Навесні 1907 року все римо-католицьке населення Станиславова відзначало Великдень останнього дня березня, коли справжнього весняного тепла ще бракувало, і погода була надзвичайно примхливою. Щойно на другий день свят, попри неоптимістичний прогноз, небо над містом трохи розпогодилося і станиславівські римо-католики змогли потішитися теплом і сонцем.
«У великодню суботу пасхальні урочистості розпочались о шостій годині в латинській колегіаті (колегіальний костел Пресвятої Діви Марії – тепер Музей мистецтв Прикарпаття. – Z), а потім продовжилися о сьомій годині в костелі отців-єзуїтів (тепер катедральний Свято-Троїцький собор УПЦ КП. – Z) і вірменському костелі (тепер кафедральний Свято-Покровський собор УАПЦ. – Z). Через негоду рух у час святкувань був слабшим, ніж завше», – констатувала місцева газета Kurjer Stanisławowski у числі за 7 квітня 1907 року.
Але якщо у Станиславові негода лише завадила мешканцям міста достойно відсвяткувати, то в деяких інших місцевостях природні катаклізми наробили значно більшої шкоди. Як писала газета, в курортному Яремчі стався зсув біля самої залізничної станції, під натиском зрушеної з гори землі навіть трохи посунулася колія.
«Дирекція залізниць уживає заходів для усунення небезпеки. Наразі звільнено проїзд колією, вивезено три метри зсуву, приготовлено спеціальні мостики для пересадки подорожніх», - повідомляв Kurjer Stanisławowski.
Свої труднощі з комунікаціями виникли в Галичі, де у поливаний понеділок через сильний льодохід було пошкоджено дерев’яний міст через Дністер.
Паровий катер на Дністрі в Галичі (1885)
«Скресла крига, що пливла по ріці, у ніч на понеділок пошкодила один із прольотів мосту, через що був припинений рух транспорту, а пішоходи перебираються на другий берег човнами, а далі – кладкою», – інформувала газета.
Ймовірно, поганий стан доріг після великодньої негоди став причиною дорожньо-транспортної пригоди у приміському селі Княгинині (нині – мікрорайон Івано-Франківська), де поштова бричка, розвозячи пакунки, разом із конем і візником злетіла у потічок Млинівку.
«Поштовий фургон перекинувся так, що своїм тягарем придавив і покалічив коня, люди опинилися по шию у воді, а розвізник пакунків зламав собі ногу. Самі ж пакунки пливли по воді, і їх мусили звідти виловлювати», – детально описував цей нещасний випадок Kurjer Stanisławowski.
Через доволі круті та високі береги потічка довелося потратити багато часу, щоби витягти бричку та покаліченого коня. Лише за допомогою якогось чоловіка, який саме над’їхав кіньми, вдалося це зробити. Пораненого поштового кур’єра доставили додому, а визбирані з води розмоклі пакунки віддали під охорону поліції.
Мабуть, такі-от несподівані та прикрі трапунки, а також раптові приступи різних хвороб, які часом виникали у мешканців міста, стали приводом для пропозиції щодо створення у Станиславові прообразу «швидкої допомоги» – чергового лікаря, який разом із поліцейським та візником на бричці відбував би нічні чергування та за необхідності надавав би невідкладну медичну допомогу.
«Маємо на гадці утворення нічної медичної служби, яку вдалося би організувати за умови, що справу взяв би у свої руки Магістрат. З огляду на те, що лікарів, охочих надавати допомогу вночі, є 15, чергувати їм доводилося би лише раз на два тижні», – пропонував дописувач до газети, який підписався ініціалами Е.Н.
Площа Міцкевича у Станиславові
Таку службу невідкладної медичної допомоги пропонувалося створити на базі міського санітарного бюро, а приміщеннями для цього підрозділу могли би слугувати колишні пожежні казарми з тильного боку Дирекції залізниць (тепер – медичний університет) на площі Міцкевича.
«Зрозуміло, що медична служба у санітарному бюро не відібрала би нічної практики в інших лікарів, адже допомога чергового лікаря була б тільки факультативна, однак, порадили би таку новацію: на будинках, в яких мешкає лікар, що зобов’язується надавати допомогу вночі, має завжди світитися засклений червоний ліхтар», - несподівано порекомендував той же дописувач.
Робота таких нічних чергових лікарів мали би оплачуватися з міського бюджету, щоб унеможливити ситуацію, коли медики, прибуваючи на нічні виклики, не отримували гонорарів через незаможність хворого або накладку з прибуттям іншого лікаря. Тобто, створення такої служби мало бути взаємовигідним: і для лікарів, і для пацієнтів.
«Від швидкого впровадження цього проекту в життя залежить не одне людське життя», - наголошував Kurjer Stanisławowski.
У тому ж номері газета продовжила розвивати медичну тематику, прозвітувавши про закінчення в місті епідемії скарлатини, від якої за рік (перший випадок цієї смертельної на той час недуги був зафіксований ще 21 лютого 1906 року) постраждало аж 136 осіб, серед яких найбільше було дітей (102). Загалом хвороба забрала життя 28 осіб, зокрема, стала причиною смерті двох дорослих чоловіків, решта померлих – діти.
«Упродовж 6 тижнів у міському управлінні не зафіксовано жодного нового випадку скарлатини, а минулого тижня проведено остаточну дезінфекцію в помешканні останнього хворого», - повідомляла газета.
Водночас у Станиславові вдалося приборкати спалах черевного тифу, який у лютому 1907 року поширився серед вихованок селянської бурси (гуртожитку для бідних учнів) на вулиці Казимирівській (тепер – вулиця Мазепи), а відтак і серед мешканців сусідніх будинків.
«Причиною виникнення хвороби було вживання води із джерела біля обійстя на вулиці Казимирівській, 107, поблизу колишньої грабарні. Загалом захворіло 16 осіб, померли троє. Маємо приємність повідомити, що від двох тижнів немає в нашому місті жодного випадку гострого інфекційного захворювання», - інформував Kurjer Stanisławowski.
Тим часом чиновники Станиславівського магістрату мали, чим зайнятися, окрім запровадження медичних новацій: саме насувалися парламентські вибори, тож на першому поверсі ратуші у приміщенні виборчого бюро виклали для загального ознайомлення списки виборців. У період з 4 до 17 квітня кожен виборець міг переконатися, чи має він право голосу. Треба сказати, що вибирати послів до парламенту тоді дозволялося далеко не всім: такого права були позбавлені жінки та військові, натомість великі платники податків мали преференції перед незаможними виборцями.
Загалом місто Станиславів обирало одного посла до Галицького сейму і разом з Тисменицею – одного посла до австрійського парламенту. Додатково власники «більших посілостей» Станиславівського округу (повіти Станиславівський, Богородчанський, Надвірнянський, Тлумацький, Бучацький) обирали ще двох послів до сейму і одного до парламенту. Менші власники теж мали право обрати додаткових послів – по одному до сейму й до парламенту. Отож, у Галицькому сеймі Станіславівщина була представлена чотирма депутатами, а в австрійському парламенті – трьома.
На сам Великдень провели передвиборні збори представники місцевої партії сіоністів, заявивши, що відмовляються від співпраці із соціалістами. «Доповідач доктор Рубін Йонас нарікав, що юдеїв не допускають до урядових посад і навіть не беруть на підмітання вулиць, тому вони повинні самі за себе дбати і не злучатися з жодною партією», - наголосив Kurjer Stanisławowski.
Водночас присутні на зборах соціалісти переконували, що для юдейської громади сіоністи нічого не годні самі зробити і наводили приклад станиславівських кравчинь, які звернулися до цієї партії за захистом своїх прав на кращі побутові умови, але отримали відмову, позаяк сіоністи не хотіли сваритися з їхніми роботодавцями. Зрештою, збори перетворились у голосну суперечку між партійцями й не ухвалили жодної резолюції.
Єпископ Григорій Хомишин
Тим часом українці, які Великдень того року святкували аж 5 травня, все ніяк не могли визначитися з єдиним кандидатом у Станиславівському округу. Як повідомляла газета, греко-католицький «єпископ Хомишин наказав українському духовенству агітувати виключно за кандидатуру отця Євгена Олесніцького, а агітувати за другого українського кандидата, доктора Євгена Левицького, заборонив під загрозою покарання». Забігаючи наперед скажемо, що на виборах до австрійського парламенту у 1907 році переміг таки 37-річний Євген Левицький – галицький політик, який разом із Іваном Франком, Михайлом Павликом, В'ячеславом Будзиновським і Кирилом Трильовським був ініціатором створення першої в історії української політичної партії — Русько-української радикальної.
Євген Левицький
У тому ж числі газета повідомила «сенсаційну звістку» про придбання великої земельної ділянки на вулиці Третього Травня, на місці, де до пожежі стояв паровий млин Імердауера – найбільша будівля старого Станиславова (тепер – вулиця Грушевського, 22), тим таки єпископом Хомишиним – для будівництва ще однієї греко-католицької церкви. За даними газетярів, вартість покупки становила 100 тисяч корон, при чому 60 тисяч Хомишин, буцімто, заплатив готівкою.
«Будова цієї церкви коштуватиме русинам приблизно мільйон корон», - припустив Kurjer Stanisławowski.
Як відомо, жодної церкви на місці колишнього парового млина так і не з’явилося. Тепер там стоїть радянська багатоповерхівка, а до того був сад. Натомість поруч, між пустирем на місці вигорілого млина та жіночою школою королеви Ядвіги (тепер – СШ №7), на кошти української громади спорудили будівлю для спортивно-патріотичного товариства «Сокіл».
Мабуть, польські газетярі тоді трохи помилилися і, мабуть, ненавмисне…
