Перед тим, як стати історією, Майдан відкрив небачене поле для різноманітних теоретичних конструкцій. Поки політики демонструють, що вони нічому не навчились і не хочуть вчитися, в інтелектуалів тривають свої танці. Якщо не придивлятись до кожної спроби вивести з Майдану нову «теорію революції», всі заявлені концепти можна поділити на такі узагальнені типи:
1) Майдан означив собою перехід від революції політиків до революції «народу проти Системи»… чи, навіть більше, - боротьби на ірраціональному ідеалістичному рівні – «проти несправедливості», «проти неправди», «проти зла»…;
2) На Майдані стали можливими пошуки нових смислів української історії (включно із значно «вищими» аніж «горизонтальна» євроінтеграція), але вони (поки що) не дали результату через фатальний брак інтелектуальних, ментальних, інтуїтивних сил та прихованих диверсій «старих політиків», зацікавлених у збереженні системи;
3) Майдан став довгоочікуваною «революцією моральних сенсів» й докорінно змінив українське «поле суспільно-політичної відповідальності»;
4) Майдан став революцією «некст-покоління», яке ( не в останню чергу завдяки Майдану) остаточно звільняється від колоніальних та постколоніальних міфів та забобонів, якими жили та живуть їхні батьки і діди;
5) Майдан є «соціальною лабораторією» де народжуються нові суспільні механізми. Він вже породив нові, небачені досі практики соціальної мобілізації;
6) Майдан народжує нову генерацію «українських кшатріїв».
Отже, спробуємо розібратись, наскільки ці концепти відображають реальність і наскільки видають бажане за дійсне. Отже почнемо з «революції проти Системи» й відтак підемо далі.
1) Майдан не сильно вплинув на фундаментальні основи Системи української влади. Формальні лідери (і основні спонсори) Майдану належать до Системи, зрослись з нею і, попри всі слова, не мають жодної мотивації цю Систему руйнувати. Більше того, вони за два місяці успішно перетворили регулярні процеси Майдану (віче, концерти, оборону, експедиції) в своєрідний «екстремальний додаток до Системи». Й, врешті решт, формалізували це перетворення практично монопольним становищем в середовищі ГО Народного об’єднання «Майдан», яке знаходиться під повним контролем опозиційної партократії (яку втаємничені часто бачили в коридорах Льовочкіна-Клюєва). Спроби активістів створити щось альтернативне (у Харкові 11-12 січня, до прикладу) були оперативно дискредитовані, а харизматів, які намагались цим спробам сприяти (Гриценко, брати Капранови), більш або менш успішно вивели на маргінес «революційного дискурсу». Ніякої фундаментальної «революції проти Системи» наразі не спостерігається. Йде політична боротьба за владу. Бійки «автономістів» зі «свободівцями» у Львові та маніфести студентських згромаджень демонструють лише локальні зародки розуміння того, що Система не обмежується, владою, Партією регіонів і правоохоронними структурами.
2) Українська історія в останні 25 років розвивалась за нав’язаними геополітичними сценаріями, на які внутрішні події в Україні впливали радше в якості коригуючого чинника, а не домінантного. Її (українську історію) можна описати такою схемою «розпад імперії – перебування України в різновекторній зоні впливів – реставрація імперії». Сама ж Система за ці роки зазнала лише косметичних змін. Партійно-господарсько-суддівська номенклатура пізньої УРСР поступово мутувала в клептократичний олігархат, залишивши при владі і ресурсах кілька тисяч родин, які на дві третини вийшли з лав згаданої номенклатури. Вони пережили два десятиліття різновекторності, розікрали країну, не змогли собі дати раду з викликами часу і здались реставратору, прибігши до нього як вірна зграя псів прибігає до того, в кому бачить природного господаря, спадкоємця покійного пана (загиблої Червоної імперії). Щодо можливої європейської альтернативи, то це був один з векторів, який би став домінантним, якби в Системі існувала критична маса невдоволених, а спільнота євроінтеграторів (майбутні «люди Майдану») були б організовані як Антисистема. Проте такої маси не знайшлось, а зародок Антисистеми (майданна квазіреспубліка) з’явився вже після провалу Східного партнерства. На Майдані нові смисли не оформились, а лише почали виникати. В цих смислів ще немає імен, немає ікон і не склались ефективні меседжі. Ми бачимо можливість Антисистеми і бачимо як Система мобілізується проти цієї можливості (влада вводить цензуру, а «оппі» невтомно маргіналізують геть все, що не перебуває під контролем їхніх партійних апаратів).
3) Ще гірше з мораллю. В той час, коли на Майдані проголошуються високі моральні критерії подолання Системи, як структурованого реплікатора аморальності, однопартійці («побратими») полум’яних моралістів від опозиції, перебуваючи при владі в Західній Україні, продовжують роздавати комунальну власність за гроші, підтримувати свавілля «своїх» забудівників та скеровувати споживачів адміністративних послуг колами корупційних ланок комунальної влади. Тобто, підтримують агрегати Системи в їх найбрудніших клептократичних формах. Будь яка критика такої «моральної шизофренії» гаситься під гаслом: «Не дамо зруйнувати єдність Майдану!» В перші дні протестів ця ситуація здавалась тимчасовою та терпимою. Але через два місяці протистояння вона все більш потужно починає працювати як «машина розчарування», відштовхуючи від протестів тих, хто шукає на Майдані власне моральної альтернативи Системі.
4) З усіх перерахованих концептів «революція некст-покоління» здається найбільш наближеною до реальності. Наймолодші українці починають мислити Українську державу інакше. Не як непорушний, тисячолітній освячений історичними заклинаннями, масив, а радше як соціальну майстерню, в якій є конкретна важка робота. Купа праці на довгі десятиліття. Проте цей новий погляд містить у собі більше цинізму та практицизму, ніж сподіваються романтично налаштовані теоретики революції. Серед молоді мало ідеалістів, готових покласти свої біографії на вівтар Вітчизни. Молоді ж прагматики розглядають європейський вектор України не стільки як засіб для виснажливої та небезпечної боротьби з Системою, скільки запоруку вільного виїзду на Захід.
5) Концепт Майдану як соціальної лабораторії також близький до реальності. Сьогодні закладаються перспективні практичні механізми боротьби із Системою. Деякі теперішні «закладки» спрацюють (хоча після останніх парламентських подій – вже «не факт») у 2015 році, деякі через роки і десятиліття. Власне, у вітчизняній історії це ми вже бачили. Адже без протестів 2001 року не було б Помаранчевого майдану-2004, а без нього, у свою чергу, не було б Євромайдану. Можливо, серед цих «закладок» є й такі, що допоможуть розірвати «зачароване коло смислів», у якому вже чверть століття блукає й не знаходить виходу Україна. Щоправда, трохи дивує та обставина, що «майданна лабораторія» поки що не виробляє такого очікуваного продукту як молоді харизматичні лідери. За два місяці з інформаційного виру Майдану не випірнуло й десятка яскравих імен молодіжних лідерів. Серед пропонованих ЗМІ «ікон протесту» бачимо енергійних папараці типу Тетяни Чорновіл, гранітоїдів, підстаркуватих митців та викладачів, знаних журналістів і просто політичних динозаврів, але не бачимо авторитетних вождів з молоді, свіжих ворогів Системи, чия харизма загартувалась на Майдані.
6) Серед усіх концептів теорія «національної революції» є найбільш критикованою інтелектуалами й, у той самий час, найбільш зрозумілою широким масам. Десятки, а може й сотні тисяч активістів Майдану мріють про те, щоби антивладні протести якнайшвидше набули кольорів войовничої етнократії, мріють хоча б на кілька днів відчути себе воїнами-кшатріями і ступити на хиткий (але такий обіцяючий для соціально ображених) грунт громадянської війни. Цього прагне й сама Система, яка у випадку радикального «правого переформатування» Майдану зможе легко змобілізувати соціально байдужих та нейтральних громадян на свій захист. Нехай цей захист буде пасивним, невиразним та нетворчим, нехай мобілізація буде йти з-під палки. Системі потрібний «загрозливе гудіння» стурбованих народних мас, або ж, у гіршому випадку, мовчазна недовіра до будь-яких змін. Решту Система зробить сама. Для цього в неї є структури і гроші. Врешті-решт підспудні прагнення можуть набути реального змісту і тоді в полум’ї жорсткого конфлікту випарується актуальність всіх інших концептів. Антисистеми не виникне, а протестний потенціал Майдану буде оформлений гаслами та ідеями першої половини ХХ століття. На цьому тлі дискредитована Система поверне собі хоча б дещицю актуальності та зробить заявку на «єдино правильний шлях», альтернативи якого ведуть лише до крові та тріумфу відвертої архаїки.
Відсутність широкого спектру інтелектуальної рефлексії на Майдан насторожує. Можливо, одною з причин цього є практична відсутність конструктивних дискусій та круглих столів філософів і політологів. Концепції та теорії проголошуються немов у порожнечу. З одного боку, громадськість просить ідей та планів, з іншого скептично дивиться на будь-яку спробу узагальнюючої та прогностичної аналітики, вбачаючи у ній відірвані від реальних процесів кабінетні вправи.
Формальні лідери Майдану (партійні вожді) безперечно мають свої плани і свої прогностичні експертні висновки. Але ці концепти спрямовані не на руйнування Системи, а на створення «дорожніх карт», які б допомогли дорватись до владних крісел. Саме тому найзапекліші дискусії точаться навколо проблеми: йти на президентські вибори з одним кандидатом (як хоче лідер соціології електоральних симпатій), чи – як пропонує другий призер соціології – «трьома колонами». Ця проблема, за великим рахунком, не має жодного стратегічного змісту, тому що стосується технологій простої заміни персон всередині Системи. В принципі, вже тепер зрозуміло, що «сценічному тріумвірату» все складніше стає перемогти владу ані з єдиним кандидатом, ані з трьома, ані з п’ятьма. Теперішня влада достатньо органічно співіснує з Системою і останній немає сенсу змінювати «галерею портретів» на владному Олімпі. Побороти існуючу владу в існуючій Системі може лише відсутність ресурсів «на диктатуру» (позаяк річ це не дешева) та надмірне закручування гайок в комплекті дефіцитом ресурсів влади…
Майдан може мати історичний сенс лише як могильщик Системи, а не «претрахувач» (за термінологією «бацьки») персоналій і кадрів в межах Системи.
Але така роль вимагає не лише ясного бачення процесів руйнування, але й концепції шляху у майбутнє. Тут нібито мали б напрошуватися аналогії до європейських лабораторій соціального планування в університетському та орденському середовищах кількасотлітньої давності. Але… і ці аналогії виглядають сьогодні не зовсім доречними, враховуючи гіперболічне «пришвидшення часу», та й практичну саму відсутність тих "соціально-інженерних" середовищ…
А якраз часу на соціальну інженерію та вибудовування хоча б морально-етичної (про духовну помовчимо) бази для розбудови Нової Системи в сучасному часовому цунамі навряд чи вистачить…
І на цій сумній ноті безнадії можна б і завершити, хоча… третій закон термодинаміки (який, доведено!, - працює і в соціумі) твердить про те, що будь яка хаотична і розбалансована система безальтернативно приходить до стану рівноваги…
Аналітична група «Фіртка-Магус»
