Гуцули довго й затято опиралися військовій повинності, але врешті саме з горян згодом були сформовані одні з найбільш боєздатних частин Січових Стрільців - передові штурмові підрозділи, "спецназ" тогочасної австрійської армії.
«Фоку служба цікавила, він погідно думав і погідно ставився до тієї військової служби, яка для стількох братів його була нещастям і карою Божою. Умів жити з людьми, частував старшин винами, як видно, мав за що. Показав німцям, як треба стріляти, і його любили. Фока справив собі парадний мундир - білий і ясний, припасований, облеглий. Стрункий, високий, чорноокий ходив він вуличками Венеції, як справжній дука, як принц гірський. Венеційцям теж показав, які то гірські хлопці. Скоро отримав арешт і карцер - і це ще дуже поблажливо - за те, що збив собі з дощок дарабу і на тій дарабі, покинувши вночі казарму, плавав на острови до дівчат".
Славетний Фока Шумей з Ясенова, історію якого записав Станіслав Вінценз, був одним з тих небагатьох гуцулів, кому так добре було в австрійському війську. Зрештою, до війська він пішов добровільно, всупереч батьківській волі, хоч мав звільнення від служби як одинак. Службу відбував у Венеції, яка тоді ще належала Австрії. Врешті батько дав великого хабара, щоби неслухняного сина звільнили з війська.
Військову службу принесли у наші гори австріяки. Від початку дев'ятнадцятого століття молоді гуцули почали жити з новою, незрозумілою їм загрозою - рекрутацією до регулярної цісарської армії. У той час військо формували за таким принципом, що кожного року брали до нього певну кількість людей від кожної тисячі населення. Втеча від рекрутації і від війська у пущі і пустки була звичайною справою. Військова служба здавалася тогочасним гірським людям найбільшим нещастям. Станіслав Вінценз розповідав про це так: «Мало того, що там людина зазнавала лиха і нендзи. Гірше, що це вважалося неволею і великим приниженням. Ґаздівського синка з такого роду, якого всі знали і визнавали, юнака, якого ніхто не смів зачепити, забирали до казарми у далекому місті, одягали в однострій, тримали у неволі, ніби батьковбивцю, ніби крадія корів, як найгіршого злочинця. І вже не мало ніякого значення все, що було досі визначальним, і зникали всі відмінності, обтинали йому кучері, забирали пишні строї і зброю, вкидали його поміж затурканих і нічого не вартих долішніх селюхів, чиї батьки, як тварини, були власністю якихось панів. По сто разів денно їх смертельно ображали, топтали ґаздівську честь, примушуючи хлопця до таких робіт, про які у горах не хотів чути навіть найбільший бідака. Не дивно, що і забори та лови до війська, і сама служба були криваво переплетені з самогубствами, убивствами і шибеницями. Через це навіть найвідважніший гірський легінь боявся війська, лякався, побачивши мундир, як дикий звір клітки. Тому цісарські обранці або ховалися завчасу, або виривалися мало не з рук призовних загонів, яких називали ловачами або лапачами. Хтось стріляв у ловачів, когось застрелили під час утечі, а хтось - переслідуваний і майже впійманий - в останню мить зникав у лісовій гущавині, назавжди уникнувши військової служби. Колись про таке можна було наслухатися безліч розповідей. Знаменитий співак і укладач пісень Дмитро з Голів, з великого роду Василюків-Понеполяків - згодом славний ватажко - вистріляв до ноги ловачів, які підступно напали на нього із засідки. А сина Ґєлети з Криворівні лапачі поклали трупом, коли той переплив ріку і відстрілювався. Федора, сина Семена з Іванкових-Зеленчуків, уже доганяла ровта посіпаків, як він шпурнув їм під ноги кріс і там у Завизі, де колись з'їхала гора, недалеко від Руського потоку під Чорногорою, скочив у лісні хащі. Тільки його й бачили. А от його брата зловили і Бог знає скільки років тримали у гамашевих путах».
В кожному разі гуцули, які у ті часи плекали войовничий дух і змалку трималися за зброю, виявилися цілком непристосованими до армійських порядків. Натомість керівництво армії не додумалося створити спеціальних підрозділів гуцульських гірських стрільців, які були і в Альпах, і на Балканах і формувалися з тамтешніх горян.
Важливою подією, яка змінила ставлення до українців-гуцулів, стала угорська революція 1848 року. Тоді українці виявили свою відданість цісареві, захищаючи державний лад від революції. Першим гуцульським формуванням став батальйон руських стрільців, сформований з добровольців за ініціативою Головної Галицької Ради. Тоді зголосилося понад три тисячі добровольців, охочих повоювати, але до батальйону взяли тільки 1400 осіб. Для вояків вигадали і пошили гарні уніформи у національному стилі («гарно зроблений короткий гірський сірячок з русько-народними синьо-жовтими вилогами, червоні або сині штани, ходачки і крисань, до того ташка і ремінь з ладівницями»). Цей підрозділ так і не повоював. Натомість багато верховинців, які залишилися вдома, таємно допомагали загонам угорських шляхтичів, що відходили після боїв на цей бік Карпат, оминути цілу мережу вартівень, розставлених у горах.
Однак революція дала позитивні результати. Вона привела до державних реформ, перетворивши Австро-Угорщину на конституційну монархію. Було знесено панщину, державні інтереси так чи інакше враховували права і свободи окремих громад і громадян. Військо теж перестало бути неволею. Від 1868 року і аж до початку Першої світової війни діяла складна і доволі ліберальна система формування армії та військової служби.
Збройні сили імперії формувалися за територіальним принципом. Країна була поділена на округи поповнення. З кожного округу поповнення новобранців відправляли на службу у певні полки, які були прив'язані до цих округів. Таким чином гуцули, які призивалися у Коломиї і Станиславові, відправлялися до двадцяти визначених полків, в яких українці становили більшість.
Крім Галичини, ці полки дислокувалися у Тиролі, Моравії, Сілезії та Верхній Австрії. У деяких піхотних та артилерійських полках «своїх» було до 70 відсотків. З мовою теж все було більш-менш гаразд. Крім обов'язкових базових понять німецькою, все життя полку велося мовами тих народів, які формували полки. Офіцери полку, незалежно від їхньої національності, були зобов'язані знати мови своїх солдатів. Крім мови, важливим був і релігійний аспект. В австрійському війську були капелани різних віросповідань і греко-католики в тому числі. Багато капеланів самі походили якщо не з Гуцульщини, то з ближніх галицьких земель. Завдяки сталості поповнення вони часто мали справу з кількома поколіннями родичів і односельців. Завдяки їхній підтримці солдати почували себе не такими відірваними від рідних гір.
Служба в австрійській армії взагалі дуже відрізнялася від деспотичних і самодурських принципів російської армії (згодом наслідки цього дуже проявилися під час війни, коли гуцули і галичани зустрічалися з ворогами, які теж були українцями). Термін обов'язкової військової повинності постійно зменшувався. Від призову було звільнено багато категорій громадян. Що важливо для гуцулів, до армії не брали осіб, зайнятих у великих сільських господарствах. Оскільки армія була кадрованою, то тих, хто йшов служити, потрібно було менше, ніж було юнаків, що досягли призовного віку. Тож рекрутів визначали жеребкуванням. До того ж, від служби можна було офіційно відкупитися, сплачуючи спеціальний податок. А одночасно функціонувала розвинена система добровольців. Для багатьох людей армія ставала непоганим шансом суспільного росту.
Цілком інші настрої з'явилися серед гуцулів з початком світової війни. Коли зайшлося про створення окремого українського легіону Січових Стрільців, то виявилося, що більшість добровольців були не низинні галичани, а саме гуцули з Яворова, Космача, Прокурави, Криворівні, Жаб'я, Брустурів, Березовів. Гуцули були рівномірно розділені між усіма сотнями легіону. А у грудні 1914 року Клим Гутковський організував першу Гуцульську сотню УСС.
Восени 1916 року було сформовано нову Гуцульську сотню. Нею командував Микола Никорак. Дуже скоро цю сотню було виведено зі складу легіону Січових Стрільців і її передали групі особливого призначення при одному з армійських корпусів. До речі, спеціальні гуцульські формації дуже часто застосовували в ударних групах та у польовій розвідці. Команду над Гуцульською сотнею прийняв лейтенант Альфонс Ерле.
За спогадами Михайла Горбового, перше бойове завдання Гуцульська сотня отримала 26 листопада 1916 року. Вона мала разом з іншими частинами австрійської армії зупинити війська російського генерала Олексія Брусилова, який прагнув прорватися до Семигорода, щоб з'єднатися із союзною румунською армією. У разі успіху Буковинський фронт перестав би існувати і німецька та австрійська армії опинились би в катастрофічній ситуації. Цього не сталося завдяки бойовій співпраці українців, німців, австрійців та мадярів.
Перший бій Гуцульська сотня сотника Ерле провела за перевал Присліп 30 листопада та 1 грудня 1916 року. У вкрай тяжкому бою гуцули і німці здобули блискучу перемогу, захопивши, за різними даними, від 600 до 1300 полонених. При цьому загинув лише один стрілець - Романюк із с. Кути Косівського повіту.
Далі сотню перекинули на Кирлібабу. І тут гуцули уславилися перемогами над російською зброєю. Слід зазначити, що Гуцульська сотня стала штурмовою, навіть "першою" у бойовій групі Русса, фактично елітною частиною австрійської армії.
Важливо те, що австрійці визнавали гуцулів українцями, не раз кричали їм "hoch!" ("слава!") та виказували переконання, що такі бойовики, як гуцули, "мусять добути вільну Україну". Запізнавши бойову вартість гуцулів, німці ставилися до них як до рівних і рідних, як до товаришів по зброї.
Лейтенант Ерле так звернувся до своїх вояків: "Українські стрільці! Я з вами лише другий день, та вже пізнав вас доволі. Пізнав я вашу амбіцію, пізнав і те, що ви не новобранці, як ми сподівалися, а знамениті стрільці-боєвики... Я вас цілим серцем полюбив, хоч недовго з вами пробуваю. Але вашу вартість я пізнав умить. Я пізнав і те, що з вами силою нічого ніхто не вдіє, навіть я, котрий перевів уже 14 вишколів".
Після бою на горі Присліп лейтенант Ерле був ще категоричніший. Він сказав гуцулам, що "таких боєвиків йому ще не доводилося стрічати, що з такими хотів би жити і вмерти"...
Однак по-справжньому масштабно розгорнути українські формації монархія так і не наважилася. Тож більшості гуцулів випала така сама доля, як всій австрійській армії. Особливо багато українських частин наприкінці війни було зосереджено на італійському фронті. І саме там кількадесят тисяч українців опинилися у полоні, який затягнувся на кілька років після закінчення війни. Ціла потенційна українська армія була вилучена з подій на батьківщині саме тоді, коли ЗУНР так потребувала військової сили.
Але все одно військовий досвід, здобутий у австрійській армії, виявився вирішальним для цілого покоління людей, які врешті повернулися з війни. Зрештою, крім того, що таких людей у горах вважали "світовими", такими, що знають ширше життя, і довіряли їм у всіх випадках, колишні австрійські вояки невдовзі стали основою бойового вишколу нових визвольних змагань.
Тарас ПРОХАСЬКО
