Мишко Адамчак, музикант гурту «КораЛЛі», сопілкар із позивним Лемко – 28-річний доброволець у складі медичного батальйону «Госпітальєри». Він вивозить поранених з передової. Часто співає їм, аби відволікти від болю. Сопілку Лемко завжди возить з собою – і на фронті, і в мирному житті.
Недавно Мишко приїхав у рідний Івано-Франківськ у відпустку. Було помітно, що останнім часом він багато недосипав. Спершу питаємо про його лемківський родовід, далі говоримо про фронт.
Його коріння з села Тилява (Tylawa) Кроснянського повіту, це на півдні Польщі, за 4 км від польського-словацького кордону. Там народилися і жили дідусі та бабусі Мишка перед тим, як їх переселили під час операції «Вісла». «Мені вдалось декілька разів там побувати - дуже мальовнича місцевість. Там навіть збереглась стара прадідова хата», - починає свою розповідь Мишко.
Родина Адамчаків
З дитинства Мишко з братом Юрком, сестрою Марічкою та їх матір’ю відвідували різні фестивалі, як-от «Лемківська ватра» та «Дзвони Лемківщини», були учасниками хору «Бескид». Потім з братом та друзями створили свій гурт «КораЛЛі» і вже з ними виступали, в тому числі і в Ждині (Польща). Одного разу навіть виграли конкурс у номінації «Лемківська пісня».
На передовій у с. Піски та Первомайське Донецької області Мишко Адамчак пробув два місяці, з кінця січня до кінця березня. Потрапив на фронт добровільно, закінчивши курси медично-тактичної військової підготовки. Раніше працював гірськолижним рятувальником, тому навики надання першої домедичної допомоги має. Зараз виконує обов’язки водія та парамедика.
Саме там знайшов багато друзів з різних куточків України і переконався, що в найтемніший час видно найсвітліші душі... А госпітальєри є янголами-рятівниками тих, хто захищає Україну від ворожих нападників.
«Реанімобілі часто виходять з ладу, — говорить Мишко. — На передовій можуть працювати тільки повнопрохідні джипи. Вони обладнані медичними і технічними засобами, щоб полагодити їх в разі потреби, щоб витягнути з канави чи ями. Автомобілі дуже часто розбиваються, колеса пробиваються, ходова виходить з ладу, осколки потрапляють всередину. Через обстріли часто вибухають реанімобілі».
Прийшла допомога
Він з сумом констатує, що обстріли не припиняються, незважаючи на оголошене перемир’я. Тому ніякого перемир’я не визнає. Під час бою захищає себе так, як усі: бронежилетами і касками. «Там дуже важливо бути морально і психологічно готовим і мати холодний розум, - наголошує водій-парамедик. - Треба наперед налаштувати себе. Трапляється всяке. Було, що ми приїхали, а бійці вже були вбиті на полі бою…»
Їх завжди виїжджає четверо: лікар, парамедик, водій і боєць. Це так звана «вогнева підтримка». Багато коштів йде на заправку та обслуговування автомобілів. Адже щодня доводиться долати десятки кілометрів. Від передової до найближчого госпіталю — 50 кілометрів. На жаль, державної підтримки немає, тримаються виключно завдяки допомозі волонтерів.
«Часом буває так, що основним «потребуючим допомоги» майже на цілий день стає рідний залізний кінь - реанімобіль. Тоді приділяєш йому стільки часу й уваги, скільки потрібно. Навіть старанно миєш і чистиш ввечері, наприкінці усіх лікувальних процедур. Бо ж потім захочеш повноцінної віддачі. І він не підведе», - посміхається юнак.
Госпітальєри дякують за кожен внесок у спільну справу! Нещодавно хлопці пригнали їм реанімобіль від української громади в Ірландії, та ще й з цілою купою харчів і медикаментів. Це перший реанімобіль з правостороннім кермом. Але в умовах фронту до цього швидко призвичаюєшся – Мишко вже встиг проїхатися ним околицями. Найближчим часом реанімобіль буде укомплектований усім необхідним обладнанням для надання медичної допомоги. Хлопці вірять, що джип принесе багато користі і допоможе врятувати не одне людське життя.
З відомою актрисою Ірмою Вітовською
«Коли випадає вільний час, ми намагаємось багато читати, слухати музику, я граю на гітарі та сопілці, хлопці співають, - розповідає Мишко. - На передову часто приїздять капелани, ми молимось разом з ними, багато спілкуємось, співаємо. Нещодавно мені потрапила до рук книга Василя Шкляра «Елементал». Напевно, саме ця схожість з ситуацією, описаною на перших сторінках, вкупі з неймовірним сюжетом посприяли прочитанню книги за півтори ночі. Звичайно ж, у значний ущерб сну (знову ж таки, аналогічно з постійною недостачею сну в героя книги), втім про це анітрохи не шкодую».
Перебуваючи в Івано-Франківську, хлопець спіймав себе на думці, що декілька днів поспіль, коли він сідав за улюблений штурвал, його рука інстинктивно тягнулася ввімкнути мигалки та сирену, а нога - вдавити педаль газу в підлогу. Так, як це робив на передовій.
За кермом
«Ех, треба повертатися!» - завершає розмову Мишко. — Якесь недобре заколотилося над Україною у той 2014-й. Непростий час для всього українського. Великі знаки питання у кожній тверезій українській голові. Увесь час бабця казали нам: «Нема біди, діти. Нема біди, бо нема війни...» І щось, мабуть, у тому було».
***
Останній проект, в якому Мишко Адамчак взяв участь, називається «Музика воїнів». За задумом ініціаторів проекту, його учасниками є як музиканти, які воюють, так і ті, хто не воює. Вони розміщують відеоролики з цікавими мелодіями в Ютубі.
Мишко подав на участь мелодію гуцульського танцю «Аркан», який є головним елементом обряду посвячення гуцульського двадцятирічного хлопця у легіні. Перекази свідчать, що вперше гуцульський танець «Аркан» виконали витязі, які зійшли з гір. За словами Мишка, саме цей карпатський мотив зараз є актуальним і дуже символічним, він допоможе накинути аркан на шиї ворогів України і перемогти їх.
Юлія БОЄЧКО, Галицький Кореспондент
