В світі є такі люди, котрі своєю неймовірною енергетикою притягують до себе. Що це - магія, гіпноз чи може проста випадковість та збіг обставин? Не знає ніхто. А може й знають, лише не говорять.
Саме до таких людей і належить франківець, гуру української фантастики, простий і завжди усміхнений бородатий дядько в окулярах Володимир Єшкілєв.
Його книжки – це двері до інших світів, досі невідомих, але показаних так детально, що прочитавши, в тобі поселяється відчуття, ніби ти там щойно побував.
На будь-яких літературних презентаціях присутність Володимира Єшкілєва обіцяє шоу та шквал емоцій.
Його хобі – нумізматика, подорожі ну і, звичайно, жінки.
До вашої уваги відверте інтерв’ю із Володимиром Єшкілєвим. Розмоляємо про дитинство, «Станіславський Феномен», перебудову, магію, жінок, мандри, Стівена Кінга та звичайні письменницькі будні.
Як проходило дитинство майбутнього письменника?
Моє дитинство проходило в Івано-Франківську. Жив я тоді, так само, як і зараз на вулиці Сахарова. Ходив в 12-ту школу. Потім, так сталося, що був в цій же школі вчителем. В мене багато різних спогадів пов’язано зі школою. В третьому класі, коли всіх приймали в піонери, я назвав піонерський галстук червоною ганчіркою і поступив в піонерську організацію найпізніше, аніж всі інші діти.
Були хуліганом?
Хм… Мої дисидентські настрої з’явилися, як видно, ще з раннього дитинства, з 1975 року, але я був собі таким занудним відмінник. Був чемний, не хуліганив, але не любив офіціозу.
Любив читати. Прочитане надихало на те, щоб самому щось писати. Коли мені було шість років я написав свій перший науково-фантастичний роман. Він вийшов на цілий 96-сторінковий зошит. З того часу я зрозумів, що буду письменником. Таким чином, якесь передчуття шляху завжди було і в мене не було тої жахливої проблеми для молодих людей – ким стати. Тому так само легко я обрав собі фахом історію і поступив в Педінститут ім. Стефаника.
Ще багато хворів… Був у мене мерзенний бронхіт, який я переріс у 17 років. Разом з дитинством лишився в минулому. Бувало, що я через нього пропускав у школі цілі чверті.
Я був домашньою дитиною, хоча і в дворі любив погуляти. Любив пригоди.
Свята тодішні пам’ятаєте?
Само собою. З дитинства зі свят хороші спогади. Родинні, домашні. Це було класно. Було багато свят. Кожного Нового року була ялинка, тому і зараз намагаюсь, щоб кожного Нового року була ялинка. Це для мене якась певна ознака стабільності.
Яким був Івано-Франківськ у 70-х роках?
Він був набагато чистішим, аніж тепер. Дуже патріархальний. Було мало машин і багато військових. В місті було багато військових частин. Моя школа було фактично школою військового містечка. Класи були переповнені – по 35-40 дітей. З міста були лише двоє-троє.
Діти військових тоді задавали тон. В них були модні речі, вони були багаті, порівняно з аборигенами. Їх батьки отримували бони на придбання імпортних товарів. Конкурувати з ними було важко. В принципі, я і не конкурував. Якихось матеріальних фантазій в мене не було. Були фантазії із прочитаними книжками.
Ще одним моментом військового містечка був якийсь такий дух свободи. Слухали рок, читали польські журнали з доволі вільним контентом, дівчата були набагато розкутіші і вже у 8-9 класі я жив сексуальним життям. Подруги були хороші, не відмовляли.
Завжди віддавав шану чарівній статі. Не жаліюся, бо дівчата завжди відповідали взаємністю. Проблєм не було. І слава богу, бо інакше виникли б якісь комплекси.
І прийшла перебудова. Потім розпався СРСР…
Подули нові вітри. Все почало змінювати і власне, це були ті роки, коли я почав займатися літературою. Часи, коли у дуже бідному франківському літературному середовищі жилося дуже добре і весело. Реально, грошей не було, але завжди їх вистачало на їжу, напої, на дівчат. Зараз важко це уявити.
Це були веселі роки, коли лише відкривався світ. З’явилися нові мелодії, тексти, можливість обговорювати щось, з підпілля повилазили різні люди: йоги, езотерики, неформали, растамани. Мене це все захоплювало і якось це переправлялося у літературні тексти. Спочатку у віршовані, а потім прозові.
Тоді ж і почали писати?
Вірші почав регулярно писати у 1989, а прозу із 1991-го. На початку це були експерименти, які ніде не друкувалися. Я собі поставив тоді завдання до 45 років стати майстром прози. Ну, не знаю чи це мені вдалося.
Чим іще запам'ятався цей час?
Ці роки мені запам’яталися мені якимось гіперсексуальним життям. Я практично не пив алкоголю. Всі мої сили і вся напруга життя якось пішла в бік сексуальних експериментів. В принципі, це мені допомогло, бо в мене були старші коханки. Вони мали гроші, багатих чоловіків. Це було класно. Я в ті часи не мав грошей ходити по ресторанам. Ці жінки багато дали в плані досвіду. Дуже пещені, салонні жінки, які цінували розкіш, вміння жити, які насолоджувались життям, хотіли відчути всі можливі насолоди. Я їм дуже вдячний. Завдяки їм я почав розуміти життя. Більш глибоко.
Шалені експерименти, виїзди на природу... Зміна зовнішніх декорацій давали досить багато. Виховувався смак до життя. Вміння зупиняти свій настрій на класних запахах, смачній їжі, вишуканих напоях.. Вища школа, яка сприяла тому, що я і в текстах намагаюся бути дуже точним…
Ще якісь експерименти були?
Я читав тоді багато філософії, езотерики. Став трохи і собі практикувати різні екстрасенсорні речі і захопився так, що трохи пошкодив своєму здоров’ю. Я захворів і ледь вижив. Розумні люди порадили припинити займатися магією і окультизмом. Я на багато років припинив ці експерименти. Відклав в далеку шухляду і більше 20 років не займався. Це повернули мені фізичне здоров’я і здатність насолоджуватись навколишнім світом.
Я тоді відчув певні кордони того мороку, куди пірнати я б не радив. Є речі, куди нам заборонено. Доторки до них виводять нас за межі людського. Там ми швидко згораємо, як метеорит. Тому деякі мої знайомі, які тоді займалися окультними практиками і не припинили цього робити, практично вже всі на тому світі.
Для цього потрібно мати вчителя, а не робити це "самопалом". Мати хороший самоконтроль і добрі магічні артифакти, тобто якорі – речі, які не утримують в цьому світі.
Були в нас тоді такі собі марафони, коли не спали по кілька діб. Були якісь видіння і абсолютно унікальні відчуття. Я кілька разів переживав процес відділення свого астрального тіла від фізичного, коли дивився на себе збоку.
Коли я потім прочитав Карлоса Кастанеду, його третю книгу «Епопеї про Дона Хуана», то в нього описуються магічні, практики які співпали з моїм досвідом. Допустимо - та сама смерть за лівим плечем. Так просто її не побачиш. Вона там постійно. Потрібна легенька розконцентрація свідомості. Може звідси і всі ці приказки, про ліве плече.
Також така річ, як входження в медитацію під часу бігу. Коли ти біжиш, а астральне тіло перед тебе. Ніби в двох вимірах. Ні з чим незрівняне відчуття.
Той світ, який даний нам, як реальність, лише маленька частинка тої різноманітності світів, які насправді є і в яких ми живемо практично одночасно.
От тоді у 90-ті, менше звертав увагу на комфорт, не боявся експериментів, дещо мені привідкрилося, якась щілинка. Добре що не повністю, бо тоді треба було б заходити повністю. Тому я не маг, не жрець, а письменник.
Саме на зламі 80-х – 90-х і з’явився «Станіславський феномен», яскравим представником якого є і ви. Звідкі узагалі взялися всі ці феномени?
Це теж така містика, яка не піддається поясненню. Це було явище, а не проект. Просто серед того всього вибуху інформації, вражень, понять певні люди об’єдналися, можна сказати з’єдналися. Так було і в мене, в Іздрика, в Андруховича, в Прохаська. Ми були відкриті для всього нового, а не закрилися в якийсь провінційний клуб. Ми були відкриті всім новим вітрам і намагалися робити щось подібне до того, що робили світові сюрреалісти в 20 роки.
Кожен своєю творчістю проживав ті століття, які до того ми не знали, які були заборонені. Власне, цей потік і з’єднав нас. Так буває, щось легке випливає на поверхню, а щось важке залишається в осадку. Отак в осадку випали більш важчі величини – представники станіславського феномену – письменники, поети, художники.
З художниками окрема історія. Якось так вийшло, що вони не з’єдналися, як ми. Нє, ну звичайно вони дружили, але команди не виникло.
У письменників вийшло трохи краще. Тут важко казати про покоління. Коли ми з Іздриком почали в «Четверзі» друкуватися, то Андрухович був вже визнаним та відомим, Прохасько був на підході, тільки писав «Некрополь». Були об’єднані духом. Андрухович допомагав молодшим робити якісь проекти. Кожен був гуру своєї сфери. Нам було цікаво одне з одним. Були тусовки. Проводили години часу разом.
Якщо була тусовка, то були і місця, де вона тусувалась?
Звичайно були в нас певні місця. Я б назвав свої «сакральні тусовки». В першу чергу - це «Лилик», Шевченка 12. Місце, де збиралась уся франківська богема, а її було немало - десь до півсотні людей. Художники, письменники, музиканти. Пили вино, зустрічалися з дівчатами. Були одягнені хто в що. Пили дешевий алкоголь. Там зустрічалися із першими шанувальницями. Найголовніше, що це була молода альтернативна тусовка. Спілка письменників нас не визнавала, а ми їх. Це невизнання, я думаю, також допомогло «Станіславському Феномену». Ця гливка офіційна, провладна, творча інтелігенція не втягнула нас в своє болото. І слава Богу. Ми були вільні. Не пішли під якусь кон’юктуру.
Наприкінці 90-х «Станіславський Феномен» «здувся». Але пам’ять про нього живе і досі. Цей спогад страшенно гріє.
Коли можна очікувати на «Новий Станіславський Феномен»?
На початку 2000-х ще очікували. Було покоління Катерини Бабкіної і Дениса Данько. Думали що це буде Феномен-2, але в них колективної тусні не вийшло. Хоча, кілька відомих з того покоління вийшло. Та ж Бабкіна.
Потім було покоління Василя Карп’юка, але таку ситуацію, як «Станіславський Феномен» вони не створили, але я думаю, що місто не безнадійне в цьому плані. Хоча, Івано-Франківськ накопичував сили для його народження 300 років. Зараз місто відпочине, набереться сил.
І довго йому набиратись сил?
Можливо років через двадцять. Зараз в місті немає повітря для митців. Воно стало дрібнобуржуазним. Всі думають про гроші. У 90-ті такого не було. Сучасна молодь женеться за золотим «тільцем». Творчість ж не передбачає миттєвої комерційної віддачі.
Тобто?
Ну, наприклад в мене відпала необхідність викладати щоденно десь 3-4 роки тому. А так творчість і прибуток не йдуть нога в ногу. Здебільного.
Задумувались над прибутковішою професією?
Можливо, якщо б я не займався творчістю, літературо, мав би сім’ю і дітей. Я не те, щоб розчарований, але якась частина життєвих стандартів залишалась невиконана. Якщо Божа воля буде на те, щоб я став монахом – стану, на сім’ю – стану сім’янином.
Знаємо, що Володимр Єшкілєв може замінити гіда в будь-якій туристичній подорожі. Які місця на Землі вважаєте своїми?
Люблю мандрувати. Найцікавіше – це Азія: Тибет, Індія - нетрі великих міст; Африка: Єгипет зі своїми пірамідами, джунглі Бенгалії; Кам’яна могила на Мелітопільщині; ліси, степи, великі міста, окультні центри в Америці, береги Луари з красивими замками. Все пізнається у порівнянні, з досвідом, а його можна накопичити в тих образах, які трапляються тобі в мандрах. Тому – мандруйте і побільше
Єшкілєв і Кінг. Багато хто порівнює…
Ну, Кінг успішніший. Він мені близький тим, що кинув виклик так званій «нобелівській літературі», тим, що сказав, що справа письменника – це не вичакловувати якісь речі, а розповідати певні історії, які цікаві людям. Це ж робити намагаюся і я. Що стосується містики Кінга – вона цікава і оригінальна. Вона свідчить про його певний містичний досвід. Вона базується на американській окультній традиції. Ну і звичайно, він дуже працездатний. Він любить свою роботу, так як і я. Я ніколи не намагався стати українським Стівеном Кінгом. Чому? Ну я намагався завжди експериментувати. Я хочу писати і наукову фантастику, і детектив, і мейнстрім, написати якийсь еротичний роман. Хочу попробувати в різних жанрах. Дуже шкода, що людина так мало живе, але сподіваюсь, що я маю 10-15 продуктивних років за які я напишу все, що хотів.
Ідеальна книжка. Вона існує?
Ідеальна книжка – це книжка з безкінечним текстом, а текст має бути універсальним. Найближчим до цього підібралася енциклопедія.
Можливо, ідеальна книга має виглядати не так, як книга. Можливо - це якась таємна «Книга царя Соломона», яка ніким не буде прочитана і так і зотліє в якомусь підземному сховку. Це буде її унікальність.
Як проходить робочий день українського письменника?
Проходить в лінощах. Письменник встає дуже пізно. Довго вештається по хаті. Займається випадковими речами, потім їсть, курить люльку. Потім бере себе за вухо і тягне до комп’ютера. Сідає. Спочатку читає новини, приколи і тільки потім знуджено починає створювати текст. Ввечері приходять друзі, приносять пиво. Потім хочеться спати.
Скільки часу потрібно, щоб написати книжку?
В мене на роман йде від 4 до 8 місяців. Як правило роман пишеться зі швидкістю 6-8 сторінок в день. Також розкажу секрет – обов’язково складаються певні сюжетні схеми, записуються дані про персонажів, робочі записи. Все, щоб деталі були точними.
Ну і наостанок - настанова молодим письменникам
Не ставити перед собою кар’єрної мети, а тільки творче. Бо кар’єрність вбиває потенціал. Це універсальне побажання.
Ось тут і доводиться ставити три крапки. Розмовляли майже півтори години. Про щось встигли, про щось не встигли поговорити, але багато чого цікавенько приберегли і на наступну нашу розмову, свідком якої станете і Ви.
