«Я хочу, щоб суспільство знало, що мій чоловік був звичайним: працював, навчався, мав сім’ю, цілі та мрії. Як усі — мав труднощі й приємні моменти. Мріяв побудувати будинок і завести вівчарку.
Поки що я цього не здійснила, але вірю, що колись реалізую його мрію», — каже Катерина Солоданюк про свого чоловіка, полеглого воїна Олексія Солоданюка.
Олексій Солоданюк загинув 23 серпня 2023 року на Запорізькому напрямку. Сім'я Солоданюк родом з Черкащини, але останні дев'ять років проживали у Києві. Після загибелі чоловіка Катерина разом з дворічною донечкою Соломією переїхали в Івано-Франківськ.
Указом Президента України від 2 січня 2025 року старшому лейтенанту Олексію Солоданюку надано звання Герой України (посмертно)
Дружина полеглого бійця Катерина Солоданюк розповіла журналістці Фіртки про історію та подвиг чоловіка, життя після втрати, переїзд на захід України, виховання доньки, як зберігає пам’ять про чоловіка та підтримку, яка допомагає їй рухатися далі.
Переїзд до Івано-Франківська був зумовлений тим, що у подруги Катерини була квартира, де вони могли тимчасово пожити та поступово адаптуватися на новому місці.
«Хотілося трохи відволіктися. У Києві під час обстрілів і тривог з дитиною було дуже важко. Тут я змогла хоча б трохи видихнути.
Важко було перевозити речі на нове місце, адже їх накопичилося чимало. Спершу ми з дитиною переїхали на три тижні, щоб трохи обжитися. Потім остаточно перевезли все.
Тиждень пакували, тиждень розпаковували. Це, мабуть, був найскладніший момент через фізичне навантаження».
Після переїзду жінку найбільше дивували літаки над містом.
«Було незвично, насторожувалася й не розуміла, куди тікати. Зараз вже звикла, можемо просто гуляти. А загалом місто, як і багато інших: комфортне, чудове. Мені тут подобається».
Адаптація до нового життя вимагала від Катерини пошуку нових звичок і зв’язків. Найважче було залишитися самій із дитиною.
«Ми переїхали удвох, поруч нікого не було. Там у мене була лише одна знайома — на випадок, якщо стане критично. Восени я захворіла, була виснажена, а ще потрібно було доглядати за дитиною. Тоді самотність відчувалася особливо гостро».
Про підтримку одразу після переїзду жінка розповідає так:
«Взимку у мене був період, коли я майже ні з ким не спілкувалася, замкнулася в собі. Було дуже важко. Потім я написала дівчатам у чаті дружин загиблих: хотіла просто поспілкуватися з тими, хто розуміє втрату.
Спочатку відгукнулися кілька людей. Саме так я познайомилася зі своєю сусідкою — ми жили поруч, але раніше навіть не знали одна про одну».
Згодом Катерина пішла на майстер-клас із писанкарства. Там познайомилася з іншими жінками та відчула справжню підтримку та зв’язок.
Жінка зазначає, що найбільше бракувало допомоги саме дружинам із маленькими дітьми.
«Коли загинув мій чоловік, донечці було лише шість місяців. А коли ми переїхали, їй було півтора року. Я не могла залишати її ні з ким, бо місце було нове. Лише через три місяці знайшла няню, і це було дуже непросто.
Я нікого тут не знала. До мене приходили різні люди, і це були такі маленькі «співбесіди» — потрібно було вирішити, чи можу довірити їм дитину.
Няня допомогла відвідувати важливі заходи, бо без неї це було практично неможливо: або вони проходили ввечері, або не підходив графік, або не було з ким залишити дитину».
Катерина Солоданюк пригадує, як познайомилася з чоловіком ще в юності. Вона була школяркою, а він — першокурсником університету.
«Нас познайомила моя подруга-однокласниця. Вона запросила мене на урочистості до 9 травня, де виступала. Там була компанія, з якою спілкувався він. Так ми й познайомилися та почали підтримувати зв’язок.
Спершу просто спілкувалися, а з часом стали ближчими», — розповідає Катерина.
Подружжя провело разом дев’ять років — з її 17 років.
«Це був дуже юний вік, ми формувалися як особистості вже у стосунках. Через рік я вступила до університету в Києві, він навчався в КПІ, я — у КНЕУ. Наші університети були поруч, тож часто зустрічалися і гуляли. Відтоді ми стали справді близькими».
За словами Катерини, чоловік був веселою людиною, любив жартувати. Дев’ять років разом принесли різні моменти, але з початком війни їхнє кохання відчувалося особливо сильно.
«Усе побутове відійшло на другий план, важливою стала тільки сім’я».
Катерина ділиться, чоловік дуже хотів дитину.
«Коли дізналися, що буде донечка, Олексій дуже зрадів. Ми дізналися стать через торт-сюрприз: я замовила його в кондитера, і ми розрізали торт під час відеодзвінка з ним і батьками.
Усередині був рожевий крем. Я розгубилася, бо чекала хлопчика, а він одразу засміявся й радісно сказав: "Дівчинка!" Насправді він дуже хотів доньку», — згадує Катерина.
Катерина каже, відпустку Олексій отримав лише на 10 днів після народження Соломії.
«Він постійно тримав її на руках, вона спала на його грудях. Я казала: „Що я буду робити, коли ти поїдеш? Вона ж засинає тільки на тобі“. У них був особливий зв’язок».
Катерина Солоданюк пригадує, що чоловік завжди любив спорт. У дитинстві займався футболом, згодом відвідував спортзал і навіть пробував бокс. Перед війною багато тренувався, купував різні спортивні пристрої.
«Він завжди хотів бути у формі, і це його надихало».
За словами Катерини, рішення піти захищати Україну для чоловіка було очевидним.
«Він давно хотів бути військовим, але у 2013 році через корупцію не вступив. Йому навіть озвучили суму, за яку можна було «пройти». За балами він підходив, але вступили ті, хто заплатив.
Разом із батьками він вирішив не платити і пішов на військову кафедру, став офіцером запасу».
Напередодні повномасштабного вторгнення чоловік прийшов додому пізно після зміни. Катерина пригадує:
«Я ще не спала й сказала: „Кажуть, завтра о четвертій ранку буде вторгнення“. Він спочатку мене заспокоїв: „Не переживай, нічого не буде“. Але було видно, що він розумів серйозність ситуації».
24 лютого 2022 року родину розбудила мама Катерини: «Почалася війна». Вони були в Києві. Чоловік одразу сказав:
«Ти їдеш». Його брат із сім’єю виїжджав, тож мали забрати і її. «Я дуже не хотіла їхати без нього, благала залишитися разом, але він твердо вирішив залишитися.
Зараз розумію: йому було спокійніше, коли я була в безпечнішому місці», — зазначає Катерина.
Згодом чоловік пішов до військкомату. Катерина просила почекати або приєднатися до тероборони, але 18 березня йому зателефонували: «З речами».
«Того ж дня він вирушив на навчання в Одеську академію, а пізніше служив на Мелітопольському напрямку, біля міста Оріхів, ближче до Запоріжжя».
Катерина розповідає, що її життя змінилося від самого початку війни.
«Він одразу пішов, і навіть слово „втратила“ тут не підходить. Життя кардинально перевернулося. Була робота, дім, стабільність — і раптом ти прокидаєшся й розумієш, що все змінилося.
Поруч немає чоловіка, він десь там. Постійно переживаєш, навіть якщо він ще не мобілізований».
У травні Катерина повернулася до Києва, коли люди почали потроху повертатися.
«Було важко заходити в квартиру, яку залишила. Я заспокоювала себе думкою, що це ненадовго, але коли приїхала, зрозуміла: ні. Квартира порожня, місто напівпусте.
Було боляче усвідомлювати, що так, як раніше, уже не буде, і треба приймати нову реальність».
У червні Катерина завагітніла, і життя змінилося ще більше. Довелося ухвалювати важливі рішення: переїхати, переживати все самій. Вагітність проходила під час постійних обстрілів.
«Спершу Київ не сильно обстрілювали, але потім почалися атаки на енергетичну інфраструктуру. Ночували у підвалах, коридорах, ванних кімнатах. Було дуже тривожно».
Жінка не хотіла залишати Київ.
«Це мій дім, ближче до нього. За кордон не розглядала. Хотіла залишитися там, куди він зможе повернутися».
Усвідомлюючи, що потрібно розраховувати здебільшого на себе, Катерина здала на водійські права під час декрету.
«У середині лютого я отримала посвідчення, а наприкінці місяця народила. Пам’ятаю, як на мене дивилися в сервісному центрі: „Що ви тут робите з таким животом?“ Але я не шкодую.
Розуміла: усе лягає на мої плечі. Навіть якщо не думати про загибель, сам факт, що він воює, означав: я залишаюся сама», — ділиться дружина Героя.
Життя з новими викликами змусило жінку швидко адаптуватися.
«Я почала працювати з психологом, навчилася просити допомоги у знайомих, особливо бракувало чоловічої підтримки. Добре, що поруч жив його брат — він допомагав. Але відчуття самотності залишалося».
Катерина Солоданюк згадує, що чоловік майже нічого не розповідав про фронт, намагаючись її оберігати.
«Спершу я була вагітна, потім — із новонародженою донькою. Він майже нічим не ділився. Міг розповісти якісь дрібниці, коли приїжджав, але ніколи не називав імен чи позивних побратимів.
Більше ми дізналися лише після його загибелі — від тих, хто вижив», — пояснює вона.
За словами Катерини, одного разу чоловіка контузило.
«Спершу він розповів про це батькам, а мені лише через кілька днів: „Ой, ти знаєш, мене тут капають“. Я питаю: „Що сталося?“ — „Ну, контузило трохи. Але все нормально. Усі живі, тільки одному стало погано. Нас усіх капають, мене трохи потошнило, але я почуваюся добре“».
Катерина підкреслює, що навіть у складних ситуаціях на фронті Олексій прагнув захищати тих, хто поруч.
«Навіть коли виникли проблеми з командуванням, він сказав: „У мене тут така Санта-Барбара, приїду — розповім“. Але вже не встиг приїхати. Телефоном він узагалі ні про що не хотів ділитися».
Дружина описує Олексія як сильного і мужнього воїна.
«За ним йшли. Йому було лише 26, коли загинув. Безстрашний, завжди прагнув вчитися. Йому давали зброю — він дивився відео на YouTube і проводив інструктаж іншим. Дуже швидко освоював нове й ділився знаннями», — розповідає Катерина.
Олексій був справедливим і вимогливим до побратимів, за що його поважали, підкреслює Катерина.
«Коли він ішов на позицію, хлопці йшли разом, бо знали: він їх не підставить і поверне живими. Він ніколи не жертвував особовим складом.
Був випадок, коли відмовився виконати наказ, бо людей фактично відправляли на смерть. За це мав проблеми з командуванням. Зрештою, інших хлопців таки послали, і вони загинули.
Він міг змінювати систему, був прогресивним і здатним на великі справи. Але його життя обірвалося».
Катерина пригадує, як дізналася про смерть чоловіка.
«Я була у свекрів із дитиною. Це сталося 23 серпня — у день його загибелі. Ми приїжджали до них приблизно раз на місяць».
За кілька днів до того, 20 серпня, Олексій перестав виходити на зв’язок.
«Він не попередив, що буде недосяжним, не писав, що йде на позиції. Я знала, що певний час він був в евакуації. Казав: „У мене трохи вільного часу, проблеми зі спиною, піду вже до лікаря“», — згадує Катерина.
Спершу вона не хвилювалася, думала, що це ненадовго. Разом із нею були свекор і свекруха, а також дружина брата чоловіка з донькою.
«Ми телефонували до керівництва, а там казали, що все добре, він просто на позиції. Вийде на зв'язок сьогодні ввечері», потім — що 22-го має вийти, а якщо ні — то вже 23-го вранці.
І от 23-го ми всі сиділи разом у кімнаті: його мама, я, братова дружина та діти. Усі були дуже напружені через три дні відсутності зв’язку.
Раптом забігає його тато — по обличчю зрозуміла все. Він сказав, що Олексій загинув. Мама була у сльозах, діти поруч, я — у ступорі. Довго не могла повірити — мабуть, два роки пішло на усвідомлення».
Катерина згадує, що спосіб повідомлення про загибель був дуже складним.
«Ми дізналися неофіційно, від побратимів. З частини ніхто не подзвонив. Потім уже зателефонували з якогось військкомату з іншого міста, переплутали адресу.
Спершу уточнили її, а через кілька секунд перетелефонували й сказали: „Вибачте, забули повідомити — ваш чоловік загинув“. Якби я тоді не знала, це було б страшним шоком — просто телефоном, без жодної підготовки», — каже Катерина.
.jpg)
Дружина загиблого Героя згадує, що тіло чоловіка везли довго.
«Він загинув 23 серпня, а поховати змогли лише 27 серпня. І те, як це відбувалося, теж було болісно. Ми приїхали на впізнання.
У містечку навіть не було моргу — його просто залишили на території лікарні до наступного дня, поки організували поховання. Це було на Черкащині, у селі, де живуть його батьки. Там він і похований».
Катерина описує останню бойову операцію чоловіка:
«Він тримав позицію. Їх мала змінити інша група, але ті хлопці заблукали. Він не захотів нікого посилати, сам пішов їм назустріч, щоб вивести. Дорога була знайома, йому сказали, що вона розмінована. Чи це правда — не знаю.
По дорозі ворожий дрон виявив їх. Щоб не видати себе й не наражати побратимів на небезпеку, він стрибнув убік — і натрапив на міну.
Встиг пробігти ще трохи, бо на шляху було близько 10–11 мін, які він обминув. Але на 12-й підірвався. Це сталося миттєво.
Саме його рішення йти самому врятувало вісім побратимів. Він не видав їх і не підставив. 23 серпня 2023 року, на Запорізькому напрямку, загинув мій чоловік».
Катерина Солоданюк відзначає, що сьогодні найбільше підтримки відчуває у Ветеранському просторі.
«У громаді, де ми жили, більше зосереджені на вшануванні пам’яті. Чоловік похований у селі Склименці, Черкаська область, Звенигородський район, у Стеблівській громаді.
Вони доглядають алею пам’яті, проводять заходи до державних свят і приїжджають на могилу», — каже дружина.
Олексій Солоданюк загинув на День прапора, і на другу річницю була хвилина мовчання та зібрання на його честь. Але оскільки Катерина не проживає там постійно, ця підтримка для неї більше символічна.
«А тут, у Ветеранському просторі, відчуваю реальну допомогу від людей. Хоч не завжди розповідаю, що я вдова військового — реакція буває різною.
Але в більшості випадків люди щиро співчувають, пропонують підтримку або допомогу, навіть якщо ми незнайомі».
Катерина розповідає, що також її підтримують й побратими чоловіка.
«Вони приїхали на похорон, допомогли фінансово. На похорон не всі змогли бути, тому з деякими я познайомилася пізніше на річницю. Ми періодично спілкуємося, особливо з його найближчим другом.
Батьки також навідували хлопців у селищі, де вони зараз базуються. Тобто зв’язок є».
Зі слів Катерини, великою підтримкою є психотерапія. Жінка лікується від депресії, приймає ліки та регулярно відвідує психолога. Після року особливо важким був період адаптації, але поступово стан стабілізувався.
«Також мені допомагає спілкування: я сформувала жіноче коло підтримки. Активно займаюсь спортом, про що давно мріяла, і тепер можу тренуватися регулярно.
Ще одне моє хобі — прикраси з бісеру. Це для мене як медитація: слухаю щось або дивлюся й паралельно нанизую бісер. Така творча діяльність мене наповнює», — ділиться Катерина.
.jpg)
Катерина Солоданюк розповідає, що після загибелі чоловіка дозовано читає новини — не щодня, а лише те, що з’являється в стрічці чи в Telegram-каналі, на який підписана. Наприклад, після обстрілів перевіряє, що сталося.
«Деякі теми я просто фізично не можу читати, хоча позитивні новини, як-от про обміни полоненими, для мене дуже важливі.
Розуміння війни в мене було з самого початку: він пішов захищати, і завдяки цьому я можу жити тут, наша донька може зростати вдома. Це глобальне усвідомлення лишилося, але, звісно, біль нікуди не зникає».
Спершу її дуже тривожило, як буде далі.
«Ситуація постійно змінюється: то погіршується, то покращується. Я боялася, що нам доведеться тікати, бо якщо, не дай Боже, Україна програє, ми не зможемо тут жити.
Це дуже непокоїло. Але зараз намагаюся зосереджуватися на теперішньому — ми живі, ми вдома, і це вже велике щастя», — додає Катерина.
Жінка також ділиться, що бюрократичні перепони часто змушують відчувати, що суспільство не завжди усвідомлює ціну війни.
«Кожного разу, коли виникають питання, доводиться проходити справжнє випробування з документами. У мене немає власного житла: я прописана у батьків, чоловік був зареєстрований у родичів у Києві.
Кожного разу, коли приношу якісь папери, доводиться пояснювати: чому в довідці про склад сім’ї немає чоловіка, чому ми зареєстровані в різних місцях.
Постійно потрібно доводити очевидні речі. Це дуже виснажує. Трапляються й доброзичливі працівники, які все пояснять і допоможуть, але часто ставлення зовсім інше — мовляв, чого ви сюди прийшли. Це болісно», — додає Катерина.
Жінка продовжує: що стосується суспільства — хотілося б більшої свідомості. Дуже болить, коли чує, що діти говорять російською.
«Тут, на Заході, цього менше, але в Києві — значно більше. Звісно, багато хто вже перейшов на українську, і це велика перемога. Але важливо пояснювати, чому ми повинні берегти мову, культуру, ідентичність. Це питання принципове.
Також хотілося б більше поваги до ветеранів і до родин загиблих. Я стикалася з різними реакціями — від співчуття до некоректних запитань. Дуже хочеться, щоб у суспільстві було більше розуміння й підтримки», — наголошує дружина загиблого бійця.
Наразі Катерина Солоданюк не планує повертатися у Київ.
«Там кожен куточок нагадує про минуле: де ми були, ходили, жили. Приїхати на якийсь час — можливо, але постійно жити там — ні. Тут спокійніше й комфортніше, особливо з дитиною. Потроху адаптуюся».
Зараз жінка все ще прописана в Черкаській області, а в Івано-Франківську має квартиру, яка ще на стадії будівництва.
«Я живу тут, але водночас відчуваю себе ніби „у підвішеному стані“», — пояснює Катерина.
Для неї змінилося і поняття «дім».
«Дім там, де я зараз. Рідні в одному місті, чоловік похований в іншому, друзі — у Києві. З початком війни всі роз’їхалися. Тому зараз дім — це там, де я і моя сім’я. А моя сім’я зараз — це донька», — каже вона.
Саме дитина надихає Катерину рухатися далі.
«Я стараюся, щоб вона мала нормальне дитинство навіть у цих умовах, жила в спокійнішому місці. Постійні тривоги дуже впливають, особливо вночі. Для мене це стимул працювати, розвиватися, ставати кращою.
Я хочу дати їй шанс на щасливе майбутнє, наскільки це можливо. Вона вже знає свого тата через фотографії. І я роблю все, що від мене залежить».
Катерина пояснює, що любов до чоловіка і до дитини допомагає їй рухатися далі. Вона відчуває його присутність поруч і намагається зберегти пам’ять про нього.
«Прийняти втрату було надзвичайно важко, але я намагаюсь жити далі.
Я хочу, щоб суспільство знало: мій чоловік був звичайною людиною. Працював, навчався, мав сім’ю, цілі та мрії. Як усі, мав труднощі й приємні моменти. Мріяв побудувати будинок і завести вівчарку.
Поки що я цього не здійснила, але вірю, що колись реалізую його мрію. Він жив, кохав, працював і водночас мав велику внутрішню силу.
Для нього захист країни став важливішим за власні інтереси, навіть за сім’ю. Це було щось більше, ніж він сам», — резюмує Катерина.
Підписуйтесь на канал Фіртки в Telegram, читайте нас у Facebook, дивіться на YouTubе. Цікаві та актуальні новини з першоджерел!
Читайте також:
Рідні на війні: як підтримати себе, дитину та тих, хто боронить Україну
«Іноді процес триває місяцями»: як в Івано-Франківську ідентифікують загиблих воїнів
