Дата 22 серпня 1957 року не фігурує у працях з історії Івано-Франківська. Бо нічого величного тоді не відбулося — лише були надруковані перші радянські поштівки з видами обласного центру Прикарпаття. Втім, саме завдяки їм ми сьогодні можемо порівняти зображення 55-річної давнини із теперішніми краєвидами та побачити, наскільки змінилося місто.
Отже в 1957 році Київська фабрика масового фотодруку тресту «Укрфото» випустила серію із п’яти поштівок. Вони були чорно-білі, виконані фотографічним способом. Наклад кожної — 5000. Коштував цей клаптик фотопаперу 65 коп. Серія мала наскрізну нумерацію від 2322 до 2326. Фотограф — І. Лейбович. Якість кадрів доводить, що цей товариш був таки справжнім професіоналом.
Перша поштівка називалась «Парк імені Т. Г. Шевченка». Вона зображала куточок парку, доріжку та хлопчика у матроському костюмі. Стрижнем композиції є дерев’яна альтанка на задньому плані. Якби не дата на звороті, можна було б припустити, що фото зроблено у тридцятих роках. Річ у тому, що ця альтанка є неодмінним атрибутом паркових листівок австрійської та польської доби. Вона виявилася чи не найдавнішою дерев’яною спорудою міста. Альтанка-старожил щасливо пережила цісарів Франца-Іосифа та Карла І, диктатора Петрушевича, маршала Пілсудського, президента Мостіцького, рейхсканцлера Гітлера та генералісимуса Сталіна. Демонтували її лишень у 1960-х, уже за Хрущова.
Наступне фото зображає медичний інститут, а точніше скверик за ним. Його, тобто інститут, відкрили одразу після війни — у 1945 році. Ще в місті був Станіславський учительський інститут — предок прикарпатського універу. Як для маленького міста, два виші — дуже непоганий результат.
За півстоліття загальний вигляд медуніверситету мало змінився, хіба що з фасаду зник радянський герб. А ось дерева значно підросли. Посередині скверу видно купу піску. Може готували місце для пам’ятника Руській трійці?
Номер 2324 є найцікавішим у серії. Тут ми бачимо Радянську площу із поштамтом. Але то якісь дивний поштамт. Він удвічі менший від сьогоднішнього. Річ у тому, що праве крило та восьмиповерхову вежу телеграфу добудують лишень у 1968 році, а поки що на їхньому місці стоїть фонтан. Позаду добре видно початок теперішньої вулиці Чорновола (тоді Пушкіна) із наріжним будинком, в якому розміщувалась обласна бібліотека.
Цікаво роздивлятись одяг тодішніх мешканців Станіслава. Мама веде за руку хлопчика у майці та коротких штанцях із лямками. Поруч крокує молодий чоловік (може студент одного з інститутів) у широченному костюмі, який бовтається на ньому як на вішаку. Старші чоловіки носять кепки та… кирзові чоботи. Жіночки переважно у хустинках.
І ще — навколо багато молодих дерев. Може серед них є і знамените тюльпанове дерево коло теперішнього музичного фонтану?
Аби показати всьому СРСР, що Станіслав — це не якесь там селище міського типу, а справжнє європейське місто, упорядники включили в серію поштівку із видом вулиці Щорса (Вітовського). Дійсно, величні австрійські кам’яниці архітектора Фридеріка Януша викликають повагу, хоч до мегаполісу Станіславу далеко. Машин негусто — лишень одна — проте технічний прогрес забрав із вулиць старих добрих конячок, не кажучи вже про фіакри і т. п.
Ліворуч видно двоповерхівку, на місці якої пізніше побудують міжміський переговорний пункт. На вітринах крамниць ще збереглись польські, а може й австрійські жалюзі. Такі самі жалюзі бачимо й на вікнах кам’яниці Гаусвальда. За нею ховається ще один нині не існуючий будинок. Тепер тут стоматологічний корпус медичного університету, популярний у студентів своєю їдальнею.
А це — готель «Карпати», більше відомий сучасникам як ресторан «Садко», що поблизу міського озера. Втім, коли будували готель (1954 рік), озера ще не було — його вириють наступного року. «Карпати» призначалися для розміщення гостей сільськогосподарських виставок, які щороку проводились у парку Шевченка. Готель мав і ресторан, де приїжджі колгоспники знімали стрес від великого, за їхніми мірками, міста. Також там полюбляли «зависати» військові авіатори, містечко яких було неподалік.
Серія виявилась настільки популярною, що у червні 1958 року зробили додатковий наклад у 2000 примірників. А у грудні вийшла новинка. На той момент фабрику масового фотодруку перейменували у фабрику «Укррекламфільм», і саме вона випустила останню чорно-білу поштівку Станіслава. Цього разу автором був фотограф Г. Єременко, він зазнимкував вулицю Грюнвальдську. Тут перед глядачем постає будівля обкому, перші два поверхи якої густо увити диким виноградом. Вхід до кам’яниці охороняють Ленін і Сталін. Зауважте, це 1958 рік, культ особи вже розвінчаний, а пам’ятник Сталіну досі стоїть. Хоча залишилось йому недовго — скоро дідусь Ленін опиниться на самоті.
Поруч з обкомом розташований готель для партійного керівництва. Сьогодні тут теж готель — «Аускопрут», правда, краєвид із його вікон уже не такий гарний, як півстоліття тому.
Паралельно у ленінградській друкарні імені Володарського видали кольорову серію видів Станіслава. Та ринок наситився, поштівки припадали пилом у кіосках. Припадали довго. Після грошової реформи 1961 року їх переоцінили, про що свідчив синій штемпель із новою ціною. Відтепер поштівка коштувала 7 коп.
Поштівки з колекцій автора та Зеновія Жеребецького
