Юні «терористи» з бойківського села Камінь

Четверо синів Марка та Євдокії Харівих із села Камінь Перегінського (нині – Рожнятівського) району присвятили своє життя боротьбі за незалежну Україну.

Петро, 1924 р. н., загинув у бою з військами МДБ у 1947 році. Тоді ж обірвалося життя і 20-річного Дмитра («Богдана»). А Михайло («Запорожець»), 1926 р. н., був застрелений військовиками МДБ восени 1950 року. Власне «Запорожець» і залучив до підпільної роботи 19-річного брата Григорія.

Дуже коротким, проте яскравим, як спалах, було життя Харіва-молодшого. Разом з однолітком Дмитром Федівим вони спромоглися відправити до праотців двох співробітників органів МДБ і тяжко поранити третього.

У 1949 році в господарстві Харівих було обладнано бункер, куди Грицько, за його свідченнями слідчому, лише доставляв оунівцям питну воду. Він допомагав повстанцям і надалі, просився до них у боївку, і от у липні 1951 року один із повстанців – Дмитро Тунка («Ромко») – дав хлопцеві перше серйозне завдання, доручивши роздобути собі зброю.

Та перший «млинець», як водиться, виявився глевким. Григорій Харів працював на Брошнівському деревообробному комбінаті і повідомив Тунці, що там також працює учасник групи охорони громадського порядку на прізвище Опришко, який має на озброєнні автомат ППШ. Разом із Дмитром Федівим, який не раз переховував «Ромка» у себе вдома і носив йому в ліс їжу, хлопці спробували роззброїти Опришка, однак з незалежних від них причин спроба не вдалася.

Тоді «Ромко» дав їм свій пістолет іноземного зразка, а з ним і завдання знешкодити будь-кого з представників органів МДБ, міліції чи радянсько-партійного активу, щоб самим озброїтись. Така нагода трапилася 20 липня. Того дня юнаки чекали в Перегінську на попутку в напрямку Рожнятова. Побачили лісовоз, що належав Осмолодському лісопромисловому господарству. В кабіні вантажівки був пасажир, судячи з форми, – співробітник МДБ. Як потім з’ясувалося, ним виявився оперуповноважений Рожнятівського райвідділу МДБ старший лейтенант Почепинець. Недовго думаючи, Дмитро Федів скочив на підніжку автомашини і впритул вистрелив у емдебіста. Гриць Харів наказав водієві зупинити машину. Витягнувши з кабіни смертельно пораненого старшого лейтенанта, Харів узяв у Федіва пістолет і зробив контрольний постріл у голову. Переконавшись, що Почепинець мертвий, юнаки зняли з убитого ремінь, кашкет, зірвали погони і забрали пістолет ТТ. Водієві наказали їхати далі, труп залишили на дорозі. Відтак побігли в напрямку хутора Панського Перегінської сільради, сховалися неподалік між спорудами у лісовому масиві. Місцеві жителі надали юним месникам притулок і продукти. Речі вбитого хлопці передали оунівцям, ті дозволили їм залишити «тетешку» собі. Карателі ж тим часом вже розшукували зухвалих «терористів».

Того самого дня начальник Перегінського райвідділу МДБ Станіславської області майор Огорєлишев, його заступник капітан Захаров, старший оперуповноважений райвідділу МДБ старший лейтенант Чупін і командир 5-ї роти старший лейтенант Кривцов склали акт про цей інцидент, назвавши його терористичним актом. Зрозуміло, що з цього часу юнаки не могли почуватися в безпеці.

Проте відчайдухи не повною мірою усвідомлювали, яка біда чатує на них. Рівно через місяць, 20 серпня, Гриць Харів і Дмитро Федів, приїхавши в Перегінськ, пішли на ринок і натрапили там на дільничного уповноваженого міліції по селу Камінь Перегінського райвідділу міліції МДБ Івана Кулика і вже відомого нам старшого оперуповноваженого РВ МДБ Семена Чупіна.

Про особу останнього слід розповісти детальніше. Цей 35-річний секретар партійної організації райвідділу МДБ вирізнявся з-поміж колег винятковою жорстокістю і цинізмом. Коли в ході облав на повстанські криївки упівці дізнавалися, що серед оперативників є Чупін, вони пускали собі кулі у скроні, щоб не потрапити до його хижих пазурів, бо він піддавав заарештованих нелюдським тортурам і репресіям.

Документи, з яких лише останнім часом знято гриф «цілком таємно», свідчать про те, що у липні–серпні 1948 року Семен Чупін очолював опергрупу з ліквідації боївки «Гонти» у складі восьми осіб. Шостого серпня 1948 року в селі Ясень троє оперативників під керівництвом Чупіна вбили Онисима Савчина – особистого охоронця станичного Леона Василенюка («Вітра»). 28 серпня того ж року об 11-й годині вечора четверо оперативників на чолі з Чупіним відкрили із засідки вогонь по двох невідомих. Ними виявилися той таки станичний і його побратим «Сагайдачний». Першого поранили, однак він зміг утекти, а от другого було вбито. Та на цьому каратель Чупін не вгамувався. У січні 1949 року опергрупа під його керівництвом натрапила на криївку в селі Ясень поблизу будинку Олексія Юрчишина, де переховувалися вже відомий нам станичний «Вітер», його дружина Анастасія («Мар’яна»), її тезка на прізвище Сенич («Одарка») та Леон Роговський («Олег»). Усіх їх було вбито. На Святвечір 1951 року у лісовому масиві поблизу села Ясень опергрупа під керівництвом Чупіна та молодшого лейтенанта Медведєва виявила криївку і знешкодила в ній шістьох упівців: станичного Олексія Юрчишина («Опришка»), його дружину Анну, Юзефа Федорчака, Саву Гринчака, друкарку на псевдо «Надя» і керівника технічної ланки районного проводу ОУН на псевдо «Орлик».

Хтозна, скількох патріотів міг би ще позбавити життя цей нелюд, якби не двоє відважних юнаків із села Камінь. Першими на перегінському ринку їх помітив Кулик. «Ось вони, камінські бандити!» – вигукнув він, одночасно схопивши ззаду за руки Федіва. Той почав вириватися. Чупін вийняв з кобури пістолет і скомандував: «Руки вгору!». Парубок перестав пручатися. Чупін поліз до його кишень, питаючи Кулика: «А де другий?». Той кивком голови вказав на Харіва. Мабуть, подумки Чупін уже чіпляв чергову зірочку на погони, аж раптом його ліве плече пронизав пекучий біль. Це Федів «віддячив» йому. Рука карателя безсило обвисла. Кулик кинувся було до Федіва, схопив його за руки, та в цей момент Харів смертельно поранив дільничного. Хлопці відразу ж дали ногам знати, однак, утікаючи, Дмитро загубив у річці «трофейний» ТТ. Чупін же побіг до райвійськкомату, щоб покликати на допомогу.

Згідно з актом судово-медичного дослідження трупа 35-річного Івана Кулика від 17 жовтня 1951 року, при огляді «на рівні 4-го ребра виявлено металеву частину кулі, що нагадує її носок. Хрящ правого ребра в цьому місці переломлений». Таку «відмітку» на тілі міліціянта залишив Г. Харів.

Порівняно з Куликом його колезі Чупіну, можна сказати, неабияк пощастило. Старший лейтенант отримав наскрізне вогнепальне поранення лівого плеча з роздробленим переломом плечової кістки. Лікувався в гарнізонному госпіталі у Станіславі, потім був переведений у стаціонар санчастини УМДБ. Судячи з медичного висновку, поранення належало до розряду тяжких, тож Чупіна було звільнено в запас і таким чином назавжди позбавлено можливості глумитися над заарештованими.

Того ж дня, 20 серпня, на підставі наказу начальника Перегінського райвідділу МДБ Станіславської області майора Огорєлишева було оперативно складено протокол огляду місця події, в якому зазначено: «По діагоналі від вхідних дверей в зал чайної виявлено кашкет із сукна захисного кольору, що належить одному з терористів». Цей злощасний кашкет згодом став речовим доказом у справі № 28155.

Григорія Харіва «за зв’язок з бандитами ОУН» заарештували 5 вересня, а вже через десять днів пред’явили обвинувачення за статтями 54-1 «а» (зрада батьківщини), 54-8 (тероризм) і 54-11 (участь у контрреволюційній організації) Карного кодексу УРСР.

Показовим є один із допитів юнака, на якому той глузував з начальника відділення слідвідділу УМДБ Станіславської області капітана Ярославського і помічника прокурора військ МДБ Українського округу підполковника юстиції Сергєєва:

«– Чи губили ви що-небудь на місці пригоди, коли здійснювали теракт над дільничним уповноваженим міліції Куликом і співробітником органів МГБ ст. лейтенантом Чупіним?

– Я особисто на місці пригоди, де нами було вбито Кулика і тяжко поранено Чупіна, нічого не губив, а Дмитро Федів загубив кашкет на тому місці, де був убитий Кулик.

– Ви можете упізнати кашкет, який Федів загубив?

– Якби побачив, то, може, й упізнав би.

– Вам пред’являється кашкет. Це той самий?

– Так, він схожий, але стверджувати, що це той самий кашкет, не можу, бо він не мав особливих прикмет».

28 вересня заарештували і відразу ж допитали Дмитра Федіва, пред’явивши йому обвинувачення за тими самими статтями, що й Григорієві Харіву.

Суд у справі обох юнаків відбувся 18 березня 1952 року. Одним зі свідків виступав водій лісовоза, в якому було вбито оперуповноваженого Рожнятівського райвідділу МДБ Почепинця. Військовий трибунал Прикарпатського військового округу в закритому судовому засіданні у Станіславі визнав парубків винними за статтями 54-1 «а», 54-8 і 54-11. Враховуючи «важкість вчинених Федівим Д. і Харівим Г. злодіянь і соціальну небезпеку вказаних осіб», трибунал засудив обох за сукупністю вчинених ними злочинів до найвищої міри кримінального покарання – розстрілу з конфіскацією всього майна засуджених.

А старі чекісти розповідали, що після цього вироку Семен Чупін хотів особисто у в’язниці розстріляти зухвалих хлопців, які зробили його інвалідом.

Зіновій БОЙЧУК