з романтикою. Країна вічного популізму одночасно є країною вічного романтизму. Романтики все ще не впевнені в існуванні української держави. Не впевнені і крапка. Вони все ще намагаються її чи то збудувати спочатку, чи то сперечаються про органічність її теперішніх кордонів. Вони не вміють рахувати гроші і не розуміють, що часи великих «політгеографічних» проектів минули. Що маємо, те маємо. Не більше й не менше. Ще, зрозуміло, можна посперечатись про острів Тузлу і кілька гектарів у дельті Дунаю, але та політгеорафічна Україна, яку намалювали Сталін у сорок п’ятому і Хрущов у п’ятдесят четвертому, скоріше за все, доживе до середини ХХІ століття. І саме цю Україну треба приводити до норми і тями. Починаючи з громадських вбиралень і закінчуючи космічною галуззю. Приводити до норми, незважаючи на те, скільки коштуватимуть гречка, капуста і бараболя. Тому що пануючі інстинкти окрім хаосу нікуди не заведуть. А «прості відповіді» ні на які питання насправді не відповідають.
