Звичайно, що історія, тривання не знає такого поняття, як порожнє місце, нічогість. З тривання неможливо вилучити жодного фрагмента, навіть дуже болючого чи ганебного. І врешті-решт ці паскудні фрагменти теж включаються у хроніку безперервної історії як позитивний, бо безцінний досвід.
Так було, скажімо, з нацистською Німеччиною. З цим химерним затуманеним проектом, який буцімто розділив історію Німеччини на дві частини. Вважається, що та Німеччина, яка організувалася після Гітлера, не була спадкоємицею чи продовженням гітлерівського періоду. Потрібний довгий час, щоби визнати, що насправді історія не переривалася.
Щось подібне маємо тепер з Україною. Цими днями стало остаточно зрозуміло, що тої України, в якій ми жили, вже нема. Вона, зрештою, може формально ще трохи поіснувати, але її вже нема. Сьогодні відбувся розрив, який вдасться осмислити через багато років.
Сьогодні почалася пустка у тому сенсі, що Українська держава перестала існувати.
Адже держава – це консенсус, це домовленість, в якій відбувається свідомий перерозподіл втрат і набутків. Коли неможливим стає консенсус, втрачає свій сенс і держава. Що ми тепер і отримали.
У сьогоднішній Україні вже нема президента, нема уряду, нема правових інституцій. Бо відсоток громадян – хоч вони вже тепер і ніякі не громадяни, бо ж суспільний договір не діє – котрі не мають довіри до будь-яких абстрактних інституцій, надто великий. Треба також визнати, що нації наразі теж нема.
Практика тиранії (а ми опинилися саме у такій ситуації) не потребує більшості тих мотивацій, до яких звикли люди, зорієнтовані хоч на якісь суспільні чи особисті цінності. Навіть найпримітивніші. Навіть на такі, які обмежуються найегоїстичнішим прагматизмом.
Бо наша ситуація вже вийшла за межі будь-якого раціоналізму. Не спрацьовують навіть базові інстинкти самозбереження.
Нашу ситуацію неможливо ні зрозуміти, ні прорахувати, ні підправити. Ми перестали жити у державі.
Ми живемо у країні, в якій остаточно запанувала психопатія.
Зі всіх можливих вирішень психопати привели до найгіршого – перебуваючи у безперспективній війні з навколишнім світом, вони підштовхнули усіх до стану перебування у бойових умовах.
Бойові умови, стан битви – це те, що ми отримали, куди нас втягнули. А умови бою є такими, що в них тим більше не спрацьовує хоч щось раціональне і моральне крім того, як краще перемогти і як краще зорієнтуватися, хто є чий.
Від сьогодні ми починаємо жити в країні без нічого. Залишається тільки войовництво, тільки поділ на своїх і чужих, тільки перемога будь-якою ціною. Тільки те, що сором’язливо називають знешкодженням.
Мабуть, інакше бути не могло. Надто довго чоловіки притлумлювали себе саморуйнацією.
За дуже короткий час щось проясниться. Проясниться, хто сьогодні сильніший. Варіантів може бути дуже небагато. Або повстанці брутально заламають тих, хто гнітив. Або ті, хто гнітив, брутально заламають повстанців. Або у битву вв’яжеться ще хтось, хто брутально заломить і одних, і других.
Але вже тепер ясно, що ніякий чин, жодна акція не зломить войовничого духу обох сторін. І так народжуються життєздатні міфи для співіснування у майбутній Другій Українській Республіці, яка – як у Німеччині – колись сформується на цій землі. А через кілька десятиліть вже ніхто й не буде сумніватися у неперервності нашої історії, нашого тривання.
Тарас Прохасько, Галицький кореспондент
