14 квітня у Верховній Раді коаліція, що складається з тих, хто не хоче йти на дострокові вибори, затвердила уряд, що складається з тих, кого їм не жаль.
257 депутатів ганебно проголосували за скасування свого попереднього рішення про визнання роботи уряду Яценюка незадовільною, втерши з облич "божу росу", якою Арсеній Петрович помітив територію своєї, запланованої на майбутнє, боротьби за президентство.
Президент України, отримавши в останні дні підтвердження своїх найгірших передчуттів, тицьнув букетом у живу людину й повернувся в палац для відпрацювання моделей не узурпації, а зберігації влади. Бабусі, що обговорюють на базарі президентські офшори; СБУшники, нездатні навіть подати президентові адекватний аналіз прослуханих телефонних розмов; прокурорські слідчі, які виставляють, навіть після найвищого дзвінка, ходокам рахунок, — це "спілий жовтий" сигнал світлофора.
А Володимир Гройсман — новопризначений прем'єр — вклав у незапланований спічрайтерами й самим собою розпачливий вигук "Я вам покажу, що таке управління державою!" — все: і приниження від необхідності півтора року демонструвати публічну покірливу лояльність президентові; і напругу нічних безглуздо-нещадних боїв за кадри; і абсолютну впевненість у власних силах змінити країну; і нерозуміння своєї неконгруентності викликам та завданням, які стоять перед прем'єром сьогодні.
До речі, аналогічну фразу 2004 р. в обличчя Леонідові Кучмі кинув Віктор Янукович. Президент не з'явився на святкування в "Зоряному", де Віктор Федорович гуляв оголошення Ківаловим результатів другого туру виборів. Обурений відсутністю Леоніда Кучми, Янукович особисто вирушив у Кончу вимагати належних поздоровлень. Піднятий з ліжка другий президент запитав у недотретього: "А як ти збираєшся управляти країною? З бункера в Донецьку чи Луганську?" Отоді-то ставленик Кучми й вирік: "Я вам покажу, що таке управління державою!".
Це зовсім не означає, що Володимир Гройсман повторить долю Віктора Федоровича. Це означає, що в момент проголошення цієї фрази Петро Порошенко, як і Леонід Кучма 12 років тому, остаточно зрозумів: не на того поставив.
Хоч яким це здасться дивним, особисті стосунки Порошенка і Яценюка весь цей час були досить легкими. Вони "однокласники" — представники одного класу. В один час, приблизно, починали, їхніми долями розпоряджалися одні й ті самі люди, вони йшли до однакових цілей, однаковими шляхами, за однакові гроші. Вони розуміли один одного. І тільки вдягаючи піджаки ставали непримиренними опонентами. Гройсман — людина не їхнього кола, фігура не їхнього масштабу, де дев'яностими вимірюють і мозок, і живіт.
Півтора року Володимир Гройсман просидів у всіх на очах у президії ВР. Під найяскравішим ліхтарем у країні. І при цьому залишився "темною конячкою". Спікер здавався безвідмовним інструментом президента і, фактично, жодного разу не дав публічного приводу вважати інакше. Для простоти вирішень політичних завдань нюанси взаємин між Порошенком і Гройсманом зазвичай списувалися на погрішність. Дарма. "О! — вигукували втаємничені люди. — Президент ще згадає подільчивого Яценюка! У принципі ж, Арсеній був не жадібний: потрібні напрями захищав, звісно, а решта — бери, скільки завдаси. З Гройсманом так не вийде".
Володимир Борисович справді відрізняється від Арсенія Петровича. Яценюк — досвідчений оратор, Гройсман — фонтанує пафосом провінційних нагородних грамот. Яценюк порівняно непоганий макроекономіст, Гройсман — досвід свого вінницького мерства вважає панацеєю. Яценюк — мізантроп, Гройсман — не сказати, що сентиментальний, але люди йому не байдужі. Яценюк — ліпив себе: в золоті та "зелені", Гройсман — себе не забуде — не Данко ж, але романтизм суспільної корисності йому не чужий. Яценюк — звісно, не цілком, але був відкритий до ротації команди, Гройсман — несамовито воює за вінницьких лицарів свого круглого столика. Яценюк — віщав, Гройсман — навчився прислухатися.
Ні, ви, звісно, будете сміятися, але, поспілкувавшись із рядом людей, котрі близько знають або тривалий час працювали з Гройсманом, я дійшла несподіваного висновку: він справжній український куркуль. Один із тих, на кому колись будувалася аграрна й ментальна міцність нашого народу. Він працьовитий, упертий, чіпкий, цінує все, ним створене. Саме тому Вінницю — історію СВОГО успіху, де його поважають і люблять, — так часто він ставить за приклад до речі й не до речі. Не любить розкиданості і вміє вибудовувати систему. Консервативний, але при цьому жадібний до нових знань. Легко ображається й важко вибачає. Але з часом уміє милувати. Навіть тих, хто цього інколи не заслуговує. Йому соромно не впоратися, тому він старатиметься. Принаймні дві-три реформаторські грядочки в уряді він замкне на себе і постарається зробити їх взірцевими.
Від Володимира Гройсмана не треба чекати дива. Завищені очікування не повинні виростати на ґрунті здобутої в МАУП освіти; бажання хай там що, на будь-яку посаду у владі, прилаштувати свою команду-трансформер: соціальника Реву, дорученця Кістіона, консільєрі Сташинського, образотворця Кошелюка або орговика Саєнка; із всюдисущості в ключових вінницьких бізнесах; із шапок, закинутих на Всеукраїнський земельний кадастр, ДАСК і т.ін. Та й похід на Банкову Володимир Борисович не очолить: центром відкритого спротиву президентові не стане. Треба ж на когось спиратися в цьому нерівному бою між амбіціями і можливостями. Хоча підломлена опора у вигляді стосунків із главою держави не буде єдиною в конструкції стійкості Гройсмана. Він спробує вибудувати свої відносини із Заходом. І, безперечно, — з громадянським суспільством. А вони, своєю чергою, спільно з незалежними ЗМІ, візьмуть Гройсмана й урядову команду в лещата жорсткого контролю.
Новообраний прем'єр — яскравий представник перехідної форми, яка заповнює простір між політичним класом, породженим епохою первинного накопичення капіталу, і грядущою альтернативою — майбутньою політичною елітою. Країна ввійшла у період здування, змилювання Великих і бурхливого хаотичного росту Маленьких.
Із цього погляду варто дивитися і на якість затвердженого Кабміну. Почнемо з того, що творці уряду — Порошенко, Яценюк та Гройсман — парадоксально перетворили створення виконавчої влади на поділ майна при розлученні. У переважній більшості випадків їм важливо було, не що робитимуть люди, вписані в пустографку, а чиїми вони будуть, кого слухатимуться. Та, оскільки на найвірніших клевретах президента й екс-прем'єра клейма ніде ставити, від делегованих напіввірних можна очікувати сюрпризів. Причому як Порошенкові, так і Яценюку. Бо їхні ставленики — представники другого і третього ряду довірених осіб — вважають, що тільки-но виїхали на базар, тоді як патрони вже повернули голоблі звідти.
Немає потреби фантазувати з приводу того, що робитиме посол з особливих президентських доручень Кубів. Ганебне призначення на посаду першого віце-прем'єра людини, котра полегшила у
2014-му країну на мільярди, свідчить про реальні президентські цілі значно більше, ніж будь-який спіч. Прикрасив Кабмін і культурист-міністр ПЕК Насалик: плюс "кубики" — мінус куби й барелі. Не перестане палко глаголити Аваков, але в пріоритеті все одно будуть числівники. У приміщенні Кабміну з'являться свої привиди: натовпи нікому не потрібних віце-прем'єрів вискакуватимуть з-за рогу і чинитимуть каверзи міністрам, наділеним реальними повноваженнями й відповідальністю.
І тільки нікому не потрібне, позапріоритетне Міністерство охорони здоров'я, яке так і не дочекалося свого міністра, нагадуватиме про марноту сущого. Червоним хрестом.
Уряд, що отримав цього тижня мандат, із самого початку розділений на фракції тими, хто його створював. Окрім того, він ділитиметься на тих, хто радий служити, і тих — хто прислужувати. На тих, хто плутає наведення порядку з реформами. На тих, хто бачить у призначенні останню спробу урвати, і тих, хто в цьому шансі вбачає початок і постарається не зірватися. На тих, хто говорить "отнюдь", і тих, хто говорить "стуло".
Але, в кожному разі, навіть такий уряд — краще, на мою думку, ніж дострокові парламентські вибори. Вони, швидше за все, відбудуться 2017 р. Тоді, коли зможуть змінити не тільки частки пайовиків вітчизняної економіки, — коли зможуть змінити якість депутатського складу. І як похідну — якість виконавчої влади.
За ці рік-півтора суспільство мусить виконати велику роботу. Навчитися відрізняти справжню опозицію від імітаторів. Знайти джерела фінансування політичних партій, альтернативні нині безальтернативним — олігархічним. Від політики викриття влади перейти до створення інструментів, здатних творити якісно іншу політику. Пройти шлях від Фейсбук-партій до реального політичного будівництва. Від самолюбування — до самоіронії. Від упевненості кожного, хто отримає тисячу лайків, у тому, що він може "показати всім, як треба управляти державою", — до здатності управляти своїми амбіціями. І нікчемності цих амбіцій, порівняно з велетенською надтяжкою працею, яка чекає всіх, незгодних із твердженням, що Україна це failed state.
Юлія Мостова,
