Станиславів (тепер – Івано-Франківськ) наприкінці листопада 110 років тому очима газети Kurjer Stanisławowski.
Несподівану знахідку зробили наприкінці листопада 1907 року ревізори в одній із синагог міста Станиславова (тепер – Івано-Франківськ). Отримавши від неназваної особи «приватне повідомлення» (простіше кажучи, донос), перевіряльники несподівано з’явилися в синагозі родини Гальпернів на вулиці Седельмаєрівській (тепер – Новгородська). Тут вони виявили чималі запаси тютюну (курильного), табаки (нюхальної) та сахарину, завезені контрабандою з Росії, пише Збруч.
"Керівництво синагоги стверджує, що їм не відомо, в який спосіб там опинилася контрабанда. Служник синагоги, якого мали заарештувати, залишився на свободі завдяки заставі, внесеній керівництвом закладу", – повідомляв подробиці інциденту Kurjer Stanisławowski.
Через кілька днів у тому ж храмі під час повторної ревізії знайшли такий самий контрабандний товар – причому у замкнених на ключ шухлядах, де мали зберігатися богослужебні книги та ритуальне начиння окремих членів синагоги. "Оскільки ключі від шухляд перебувають у власників синагоги, важко припустити, щоби служник міг учинити зловживання без їхнього відома", - натякали газетярі, зауваживши, що в довколишніх селах уже кілька років поспіль квітне торгівля контрабандними російськими тютюном і сахарином.
До речі, серійне виробництво сахарину, речовини, у 300-500 разів солодшої за цукор, щойно перед тим налагодили у Німеччині. Звідти, дуже часто під виглядом ліків, цей продукт нелегально потрапляв у Росію, причому шлях контрабандистів пролягав через Фінляндію, де був не такий суворий прикордонний контроль.
Контрабанда сахарину завдавала збитків не лише місцевим продуцентам цукру, але й державним бюджетам, які втрачали надходження від акцизу на проданий цукор – через зменшення споживання останнього. У 1907 році засилля сахарину на ринку стало світовою проблемою, дійшло до того, що президент США Теодор Рузвельт очолив комісію з вивчення впливу цього продукту на організм (адже виробники цукру стверджували, що сахарин шкодить не лише їхній галузі, а й людському організму; проте комісія цього припущення не підтвердила).
Родина Гальпернів, запідозрена у постачанні до Станиславова контрабандних товарів, ще від початку XIX століття відігравало важливу роль у житті єврейської громади міста. Найвідомішими його представниками були Герш Гальперн, суперник відомого (нині в місті є йому пам’ятник) колишнього бургомістра Ігнація Камінського під час виборів до Галицького сейму 1885 року, та його син Карл Гальперн, який таки став послом, але до австрійського парламенту. Гальперни були банкірами та домовласниками, одна з належних їм колись будівель збереглася до нині – на розі нинішніх вулиць Василіянок і Шопена.
Окрім кількох будинків, Гальперн-молодший володів також селом Вовчинці (тепер – приміське село біля Івано-Франківська). Він значно примножив батькові статки, до того ж був високоосвіченим чоловіком – мав звання доктора агрономії. Коли під час Першої світової Станиславів зайняли російські війська, Карла Гальперна як заручника відправили до Росії. Повернувшись із російського полону, він у часи ЗУНР головував у Єврейській національній раді міста, зустрічався з прем’єром Левком Бачинським, але в українсько-польському конфлікті дотримувався нейтралітету.
Про заможність Карла Гальперна свідчила, зокрема, наявність у нього власного автомобіля (в ті часи авто ще не було тривіальним засобом пересування). До того ж він володів чималою фамільною колекцією старожитностей. У 1928 році Карл Гальперн передав на історичну виставку срібну шабатурку XVII століття – подарунок засновника міста Андрія Потоцького одному з його предків.
Колишня єврейська школа
Щодо синагоги на вулиці Седельмаєрівській, в якій Гальперни були управителями, то, ймовірно, вона містилася у приміщенні чотирикласної школи, заснованої фондом відомого єврейського мецената барона Гірша. До діяльності цього навчального закладу місцева влада теж виявляла прискіпливу увагу, але не через контрабанду, а через пропаганду сіонізму, яка там буцімто процвітала.
Зрештою, 1908 року цю єврейську школу таки закрили, але її приміщення, викуплене Магістратом, продовжували використовувати для чоловічої школи – але тепер уже державної. Зрештою, діти продовжують навчатися тут (на вулиці Новогородській, 15) дотепер, відвідуючи міжшкільний навчально-виробничий комбінат.
Тими днями вулиця Седельмаєрівська стала ареною ще одного кримінального випадку. У ніч проти 16 листопада шестеро військових у шинку Байлі Адлер «почали витворяти такі авантюри, що довелося втрутитися присутнім там поліціянтам Луцькому та Нехцаю».
«Один із дебоширів, артилерист, витягнув багнета та ударив ним у голову Нехцая, а коли інші жовніри витягли багнети, накинулися на Луцького і поранили його, він врятувався втечею. Нехцай, який поза тим отримав ще кілька ударів, упав на землю і тільки після того, як солдати відійшли, зміг піднятися й дістатися до свого помешкання на вулиці Зарванській (тепер вулиця Заклинських. – Z)», – описував нічну пригоду Kurjer Stanisławowski.
Як з’ясувалося під час слідства, двоє з тих нападників, що порубали багнетами поліціянтів, були пацієнтами тутешнього військового шпиталю, розташованому в колишньому палаці Потоцьких, а інші четверо мали нести службу в тому ж таки шпиталі.
«Магістрат звернувся до військової влади з клопотанням покарати винуватців дебошу», - інформувала газета.
Військовий шпиталь у Станиславові
Поки ж тривало розслідування цього інциденту й обиралася міра покарання для затриманих вояків, в’язнів станиславівської тюрми намагалися залучити до суспільно-корисної праці. За прикладом сусіднього Львова у місті вирішили звернутися до прокуратури з проханням дозволити використовувати утриманців тутешнього карного закладу «Діброва» для рубання дров. Причиною такого звернення стали непомірна ціна, яку вимагали дроворуби за свою продукцію після початку «опалювального сезону».
«Державний урядник з нікчемною платнею, обтяжений дітьми, який мусить жити відповідно до свого стану на саму лише зарплатню в час такої дорожнечі, яка тепер панує, гідний більшого жалю, ніж дроворуб, який виконує незначну роботу без освіти й особливих потреб», – наголошував Kurjer Stanisławowski, закликаючи наслідувати Львів, де міська рада визнала, що дроворуби зловживали своїм монопольним становищем, і скасувала заборону на конкуренцію з боку в’язниць. «Так потрібно вчинити і в Станиславові, домагатися, щоб управлінню в’язниць дозволили висилати арештантів на рубання дров, а також привезти машини для рубання та різання дров», – переконували газетярі.
Карний заклад «Діброва»
До речі, ряди станиславівських в’язнів уже наступного року могли поповнити троє залізничних урядників – інспектор Зібауер та колійові наглядачі Рудницький і Вальдекер, запідозрені у масовому розкраданні матеріалів із тутешніх складів. Як повідомляла газета, судовий розгляд їхньої справи Станиславівським судом присяжних призначили на лютий 1908 року.
«Слідство в голосній справі зловживань у тутешній Дирекції залізниць добігає кінця, ще поточного тижня арештанти можуть бути звільнені з-під варти під заставу», - повідомляв Kurjer Stanisławowski.
Тим часом колія залишалася колією – тут не припинялися нещасні випадки. У понеділок, 18 листопада, близько 9 години вечора під колеса потягу Стрий–Станиславів, який над’їздив до тутешнього двірця, потрапив поштовий возний Григорій Найдич, який перетягував через колію візок із посилками. Потяг відтяв бідоласі обидві ноги. «Нещасного терміново доставили до загального шпиталю, де він, одначе, помер через годину, осиротивши дружину з дитиною», – співчутливо бідкалася газета.
На тлі таких сумних новин яскравою подією для станиславівців стали концерти циганських музик під орудою капельмейстера Мусти Денеса, «досконалого скрипаля, який оригінально виконує музичні твори, здебільшого циганські народні». Виступи відбувалися в кав’ярнях «Уніон», Новорольського та Кровіцького, збираючи чимало публіки, бо музики, як запевняла газета, належали до «однієї з найкращих у своєму роді капел».
