Василь Карп’юк: У всьому, що я роблю, можна бачити суцільну дитячість

 

/data/blog/83144/4f5e39d7997eb768865a701171ae77f8.jpg

 

Василя Карп’юка сміливо можна назвати людиною-оркестром. Достатньо було би й того, що він є «двигуном» музично-літературного проекту «Оркестр Бобовата». Крім того, після слова «музикант» можемо дописати: поет, прозаїк, драматург, радіожурналіст, публіцист, літературний критик, культурний менеджер...

 

Нещодавно Василь заснував видавництво «Дискурсус», без жодної сторонньої фінансової підтримки чи значних капіталовкладень. Книжечка за книжечкою, і те, що здавалося несерйозними видавничими експериментами, стало вагомою часткою нашого книжкового ринку.

 

На такому ж безгрошів’ї та ентузіазмі, спільно із Віталієм Чупаком, він запустив першу в Україні літературну резиденцію «Станіславський феномен», яка існує в Івано-Франківську.

 

Колись Василь розклеїв по Івано-Франківську оголошення з текстом, що мистецька організація «Люди з вагітними головами» шукає творчих людей для співпраці. Потрібно було у визначений час з’явитися на центральній площі міста й для впізнавання тримати в руках чистий аркуш А4. Котрі зійшлися, ті й стали першими членами спільноти, бо насправді до того вона існувала хіба що у Василевій вагітній голові. То було юною спробою зануритися у творче середовище міста чи, може, навіть створити власне, альтернативне, нове. Вдалою спробою, як показав час. А ще ця історія добре ілюструє Карп’юкові підходи до роботи. Здається, йому рідко потрібно знати — як, важливіше — що й навіщо. Тоді вже якось, часом дивовижно, все виходить.

 

Василю, колись ти казав, що придумав «Оркестр Бобовата», бо мав давню мрію грати в музичному гурті. Видавництво «Дискурсус» — це теж щось із давнього?

«Дискурсус» — це трохи пізніше. Це вже у час, коли я почав займатися видавничими проектами й бачив складність у роботі з іншими видавництвами. В мене були ідеї, які хотілося втілити в книжках. Наприклад, видати повне зібрання Андрія Жураківського [Молодий автор з Івано-Франківська, який у 28 років пішов із життя. — Ред.]. Я контактував із дуже багатьма видавництвами і деякі навіть погоджувалися, але потім просто про це забували. Деякі ставили некомфортні умови. Це все було складно.

Ще був нереалізований проект — альбом про Франківськ. Туди мало увійти багато текстів, ілюстрацій, колажів. Класний подарунковий альбом. Із ним теж не склалося, але пізніше тексти вийшли книжкою у нашому видавництві. Хоча впорядковано все було ще задовго до ідеї його заснування.

Крім того, ми робили ще такі речі, як альманах фестивалю «Покрова» чи літературної студії «Нобель». Вони виходили в інших видавництвах, але були моїм досвідом видавця. Як-от на Заході видавцем називається не юридична структура, а та людина, яка все організувала. Тобто придумала концепцію, зібрала, впорядкувала і знайшла під це гроші.

 

Не тяжко було це все робити? Тим більше, що на початках ти робив це майже без досвіду.

Це було дуже цікаво. Хотілося робити, а коли хочеться, то не тяжко. І на досвіді тих двох антологій я вже бачив, що можу. Зараз так само хочеться. Може бути, наприклад, таке порівняння. Треба рубати увесь день дрова. Рубаєш — і це тяжко. Так собі, звичайний будень. А є ще такий момент — перед Івана Купала ви з друзями поставили десь на горі намет і треба дров нарубати й ще багато чого зробити. Все це теж важка робота. І все це гілляччя. І цей намет на гору витягти. І дров знайти, підготувати. Теж не легше, але це й не тяжко. Це робиться саме собою, якось дуже легко й натхненно.

 

А Карп’юк-видавець не притлумлює Карп’юка-поета?

Ні. Просто коли я мав більше часу до написання, то писав багато чогось такого не вартого. Зараз роблю це суттєво рідше, але сподіваюся, пишу те, що є вартим. Тобто все одно пишу. Все одно є ідеї. Вірші, проза, колонки...

 

Колонки — це для тебе література чи журналістика?

В якихось моментах, може, й журналістика, себто публіцистика. Але ті, кращі тексти, які згодом стануть книжкою, таки вважаю літературою. Тобто писання колонок для мене є не лише підзароблянням, а надзвичайно комфортним жанром, у якому можу говорити те, що хочу. І тут ще велика дяка редакторам видань, для яких пишу, за те, що публікують ці тексти. Бо актуальних злободенних тем і оригінальної на них реакції в моїх текстах важко знайти. А саме це передбачає колонка. Натомість моє писання — такі собі оповідки з карпатського й прикарпатського життя. І водночас колонка — якийсь такий жанр поезії, де можна все розказати. Найдрібніші деталі, які у вірші могли би бути зайвими, у форматі колонки виконують важливі функції.

 

Нещодавно в тебе вийшла книжка дитячих віршів. Ти пишеш їх так само, як пишеш для дорослих, чи наче б інший поет, з іншим способом мислення?

Так само. Загалом у всьому, що я роблю, можна бачити суцільну дитячість. Тільки дитина могла б робити видавництво. Як колись у першому класі ми хотіли зробити вертоліт. Уже придумали, як то має бути. Зі старих дощок, які неподалік лежали купою. Придумали, що він має на болоті літати, бо пальне дістати далеко. Нема заправки в селі. То на болоті. Болотом у нас називається вода з дощу, яка у калюжах. Створення видавництва, коли воно існувало на початках, було настільки ж реальним, як створення вертольота з дощок, який мав би літати на дощівці. Але виявляється, що це реально, раз вдалося з видавництвом. Ми тоді так само вірили, що вдасться і з вертольотом.

 

А немає страху, що двигун на болоті може заглухнути?

Якщо вже на болоті полетить, то точно не заглухне.

Тут надзвичайно важливий момент — в жодному разі не спинити рух. Не збитися з ритму. Можна хіба часом сповільнювати ритм, щоб набратися сил і рвонути далі. Але відпочивати потрібно в дії. Лише тоді дія може бути виконаною. Чи навіть — виконуваною.

Адже в роботі з видавництвом у мене немає якоїсь конкретної мети. Тобто видати певні книги й усе. Тут мені цікаво просто видавати й видавати. Робота над книжкою — дуже цікавий процес. Є малоцікаві моменти, але є й такі, коли це приносить задоволення. Останніх — більше.

 

Літературна резиденція «Станіславський феномен» теж здавалася таким вертольотом?

Якоюсь мірою так. Я тоді постійно жив у хостелі. Платив якісь невеликі гроші, бо власник хостелу — мій товариш, із яким ми й організували резиденцію. Хостел я вибрав, щоб не витрачатися на дорогу квартиру, а могти більше вкладати у видавництво. Першу книжку ми видали з моїх заощаджень із зарплати й гонорарів за колонки. Якось кажу товаришеві, що було би гарно зробити отаку-от резиденцію. То воно файно в Європі так робиться. І це мало бути такою жартівливою підводкою до того, що цим резидентом міг би стати я й зовсім не платити, а знову ж — більше вкладати у видавництво. Але в ході нашої розмови вийшло набагато краще. Набагато масштабніше, і це справді щастя. Ми організовували резиденцію, дещо бавлячись. Водночас усвідомлювали, що для її проведення не так вже й багато треба. І все вийшло. Якщо в перші два роки часом були сумніви, скільки ми протягнемо, то цього року я вже відчуваю, що резиденція злапала свій ритм і це вже традиція.

 

В «Оркестрі Бобовата» ти охочіше писав пісні на вірші інших поетів, аніж на свої власні. У видавництві, якоюсь мірою, займаєшся чимось подібним: знаходиш цікавих авторів і намагаєшся їх засвітити. Те саме можна сказати і про резиденцію. Це такий прояв альтруїзму?

Насправді це лише де-не-де може мати елементи альтруїзму, лише там, де це збігається з бажаннями тих людей, які хочуть видатися чи потрапити на резиденцію. Із другого боку, це егоїзм. Я хочу робити те, що мені подобається. Я хочу донести, запропонувати публіці те, що я люблю. І для пісень «Оркестру Бобовата» я брав тексти, які вважаю добрими й хотів показати людям, що вони є. З книжками так само.

Хоч є і бізнесовий складник. Є книжки, які видаються для того, щоб вони добре продалися, а є й такі, що видаються за кошт авторів чи з фінансування якихось установ або проектів. Та в ідеальному випадку хотілося б видавати лише те, що мені подобається. І ми до цього йдемо.

Що стосується резидентів, знову ж таки — я є членом журі. Нас є декілька, і це трохи применшує вагу мого голосу та смаку, але все одно я вибираю тих, які мені подобаються, які, на мою думку, заслуговують бути відзначеними.

 

А в тебе є амбіції бути відзначеним? Хочеться, щоби визнали, читали, слухали?

Ясно, що хочеться. Але ж який рівень визнання? Може, вже й визнали...

 

Так, але мені здається, що це, як із грошима. Якщо людина прагне збагачення, то завжди хочеться більше, скільки б не було. Мабуть, із визнанням так само, воно не має фіксованої «точки успіху», а є неперервним процесом.

В такому разі мені подобається те визнання, яке є. Як і грошей, мені багато слави не треба. Воно собі повільно розвивається, і нема сенсу робити особливо натужних дій.

В мене є стареньке авто, на рік старше за мене, яке я купив роки два тому, знову ж за заощадження від зарплати й гонорарів. Це не тому, що в мене була велика зарплата, а тому, що я мінімально витрачався, харчі брав із села і т. д. Авто мені потрібне, щоб возити книжки — на книжкові виставки, забирати з друкарні й відвозити для відправлення у книгарні. Але в моєму емоційному відчутті є враження, що авто — розкіш. І тому мені дещо ніяково за той факт, що воно в мене є. Бо багато людей його не мають. З дитинства маю стереотип, що авто — елемент багатства. І мати такий елемент мені некомфортно. Це може звучати кумедно, але так є. Схожа ситуація з визнанням. З одного боку, є розуміння, що раз воно трохи є, то це заслужено. А з другого — хтось із друзів-літераторів має його менше, й через це незручно. Та загальна реакція, яка є від читачів, мені подобається і стимулює писати й працювати далі. Кількість цих читачів — це лише справа часу. Тому нема сенсу намагатися писати щось таке, що би стало бестселером. Це справа поступового поширення. Якщо воно добре, то все одно розійдеться.

 

Якби уявити таку фантастичну ситуацію, за якої ти не мусив би думати про гроші. Якби вони просто були, де б ти жив і що би робив?

Я би писав. Велику частину часу проводив би в себе в селі в горах. Іноді бував би на літературних заходах, фестивалях, бо еґо літератора, очевидно, потребує слухача і оплесків. Але небагато. А так, то мандрував би, щоби десь щось подивитися, можливо, й набратися натхнення. Це все впливає — мандрівки, зустрічі з людьми, з якими хочеться побути.

 

А що для тебе є необхідним?

Мир у душі, який нерозривно пов’язаний з миром зовні. Тобто не лише мир як протиставлення війні, але як спокій, урівноваженість. Я постійно над цим працюю. Часом вдається трохи все це налагодити, але часом бентежать обставини. Це трохи вибиває. Коли нема миру, то й писати не можу і просто мені неспокійно. Хочу спокою. Не такого, аби всі дали мені спокій, а такого, щоби в ньому комфортно перебувати. Чи в натовпі, чи в поїздці, чи просто лежачи й читаючи книжку.

 

А хіба можна писати, якщо спокійно й нічого не бентежить?

Не знаю, ще так ніколи не було. Та то й неможливо, щоб ідеальний спокій. А буває лише такий нормальний, із якимись відхиленнями, що не дадуть заснути.

 

Свої тексти — улюблені?

Та непогані. Деякі є погані — видаляю час від часу, як нема що робити. Наприклад, коли я десь в іншому місті на щось чекаю і маю час. Тоді я заходжу в папку, де є ті всі вірші, переглядаю їх і видаляю. Чистки роблю безжальні. Чим далі, чим доросліший, то все тверезіше до того підходжу. Менше сентиментів. Раніше бувало, що текст, може, й не дуже, але в ньому йдеться про події, які зворушували. Це могли бути й провокативні тексти, наприклад. Не конче сентиментальні. Я віддаю належне, що то вікове було, та й нащо того...

 

Але хто сказав, що це правильно? Те, що не відповідає твоїм дорослим критеріям, може дуже сподобатись якомусь підлітку. І тоді, якщо замислитись, хтозна, який вірш кращий.

Я маю право робити це зі своїми текстами. Мій критерій — це те, що мені подобається. Я ні перед ким тут не зобов’язаний. Ці тексти переважно й нікому невідомі. Ніхто нічого не втрачає. Але справді там нема за чим плакати.

 

От ми кажемо: тексти, тексти… А недавно ми сперечалися, що поезія не конче є літературою, письмом, текстом.

Так, але тепер ми говоримо про традиційне уявлення поезії. Тобто про вірші, які є текстами. Тому я так їх і називаю. Але, може, якісь із останніх віршів або з тих, що мені більше подобаються, є лише натяками, які допомагають уявити поезію. Це лише слова, які підштовхують. Так, але цього не можна пояснити. Дуже часто ті мої натяки виявляються невідчитаними. Є поезія в копанні землі, наприклад. Та ніхто не помічає цих віршів у копанні грядок.

 

Але чому ти називаєш копання грядок віршами?

Будь-яка робота є більше поезією, аніж вірші. Бо вона є метафорою чогось. На щось вона схожа. От є земля тверда, є земля, яка парує, яка чорна, яку розкопуєш, щоби в неї щось посадити, а є земля, яку розкопуєш, щоби з неї щось вийняти. Якщо це називати словами, то можна багато про це говорити… Але хочеться найменше слів, щоб це був лише натяк, який дозволить побачити. Хочеться, аби людина сама побачила поезію в копанні грядки і не треба було казати їй про це. Коли людина бачить, то все нормально. А якщо ти їй скажеш, то мало того, що не побачить поезії, а ще й подумає, що ти трошки тойво.

 

То може, не треба поетів, які «натякають»? Коли вони ці натяки записують, то тільки занижують рівень поезії?

Може, й так. Але з другого боку, воно все природно. І ті тексти якоюсь мірою теж є природними, бо людина природно навчилася якось думати, писати, робити папір, видавати книжки. Це все від природи.

 

Людина за своєю природою навчилася робити не тільки папір, але й автомати, танки...

Людина за своєю природою є людина. Вона має здатність піддаватися спокусам.

 

А яким спокусам піддаєшся ти?

У цей момент — сказати щось про те, що я не дуже знаю.

 

Український журнал - 5/2015

Розмовляв Богдан Ославський


Коментарі (0)

15.06.2026
Вікторія Матіїв

В інтерв'ю журналістці Фіртки Мирослава Полатайко розповіла про свій шлях у професії, роботу за лаштунками театру, народження ролей і те, як війна змінила відчуття сцени.

4020
07.06.2026
Тетяна Ткаченко

До повномасштабного вторгнення Назар Семанів мав невелику майстерню та планував розвивати її. Для цього поїхав до Німеччини заробити кошти на обладнання. Після початку великої війни повернувся в Україну.  

2190
04.06.2026

Відповідний законопроєкт №15284 уже зареєстрований у Верховній Раді та визначає чіткі правила руху, вікові обмеження і відповідальність за порушення. На цьому тлі в Івано-Франківську вже діють власні підходи до регулювання руху самокатів.

2412
01.06.2026
Вікторія Матіїв

«Бо де скарб твій, там буде й серце твоє» (Мт. 6:21) — ці слова Наталя Бакум присвячує своєму чоловікові, захиснику Івану Бакуму, який загинув під час ракетного обстрілу у 2023 році.  

5512
29.05.2026
Тетяна Дармограй

Попри повномасштабну війну, корупційні схеми в Україні продовжують працювати — у міськрадах, державних органах та навіть структурах, які мають боротися з економічними злочинами.

21265
23.05.2026
Вікторія Матіїв

Про те, як сьогодні виглядає епідеміологічна ситуація на Прикарпатті, які інфекції фіксують найчастіше та як їм запобігти, розповів лікар-інфекціоніст, кандидат медичних наук, доцент кафедри інфекційних хвороб та епідеміології Івано-Франківського національного медичного університету Андрій Процик в інтерв'ю журналістці Фіртки.

3239

Зараз, під час випробовувань війни, в нас є одна головна правда, а скільки їх з’явиться, тих «правд», по її завершенні?

992

Безперечно, релігійні переконання є особистою справою кожної людини. Проте, коли йдеться про знаменитостей рівня голлівудських зірок, чия популярність сягає глобальних масштабів, це набуває й певного суспільного значення.

1018

Китайці мислять образами (ієрогліфами). Їх мислення більше образне, аніж логічне (як це є, зокрема, в європейських народів з їх логічним звуковим письмом). Тому для розуміння китайців потрібно більше звертати уваги на символізм.

1795

Рахманська країна мусить бути невідомо де, але не на земній кулі, бо на ній в принципі не може бути такого місця, де б гуцулові було краще, ніж у себе: поміж цих ґрунів і кичер, гірських річок і озер, толок і царинок, смерекових хат і полонин.

1764
19.06.2026

Здоров’я кишківника є надзвичайно важливим для загального самопочуття. Правильна робота травної системи впливає не лише на обмін речовин, але й на імунітет, настрій і навіть стан шкіри.  

7517 2
15.06.2026

Попри чудові якості, важливо розуміти, що грейпфрут відіграє особливу роль у взаємодії з певними ліками.

15652
10.06.2026

Сніданок — це основа вашого дня. Саме від першого прийому їжі залежить рівень енергії, концентрація та настрій. Але не кожен сніданок справді працює на вас.  

9060
20.06.2026

Простий образ сіяча й зерна розкриває глибоку істину: від нас залежить, чи проросте й принесе плід те, що ми чуємо й сприймаємо.

3969
15.06.2026

Учасники зустрічі молитимуться за мир, духовне зцілення, а також вшанують пам’ять померлих членів Апостольства. 

920
11.06.2026

У ніч з 12 на 13 червня в Марійському духовному центрі «Погоня» проведуть традиційні нічні чування.

825
06.06.2026

У Святому Письмі є притча, що вчить милосердю і взаємодопомозі, яку часто наводять як приклад для сучасного суспільства.  

5101
20.06.2026

Мурали або стінописи сьогодні не є чимось незвичним. У містах України, зокрема й в Івано-Франківську, на вільних стінах будинків час від часу з'являються різноманітні нові прояви вуличного мистецтва.  

42547 1
18.06.2026

Ухвалені Верховною Радою зміни до Бюджету-2026 дозволять суттєво розширити програми соціального захисту для військовослужбовців.

533
16.06.2026

Баланс на фронті змінився на користь України, а час більше не працює на Володимира Путіна, — переконаний американський політолог та колишній посол США у РФ Майкл Макфол. Також він наводить вісім ознак того, що Росія програє свою війну.  

763
05.06.2026

Після «історичного» указу про дозвіл на проведення параду 9 травня в Москві — історичний відкритий лист Володимира Зеленського Путіну.

1687
20.05.2026

За оцінками аналітиків, після нетривалого зростання внаслідок роздутого оборонного замовлення економіка РФ уперлася в глухий кут.  

1617