«Знову в нас репресії», - каже голова-гарбуз, що сидить напроти мене. Голова-гарбуз вже випила триста п’ятдесят самогону плюс триста магазинної, розчервонілась і сильно захотіла бла-бла-бла про політику. Я дивлюся на сиву парость, що стирчить з носа голови-гарбуза й собі міркую: відразу послати ту голову до ясностоячої нефритової вежі, чи, може, ще трошки потеревенити.
Якби я також мішав домашню з казьонною, то перше бажання перемогло б. Однозначно. Але я принципово не зраджую буряківці й тим зберігаю потенціал для розумових штурмів. Принаймні, потенціал для штурму мишачих нор політології.
«Маєш з того тішитись, - кажу голові-гарбузові. – Як писав класик: артілєрія б’є па сваїм».
«Чому тут тішитись, - голова-гарбуз починає мутувати в голову-бурячок, – коли мене, дипломованого теплотехніка, мають за тєрпілу?»
«Бачиш, друже-бобер, - кажу я, - Є такі, що їх в купі трима лише одяг. Як писав інший класик: упливая в бєсцвєтном пальто, ч’ї застьожкі адні і спасалі тєбя ат распада. А тепер уяви собі такий народ, якого тримають в купі лише репресії або ж окупація. Які небудь репресії, будь-яка окупація – справжні, мальовані, примарені – не впирається. Забери в нього те грьобане пальто й він розповзеться усіма можливими партіями, хуторами та каптьорками, і ніякому месії в купі з байденами та всім прогресивним людством його потім вже не зібрати».
«Брехня! – не погоджується голова-бурячок. – Маємо самобутню внутрішню силу, що веде до єднання держави».
«А чи має та самобутня внутрішня сила самобутнє внутрішнє бабло?» – запитую.
«А при чому тут бабло?» - не розуміє голова дипломованого теплотехніка.
«А при тому, що будь-яка держава в наш час є лише прокладкою між фінансовими потоками й тими, кого поставили здоювати тєрпіл. Якщо ж потоки висохнуть, то прокладка спочатку здере з тєрпіл останню шкуру, а потім самоліквідується. Дояри писатимуть мемуари, а онучата голі обдертих тєрпіл їх читатимуть. У кращому випадку – в еміграції».
Голова дивиться на мене й нічого не каже. Мовчить, дується, вуха в неї червоніють. Голова не може погодитись з таким визначенням держави. Багато років його вчили вимовляти слово «держава» шанобливо, ледь не з наснаженим придихом. ДЕРЖАВА. Голова-овоч ніколи, за жодних обставин, не погодиться, що за цим словом не стоїть нічого сакрального та вівтарного. А стоїть лише купка найнятих чиновників, яких треба щоденно лупити по щупальцях.
Тут щось клацає у зомбоящику, що висить на стіні, і з нього прорізається звук. Голова парламентарія з бе-пе-пе віща звідти на всю кухню і частину коридору:
«Аналізуючи загальну ситуацію в Україні, мусимо сказати: країну і людей роздирають демони страху…»
«Ги! – каже голова-бурячок, що знов повертається до гарбузової аватари. – Теж мені, демонознавець знайшовся!»
А голова в зомбоящику провадить далі своє:
«…Страху безробіття і жебрацтва. Страху посилення путінської агресії. Страху імпотенції влади на місцях і в центрі…»
«Імпотенції… в центрі…», - якось безнадійно повторює голова-овоч.
Тим часом голова в зомбоящику продовжує з патріотичним тремтінням в голосі:
«…У цей важкий час відповідальні політики мають зробити дві головні речі. По-перше, зміцнювати державні інституції. По-друге, діяти в напрямку відновлення територіальної цілісності України, її європейської інтеграції, сприяти її економічному зростанню».
«Шо він таке каже? - напружується голова-овоч. – Діяти? У напрямку? Як то можна діяти в напрямку?»
«Він каже, - подаю я власну вільну інтерпретацію, - що ті з відповідальних політиків, котрі біля корита у другій і третій чергах, по-перше, не повинні заважати спокійно і вдумливо харчуватися тим відповідальним політикам, які у першій черзі, а по-друге не штовхатись й не розхитувати корита, бо в ньому не так вже й багато їдла. І, якщо вихлюпнеться, то на всіх відповідальних з їхніми родичами та приятелями вже може й не вистачити».
«Вихлюпнеться?» - й далі губиться голова-овоч.
«Я про перевибори парламенту».
«Та то до с…» - хнюпиться голова й прикладається до чарки.
«Яка розумная цьому альтернатива», - знов цитую.
«Але ж люди з кожним днем бідніють! - раптом підстрибує голова-овоч, вересканить – Так не буде! Народ підніметься, ми їх усіх знесемо!..»
«…й дядька з вилами поставите на гетьмана».
«А шо? Нехай би й дядька з вилами. Він біду знав».
«Це точно», - погоджуюсь я й собі закидую п’ятдесят.
«Якщо ти про те, - коситься на мене голова-овоч, - то нема в тому його вини. Бо він був сиротою, з бідної родини. І мусив таке робити, аби у люди вийти».
«Та ж я не про сиріт, друже-бобер, я про альтернативу».
«Вона буде, люди знайдуться».
«Сироти?»
«Й сироти теж».
«А гроші?» - нагадую.
«Не все робиться за гроші», - голова-овоч сумно дивиться на магазинну пляшку, де у фінальній краплині оковитої самотньо і сиротинно мокне блідий перчик.
«Звісно, - десь глибоко-глибоко усередині я цій голові співчуваю. - Дещо виходить за щирим коханням».
«Знущаєшся?»
«Та ні. Згадую, як ще один класик писав: під склепінням цих тлінних небес можлива іще перемога.
Я киваю та підливаю голові зі свого келішка. Голова додає до мого бонусу блідого перчика. Й ми випиваємо за те світле майбутнє, у якому, навіть за відсутності самобутніх грошей, щире кохання перемагатиме якщо не демонів, то, хоча б, імпотенцію на місцях і, особливо, в центрі.
Володимир Єшкілєв
