Німецьке місто Ульм на березі Дунаю, що розділяє федеральні землі Баварію та Баден-Вюртемберг насамперед відоме своїм Собором, який довгий час вважався найвищим у світі.
При всій своїй світовій славі, унікальний Ульмський Собор не є катедральним, а лише простим міським храмом, адже він ніколи не був єпископською резиденцією. Тому Ульмська церква має нижчий статус – «Мюнстера», тобто простого храму місцевого приходу.
Поряд із Собором Ульма є велика площа, на яку сходяться багато міських вуличок з багатьма кафе і ресторанами. Не виключено, що в одному з них бували в повоєнні роки український письменник і поет Іван Багряний, генерал армії УНР Андрій Вовк та багато інших українців, які мешкали в окрузі та про яких наша сьогоднішня розповідь.
Але, коротко про Собор. Цікаво, що Ульмський Мюнстер, починаючи з 1890 року, коли завершили будівництво його головного шпилю, і донедавна вважався найвищим храмом у світі. Лише у 2025 році цей титул перейняв Храм Святого Сімейства в Барселоні (архітектора Гауді), що трішки більше аніж на один метр («аж» на 138 сантиметрів) перевищив свого ульмського конкурента.
Впродовж чотирьох років, з 1890 по 1894 роки, Ульмський Мюнстер навіть вважався найвищою будівлею світу в принципі. 513 років тривало його будівництво, що фінансувалося виключно жителями міста, без участі магнатів, аристократів чи великих меценатів.
Друга Світова війна, а особливо її закінчення, сильно вдарила по німецьких містах, і Ульм винятком тут не став.
Сьогодні центр міста здебільшого є новозбудованим — дрезденських традицій відновлення та реставрації старих будівель за оригінальними кресленнями тут не дотримувались.
Та все ж «візитну картку» міста ці пекельні часи навдивовижу не пошкодили: в грудні 1944 року практично усі будівлі в центрі міста, включно з площею, на якій знаходиться церква, були знищені.
Але такі масовані бомбардування союзницьких військ практично не пошкодили центральний храм Ульма, лише розбили декілька вітражів 19 століття.
Величний Ульмський Собор
Цікаво також, що 1 березня 1945 року в собор навіть залетіла 500 кілограмова авіабомба, яка дивом не вибухнула, пролежала в хоровому склепінні декілька днів, перш ніж жителі міста та сапери не наважилися знешкодити її та прибрати.
Іван Багряний. Шлях до Ульму
Вже за два місяці в травні 1945 року Німеччина була повністю розгромлена і капітулювала, а багато українців, що іще чотири роки тому сподівалися на відновлення української Незалежності, тепер мусили перейматися за власну безпеку та навіть життя через відновлення радянської окупації та репресій.
Багато з українців опинилися саме в Ульмі та його сестринському місті, — Новому Ульмі, у таборах для інтернованих та тимчасово переміщених осіб, що були облаштовані в старих німецьких казармах, в середньовічних фортецях, а іноді навіть колишніх тюрмах та концтаборах.
Від центрального храму Ульма до Нового Ульму можна дійти за пʼять хвилин: річка Дунай хоч і розділяє сестринські міста, та міст обʼєднує самісінькі центри двох сусідніх Ульмів. 
Дунай, що ледве вміщається повністю в обʼєктив камери та розділяє «міста-сестри» Новий Ульм в Баварії та Ульм в Баден-Вюрттембергу. Фото з моста між містами
Зовсім недалеко від центру вже Нового Ульму знаходиться кладовище. Знайшовши вхід по вулиці Ройттір та прямо напроти перехрестя вулиці Фіннінгер, заходимо, і одразу ж ліворуч при вході бачимо українську мову, і слова:
«Ми є. Були.
І будем ми!
І Вітчизна
Наша з нами!»
Оглянувши поховання з іншого боку, бачимо на іншій глибі вже напис німецькою: «Іван Багряний, український письменник».
Тут, посеред напівсільської бюргерської Німеччини, оточеної полями та сільськогосподарськими угіддями, покоїться під двома глибами камʼяними глиба духовна та літературна — Іван Багряний, автор «Тигроловів», «Саду Гетсиманського» та «Людина біжить над прірвою».
Іван Багряний — практично заборонений і забутий в радянські часи. Нині українці його заново відкривають, а його геніальні твори вивчаються в школах на уроках української літератури.
Іван Багряний — один із тих, хто своїм існуванням розбивав і досі розбиває тези про «вторинну сільську українську культуру» та «переваги й незамінність російської імперської міської культури».
Народився Іван Багряний (Іва́н Па́влович Лозов'яга) в 1906 році в Охтирці на Слобожанщині. Ще в 14-річному віці він став свідком розстрілу власного діда та дядька, учасників революції на боці України.
Вперше Іван Багряний надрукував свої вірші в 1925 році після поїздки українськими землями Криму, Донбасу та Кубані, де, за власними словами, він хотів збагатитися враженнями.
Іван Багряний, захоплений ідеями «всесвітньої справедливості» навіть був учасником пролетарської спілки письменників «Плуг». Пізніше, з прозрінням щодо реальності, він вийшов з її складу і вступив до опозиційної спілки «Майстерня Революційного Слова» (МАРС). До неї також належали Валерʼян Підмогильний, Борис Антоненко, Марія Галич та інші представники українського письменництва.
З часом імʼя Багряного ставало все відомішим, зʼявилися шанувальники. Декілька книг та поем вдалося видати самодруком під псевдонімами, адже ті книги вже критикували як колективізацію, так і саму по собі «диктатуру совєтів».
Івана Багряного радянські спецслужби ОГПУ-НКВД арештують 16 квітня 1932 року в знаменитому харківському «Будинку «Слово», де він гостював у свого товариша, письменника Василя Вражливого. За «антирадянську агітацію».
Будинок «Слово», який був збудований в Харкові для української інтелігенції, фактично став місцем контролю та пасткою, де більшість мешканців зазнала репресій під час «Розстріляного відродження».
Сам Багряний пізніше називав цей будинок «Крематорієм» та «БПУ» (будинком попереднього ув'язнення), що згодом стало пророчим для багатьох мешканців. З 66-ти квартир будинку комуністи репресували мешканців 40 помешкань. Тут жили Микола Хвильовий, Лесь Курбас, Остап Вишня, Павло Тичина, Володимир Сосюра та інші українські письменники.
Після арешту Івана Багряного місяцями тримають в камері смертників, а потім для «перевиховання» засудять до трьох років заслання у спецпоселення на Далекому Сході біля Охотського моря, поряд з українцями Зеленого Клину, де він пробув до 1937 року.
Іван Багряний намагався втекти, але був схоплений на шляху і засуджений до ще трьох років позбавлення волі, які відбував в БАМТАБі.
З 1938 року Багряний перебував вже у Харківській тюрмі через те, що був звинувачений в участі та керівництві «українською контрреволюційною організацією».
В березні 1939 року, навіть під тортурами, він відмовився підписувати акт про закінчення слідства. Ще за рік, у квітні 1940, його несподівано відпустили, не знайшовши нових доказів щодо участі в контрреволюційній діяльності, а попередні «відсидки» стосувалися старих матеріалів 1928-1932 років, за які Багряний відбув покарання.
Він повернувся до Охтирки під наглядом спецслужб та з повністю зламаним здоровʼям, а події заслань та арештів з тортурами він пізніше відобразить у своїх двох головних творах — «Тигролови» та «Сад Гетсиманський».
Після початку війни та з приходом до Охтирки німців в 1941-му році Іван Багряний одразу ж переїжджає до Галичини, де починається нова ланка його активності: українська революційна.
Працюючи у референтурі повстанців, він також був одним зі співзасновників Української Головної Визвольної Ради (УГВР), куди входили зокрема Роман Шухевич, Дарія Ребет, Зенон Пеленський, представники Андрея Шептицького та ОУН-б (ОУН-м відмовилися брати участь в Раді).
Кілька слів про працю Івана Багряного в галузі пропаганди ОУН і УПА. Він малював карикатури, писав вірші, пісні, листівки антинацистського й антирадянського змісту.
«Я сам писав для пропаганди, спільного фронту поневолених народів, відозви УПА до радянських вояків різних національностей такого змісту, якого я ні в чому по суті не змінив би в них і тепер», — стверджував Іван Багряний після війни.
Написані в Карпатах сатиричні поезії «Ода до Сталіна» та «Вінок сонетів», у якому поет викривав своїх «колег по перу», що поставили свій талант на службу більшовицькому режиму, також були створені в рамках пропагандистського забезпечення ОУН(б) і УПА.
В 1942 році Багряного ледь не розстріляли нацисти, а в лютому-березні 1943 році, перебуваючи вже в Охтирці, яку на короткий час тоді захопила Червона армія, Багряного навіть призвали до радянського війська. Про це свідчила перша дружина Багряного Антоніна Зосимова. Але ешелон з новобранцями під Конотопом потрапив під німецьке бомбардування, і всі, хто вцілів, повернулися додому.
Після повернення Багряного арештував чи то НКВД, чи то СМЕРШ. Його кудись возили, допитували, імітували розстріл, поки, врешті-решт, не витримавши моральних тортур, він не втік.
До слова, точно такі ж знущання пережив Максим Колот — головний герой роману Багряного «Людина біжить над прірвою», що свідчить про реальне підґрунтя твору, адже більшість прози письменника автобіографічна.
Багряний переховувався доти, поки внаслідок німецького контрнаступу радянські війська не відступили з Охтирки та Слобожанщини.
Багряний подався на Захід до того, як почались бойові дії радянської армії за місто в другій половині липня — на початку серпня 1943 року. Письменник мусив залишити свою родину: дружину Антоніну, дітей Бориса й Наталку.
Попри біль розлуки, родина розуміла, що після всього, що пережив їхній чоловік і батько, — був репресованим перед війною, перебував на окупованій території, співпрацював з націоналістами, утік з-під арешту, — отже, нормального життя після повернення радянської влади йому не було б.
Відомо також, що за чоловіка-«зрадника батьківщини» дружина Антоніна Зосимова піддавалася гонінням з боку радянської влади, а їхньому сину Борису було закрито шлях до вищої освіти.
В тому ж 1943 році, Іван Багряний написав «Тигроловів». Раніше, ще в часи німецької окупації, в розмові з другом та письменником Аркадієм Любченком, він напівжартома поділився про плани написати роман. Та друг відговорював його, мовби Багряний природжений поет, і його покликання у віршах, а не у прозі.
Згодом Любченка арештувало Гестапо, а Багряний захотів виконати обіцянку, яку він дав доброму другові, — і за два тижні, на які він повністю відірвався від зовнішнього світу та працював майже цілодобово, він написав роман. Як потім Іван Багряний сам це описував, «я не мав нічого вигадувати, життя товпилося в душі та вилилося, як Ніагара».
В січні 1944 року розуміючи, що радянська влада прийшла вже надовго, Багряний щоби врятуватися від нової хвилі репресій вирушає на Захід.
У березні 1945 він перебував у Карпатах з місією УГВР, а у квітні вирушив з її керівництвом до Загреба.
«Капітуляція Німеччини застала мене в тюрмі в Марбурзі (зараз це місто Марибор у Словенії), де я просидів три дні разом із різними дезертирами всіх національностей. Після капітуляції пішки пішов у Тіроль», — написав в автобіографії Іван Багряний у 1946 році. Далі були міста Целль-ам-Циллер та Інсбрук.
В Інсбруку сформувалася українська колонія переважно із членів ОУН(б), які вийшли з нацистських концтаборів, та емігрантів з України. Там проживали зокрема Степан Бандера, Омелян Антонович та інші українці.
Активна громадськість утворила Український Допомоговий Комітет, головою якого вибрали Івана Багряного за рекомендацією Степана Бандери.
Комітет допомагав уникнути примусової репатріації в Радянський Союз. За домовленістю між СРСР і Союзниками, репатріації підлягали тільки ті особи, які були громадянами Союзу до 1 вересня 1939 року. Іван Багряний виписав близько 15 тисяч документів, які дозволили українцям уникнути репатріації до СРСР.
25 вересня 1945 року Іван Багряний був в ініціативному комітеті, що заснував літературне об’єднання Мистецький український рух в м. Нюрнберг-Фюрті в Баварії.
Отже, в Німеччину Багряний перебрався у серпні 1945 року. Там він поселився в таборі для переміщених осіб коло міста Аугсбурга, а потім — в місті Новий Ульмі, де і прожив останню частину свого життя.
Тут він засновував та підтримував українські структури, зокрема газету, два видавництва, церковні та політичні громади.
В 1946-му році Іван Багряний написав надзвичайно резонансний памфлет «Чому я не хочу вертатися до СРСР?», який був відповіддю на питання тих європейців, які дивувалися — чому українці не бажають масово повертатися на свою Батьківщину.
Він в деталях описував радянську систему та репресивні методи щодо інакомислячих, які вона використовувала. Цей текст викликав великий розголос у світі та навіть повпливав на деякі європейські уряди, які хотіли проводити масову екстрадицію колишніх радянських громадян до СРСР.
В еміграції Багряний заснував Мистецький Український Рух, був заступником президента та головою виконкому Української Національної Ради, заснував Українську Революційно-Демократичну Партію та сподівався, що колись повернеться до вільної України разом зі своїми побратимами.
З 1948 через тугу за Україною Іван Багряний був в депресії, дуже часто хворів, перебував у лікарнях. З часом письменник не міг навіть сидіти, то ж для нього створили спеціальний стіл-дощечку, що давав можливість писати лежачи.
Радянські комуністичні критики й далі продовжували цькування на Батьківщині, що Багряний сприймав надто близько до серця.
В 1963 році Багряного висувають на Нобелівську премію з літератури (і шанси його на отримання премії оцінювалися експертами як дуже високі, адже він написав два геніальних романи про репресії та ГУЛАГ. Зауважимо, що ніякого Солженіцина і його «Архіпелагу ГУЛАГ» тоді ще не було!), але раптова смерть письменника 25 серпня 1963 завадила всесвітньому визнанню, адже померлим премію традиційно не присуджують.
Українці в Ульмі
Ліворуч від могили Івана Багряного, проходячи мимо воріт та через асфальтовану доріжку, бачимо неймовірне, — те, про що не згадано практично в жодному джерелі: величезна кількість українських могил, козаків, вояків ОУН, простих українців з місцевої громади.
Багато й свіжих могил, скоріш за все дітей емігрантів ранніх хвиль, що тим не менш не забули свого, рідного кутка і цінностей.
Особливо виділяється в центрі величенький памʼятник «братам і сестрам, жертвам війни 1941-1945 років».
24 імені зазначені на ньому, багато навіть без точного року смерті. Видно, що памʼятнику вже десятки років, та імена добре читаються, є декілька лампадок та букетів штучних квітів, стан його доглянутий.
Другою могилою справа показується досить новий на вигляд чорний гранітний камінь у формі козацького хреста: тут таких декілька, та цей особливий.
Похований тут генерал армії УНР, військовий комісар Директорії в 1921-1922 роках, а також міністр військових справ в еміграційному уряді в 1957-1961 роках Андрій Вовк.
Пройшовши карʼєрною драбиною від юнкерського училища до командира піхотного батальйону в Першій світовій на румунському фронті, він приєднався до українського руху в імперській армії, був делегатом Другого Всеукраїнського Військового Зʼїзду та організатором військових українізованих військових частин.
Був також комендантом Могилівського повіту, а у 1918-му за відмову виконувати наказ про придушення селянських повстань був арештований.
Командир корпусу Петро Єрошевич з вимогою про його звільнення дійшов до самого гетьмана Скоропадського, та успіху не здобув, і Вовк був звільнений лише в ході Антигетьманського повстання.
Приєднавшись до сил Директорії, він брав участь в багатьох ключових боях, командував найважливішими штабами, військами та дивізіями, брав участь у Першому Зимовому Поході, в ході якого в складі групи Юрія Тютюнника пройшов понад дві тисячі кілометрів тилами червоноармійців та армії Денікіна.
Після вимушеного переміщення залишків армії УНР до Польщі, він спершу осів у місцевих таборах, організовував обʼєднання вояків. Під час та після Другої Світової війни був одним із лідерів української громади Німеччини, працював в Союзі Військових Ветеранів та Воєнно-Історичному Товаристві. Помер генерал в Новому Ульмі 11 лютого 1969 року.
Без сумнівів, що таких неймовірних історій українців, що поховані на кладовищі в Новому Ульмі є багато, та всі вони, на жаль, якщо не забуті, то щонайменше дуже важкі в плані можливості віднайти та відновити їх.
Покидаючи кладовище, віддаємо шану забутим борцям за волю України, що поклали своє життя на чужині заради ідеї, зарази свободи вірити й думати про Україну, незалежно від обставин.
Українська церква в Ульмі та історія повоєнних таборів
Навпроти кладовища бачимо також український прапор, і, на перший погляд, не надто примітну, модерну церкву.
Тут знаходиться українська греко-католицька церква місцевої громади — доказ того, що вона тут достатньо чисельна.
Збудували церкву в 1958-му році силами та коштами 440 українців, що опинилися в цій окрузі як вихідці з таборів для переселенців.
До слова, таких таборів у «сестринських» Ульмах було декілька. Менші табори знаходилися в казармах, зокрема в «Седанських казармах», де з 1945-го до 1949-го року жило близько 500 українців, а також в Бастіоні Ульмської фортеці.
Найбільший табір облаштували в колишніх гігантських казармах Людендорфа, що знаходилися всього за півтора кілометра від української церкви та міського кладовища Нового Ульма, і де після еміграції деякий час жив і сам Іван Багряний.
Після виведення американських військових, що довгий час мали тут базу, їх через непотрібність знесли, а на території побудували величезний житловий район Вілеі, де серед іншого нині знаходиться Ульмський університет.
Цей факт сам по собі вже описує масштаби тієї території, що в повоєнні роки й до створення ФРН була заповнена переселенцями. Лише один цегляний Людвігський форт нагадує про ті часи прямим чином.
Рухаючись тепер на північ, до центру міста бачимо, чому все ж таки Новий Ульм є новим: місто модерне, ніщо не нагадує тут про щось давніше за міжвоєнний період, та й з того залишився лише форт.
Людвігський форт
Навпроти цікавої за своєю архітектурою церкви Івана Хрестителя бачимо будівлю, де нині дислокується редакція місцевої міської газети.
Саме там колись знаходилися й українські видання: тут видавалися часописи української громади, що їх в тому числі писав та редагував Іван Багряний, зокрема газета «Українські вісті» видавництва «Прометей» та газета «Україна».
В середньому сірому будинку, де зараз редакція місцевої газети Ульма, було українське видавництво, в якому працював Іван Багряний
Титульна сторінка «Українських вістей» від 1947 року
Чого лише не робили тут, на чужині, українці, але головне — жили активним громадським життям, працювали на українську ідею. Попри нерозуміння деяких європейців та німців зокрема, повернутися в Україну вони не могли.
І ніякого кращого контраргументу для кожного, хто вважатиме таку ситуацію аж надто притягнутою за вуха, неможливо знайти, як історії інших людей: передусім Августина Волошина.
Колишній президент Карпатської України в 1939 році, він у воєнні часи був ректором Українського Вільного Університету в Празі.
Коли у ранньому 1945 році радянська армія уже насувалася на місто, і велика частина професорів та студентів наголошували на потребі переїзду до Мюнхена (де університет знаходиться і сьогодні), Волошин вирішив залишитися, адже був упевнений, що «совєти» інтелігенцію та всесвітньо відомих науковців чіпати не будуть, тож для студентів та професорів небезпеки не буде.
Волошин був арештований, вивезений до СРСР, і за два місяці був замордований в московській тюрмі та помер від паралічу серця.
Також показовою є історія Юрія Горліс-Горського, учасника боїв за Холодний Яр і автора однойменної книги.
Він у вересні 1946 року загадковим чином зник безвісти в баварському Аугсбурзі, всього в годині їзди від Ульма. Його імʼя було тридцять восьмим у списку тих, кого СРСР вимагав від американців видати їм з території їх окупаційної зони.
Тож, можна сказати, що «для чогось» він був потрібен ОГПУ-НКВД, і, очевидно, що до зникнення посеред одного з найбезпечніших німецьких міст причетні якраз таки радянські спецслужби, які постійно намагалися викрасти або вбити українців, а в особливості українську військову, політичну та інтелектуальну еліту.
Саме про такі викрадення і роботу радянських спецслужбістів писав і сам Іван Багряний у вже згадуваному програмному памфлеті «Чому я не хочу вертатись до СРСР?»:
«[Живу я…] никаючись, як бездомний пес, по Європі, утікаючи перед репатріаційними комісіями з СРСР, що хочуть повернути мене на "родіну".
Я не хочу вертатись на ту "родіну". Нас тут сотні тисяч таких, що не хочуть вертатись. Нас беруть із застосуванням зброї, але ми чинимо скажений опір, ми воліємо вмерти тут, на чужині, але не вертатись на ту "родіну". Я беру це слово в лапки, як слово, наповнене для нас страшним змістом, як слово чуже, з таким незрівнянним цинізмом нав’язуване нам радянською пропагандою. Більшовики зробили для 100 національностей єдину "совітську родіну" і навязують її силою, цю страшну тюрму народів, звану СРСР.
Вони її величають "родіна" і ганяються за нами по цілому світу, щоб на аркані потягти нас на ту "родіну". При одній думці, що вони таки спіймають і повернуть, в мене сивіє волосся, і вожу з собою дозу ціанистого калію, як останній засіб самозахисту перед сталінським соціалізмом, перед тою "родіною»
І думка Багряного абсолютно безпомилкова — «родіна» і Батьківщина, то два абсолютно різних, ворожих один до одного табори, дві протилежні рушійні сили, що в першу чергу живуть у душі.
Підписуйтесь на канал Фіртки в Telegram, читайте нас у Facebook, дивіться на YouTubе. Цікаві та актуальні новини з першоджерел!
Читайте також:
Степан Бандера, Лев Ребет, ОУН. Слідами українців в Баварії. Частина 1
Останні роки останнього гетьмана України: Cлідами українців в Баварії, частина третя
