Микуличин став відомим туристичним центром ще наприкінці XIX. На туристиці тут заробляли навіть монахині, які займалися благодійністю і просвітництвом на Гуцульщині.
КУРС продовжує цикл публікацій про вілли і пансіонати Гуцульщини, збудовані до Другої світової війни. Ці унікальні дерев'яні, рідше кам'яні, споруди поєднували здобутки тогочасної європейської архітектури з самобутнім гуцульським народним стилем. Витончені, елегантні, неповторні, вони або не пережили воєнного лихоліття, або ж виявилися чужими й непотрібними в радянську епоху. Але залишилися документи, світлини, людські історії…
Село Микуличин в Надвірнянському повіті в кінці XIX – середині XX століття було одним із найбільших населених пунктів. І заслужено користувалося популярністю гарного гірського курорту. Тут відпочиваючим пропонували недорогі помешкання, здорову автентичну кухню, гірські мандрівки пішо і кінно, взимку катання на лижах і санях. Місцеві майстри виготовляли чудові сувеніри, переважно різьби по дереву та вироби з бісеру. В 30-х рр. ХХ ст. в Микуличині було 38 крамниць, цілорічно функціонували 9 ресторацій, а в сезон відкривались ще 10. Ціна на відпочинок в пансіонатах з харчуванням була в середньому 3-5 злотих, а нічліг без харчування в окремих віллах і станціях туристичних ПТТ становив 50 грошів. Для урядовців в пансіонатах діяли 50-відсоткові знижки.
Родини священиків та українська інтелігенція комфортно відпочивали в пансіоні монастиря Сестер Служебниць в Микуличині. В галицьких часописах, зокрема в львівській "Новій Зорі", в 30-х рр. ХХ ст. можна було прочитати таку пропозицію: "Пансіон Сестер Служебниць у Микуличині отворений цілий рік. Гарно відновлений, має водотяги, електрику, радіо і дуже добру кухню. Положений близько лісу, близько води, близько станції і близько пошти. В будинку є прекрасна, дійсно артистично виконана каплиця. Ціни приступні!" Звичайно, охочих відпочити в цьому пансіонаті в міжвоєнному періоді не бракувало.
Сестри Служебниці Непорочної Діви Марії, головний осідок яких на початку ХХ століття був у Львові на вулиці Сикстуській, а провінційний – в Станіславі на вулиці Пєрацького, з ініціативи єпископа Григорія Хомишина оселились на Гуцульщині, в селі Микуличині, в 1906 році. Вони прийшли з Кристинопільського монастиря, який був заснований у 1905 році. На придбаній просторій парцелі поблизу залізничного вокзалу спочатку був зведений двоповерховий будинок з черепичним покриттям. Будівництво фінансувалось як цільовими коштами єпархії, так і з пожертв. У "Віснику Станіславівської Єпархії", ч. Х за 1906 рік читаємо: "Жертви на дім С. С. Служебниць Пр. Діви Марії в Микуличині: Уряд парохіальий Улашковець 10 крон 90 грош; о. Василь Клішь, парох Ценяви 2 кор.; о. Іван Лушпинський, пар. Бобулинець 6 к.; Уряд парохіальний Пасічної 10 к.; о. І. Кучинський, парох в Парищі 10 к., о. Дмитро Луговий, парох в Заріччі 10 к.; разом 48 к. 90 г. – В ч. IX Вісника Єпархії з р. 1906, було 744 к. 10 г.; разом 793 корони".
У "Віснику Станіславівської Єпископської Консисторії" за 1918 рік є таке повідомлення: "О. Антоній Ломницький, цісарсько-королівський куратпольовий (капелан – С. Ф.) на дім С. С. Служебниць в Микуличині жертвує 1000 корон як подяку Господу за щасливе повернення з неволі російської".
Своє основне призначення Сестри Служебниці вбачали в опікунстві та вихованні відповідно до Христової науки дітей з бідних гуцульських родин та сиріт, а також матеріальній і духовній допомозі жителям Микуличина і довколишніх сіл. Коли в 1927 році був зведений великий триповерховий будинок з цегли, а згодом до монастирського комплексу будівель додався наступний, Сестри Служебниці створили пансіон для відпочиваючих.
Генеральна настоятелька Сестер Служебниць мати Вероніка, згадуючи про ті роки, писала 15 квітня 1953 року в Римі: "В Микуличині, в гуцульських горах, було побудовано імпозантний триповерховий мурований санаторій для хворих Сестер та три інші дерев’яні вілли для світських літників (туристів – ред.), які щорічно користали з карпатського цілющого повітря і набирали сили для дальшої праці".
У віллах, які належали монастирю, в теплий сезон відпочивали священики з усієї Галичини, студенти станіславівської та львівської духовних семінарій та відомі світські діячі. Микуличинці розповідають, що свого часу тут побував Митрополит Андрей Шептицький.
Настоятелькою монастиря деякий час була Юлія-Анастасія Пастернак (1894 р. н.), уродженка села В’язівці Бучацького повіту Тернопільської області. У 1915 році вона стала черницею і прийняла ім’я Сотра. Діставши батьківське благословення та посаг, ця добра монахиня за власний кошт купила в місцевих ґаздів Німчуків 1,5 га поля і три корови для монастиря. Сестри Служебниці були дуже працелюбні, тримали також гусей, індиків, курей, вели взірцеве городництво, квітникарство та садівництво, чим викликали пошану в місцевих ґаздів. З великим бажанням передавали микуличинцям досвід європейського господарювання, насіння квітів та овочевих культур. Монастир мав понад 3 га сільськогосподарських угідь.
Часто відвідував монастир і захоронок, який вели Сестри Служебниці в Микуличині, єпископ Станіславівської єпархії Григорій Хомишин. За його сприяння будувалися церкви, захоронки, сиротинці, будинки-читальні. Малі вихованці, якими опікувались Сестри Служебниці в захоронці, називали люб’язно єпископа святим Миколаєм, який приходить до дітей з подарунками не лише в грудні, а частіше – щоразу, коли маєв нагоду побувати в Микуличині. Кир Хомишин любив дітей, радів і вірив, що з тієї гуцульської малечі виростуть добрі люди і щирі християни, які будуть шанувати і любити рідну Церкву та український народ.
Микуличинці, зокрема відомий майстер виробів зі шкіри Василь Михайлович Стефанюк, розповідали про те, що в монастирі бував професор, доктор пасторального богослов’я, крилошанин, ректор станіславівської духовної семінарії отець Авксентій Бойчук. Він з повагою ставився до гуцулів, любив вислуховувати різні житейські історії, цікавився народними умільцями, давав горянам слушні поради, закликав до моральності, виховання дітей у християнському дусі. Добродій Стефанюк зберігає як пам’ятну реліквію світлину з 1937 року, на якій серед Сестер Служебниць і дітей-вихованців захоронку бачимо отця Авксентія Бойчука та владику Григорія Хомишина.
Отець Монс. П. Мельничук в одному з часописів у США писав, що в Микуличині Кир Хомишин побудував прекрасну каплицю. В її інтер’єрі всі обруси гарно вишиті, престоли, ліхтарі та все інше були чудово різьблені. Це був неначе музей "краси, штуки і української культури", бо з різних околиць, не лише Польщі, але й інших країн, приїздили, щоб побачити красу вишиванок і різьб.
Під час Другої світової війни у 1942 році Гуцульщину, як і всю Галичину, охопив голод. Владика Г. Хомишин звернувся до священиків Поділля з проханням допомогти хлібом потребуючим. Ця допомога врятувала багатьох гуцулів і їхніх дітей від голодної смерті. Сестри Служебниці роздавали бідним микуличинцям пакунки з продуктами, щодня варили якусь поживну їжу, здебільшого кулешу з кукурудзяного борошна, за якою люди стояли ланцюжком і відразу споживали.
Газета "Станиславівське слово" від 31 січня 1943 року писала: "На терені Делятинської Повітової Делегантури є дві захоронки в Делятині та Микуличині. Захоронки ведуть Сестри Служебниці. Дітей в них є біля 70. Фонди на удержання цієї захоронки надано зі субвенції Українського Центрального Комітету".
Внаслідок військових дій на теренах Карпат і небезпечних для життя обставин влітку 1944 року монахині на деякий час змушені були покинути Микуличин. Повернувшись, вони застали пограбований монастир, а військові та представники радянської влади ставились до них вороже.
На допомогу Сестрам Служебницям прийшли микуличинці, котрі позносили для них найнеобхідніші речі. Але в 1946 році представники комуністичної влади наказали монахиням покинути Микуличин. Ще недавно славний на цілу Галичину своїми благодійними справами цей духовний заклад перестав існувати.
Варто згадати окремих Сестер Служебниць, подвижниць духовної праці на теренах Гуцульщини.
Останньою настоятелькою була Броніслава Мацієвич, сестра Єлисея, 1891 р. н., уродженка м. Бережани Тернопільської області, яка вступила в монастир в 1910 році. Збереглися відомості ще про двох сестер: Маєрську Марію – сестру Ювеналію, 1910 р. н., уродженку с. Щирці Львівської області (час вступу в монастир 1930 рік), і Дацьків Ольгу – сестру Віру, 1905 р. н., уродженку с. Клюсів Кристопільського повіту Львівської області.
З 1946 по 1961 рр. в приміщеннях монастиря Сестер Служебниць в Микуличині функціонувала спеціалізована школа воєнних сиріт. Як розповідають микуличинці, директор цього закладу Грушевий наказав техробітниці забілити образ Пресвятої Богородиці, намальований на стіні колишньої монастирської каплиці. Три рази вона вапном затирала образ, а його зображення знову проступало. Жінка отримала параліч, схибила розумом і через декілька місяців померла. Той же директор наказав завгоспу вистрілом з карабіна розбити хрест на фронтоні даху головного корпусу і скульптуру Богоматері, яка розміщувалась в ніші. Після цього завгосп, не витримавши докорів людей, виїхав в Миколаївську область, де через два тижні помер.
Сьогодні в Микуличинській спеціалізованій загальноосвітній школі-інтернаті навчаються і живуть 86 дітей, як правило, з багатодітних і малозабезпечених сімей. Навчально-методичну базу складають відповідним чином обладнані приміщення 9 класних кімнат, спальних кімнат, комп’ютерного класу, спортивної кімнати, майстерень, їдальні, актової зали.
На жаль, приміщення славної каплиці Сестер Служебниць не відновлено, стіни, на яких проступали зображення святих, зашиті гіпсокартоном. Персонал пояснює такий стан речей браком шкільних кімнат. Хоча в школі організовано вивчення основ християнської етики, сюди навідуються монахиня й священик, на території збудована капличка, та, можливо, все ж варто відновити інтер’єр внутрішньої каплиці як добру пам’ять про велику харитативну діяльність Сестер Служебниць на Гуцульщині впродовж чотирьох десятиліть.
Світлана Флис, краєзнавець, КУРС
