Настав час визнати, що ріднесенька наша культурка складається із суміші двох підкультурок («під-» у значенні «суб-», а не від слова «підор»). Перша з них найнайріднесенька рогульська, яка оточує нас звідусіль, немов губчате тіло граната його зерна. Друга – босяцька, від якої смердить парашою, «кумом» і тим гоповатим пацаном у дворі, який надягає куцу майку, аби всі бачили його правильну наколку.
Обидві культурки доповнюють одна одну. Місцевий різновид жлоба зазвичай володіє ресурсами з обох кошиків. Місцевий жлоб дивовижно поєднує майже щиру набожність (для людей, аби поважали) із зонівською системою тиранії у власній родині (для своїх, щоби боялися). Жлоб понтується, як фраєр на кічі, і зраджує як впіймана ментом рогуляча задниця. Жлоб любить балачки про волю і народні права, але потай мріє про владу тюремного типу, ностальгійно згадуючи то Сталіна, то Гітлера. Найбільше жлоб ненавидить розумних освічених людей. Тут обидві культурки навдивовижу солідарні. Таких людей босяки презирливо називають «ботанами», а рогулі - «мудрагелями» і «жидомасонами». Якщо ж ботан досягає високого суспільного статусу, жлоби між собою проклинають його, але потай один від одного ходять до крутого ботана і нашіптують йому компромат на жлобів-конкурентів.
Обидві культурки також солідарні щодо командної діяльності. Вони її не визнають. В цьому проявляється віковічне відчуження жлоба від саморегульованої соціальної системи. Це лише на людях жлоб безупинно патякає про «солідарність», «об’єднання». Наївним людям здається, що жлоби лише тільки й думають як би то їм об’єднатися. Насправді ж всяка з’єднаність і солідарність викликають у жлобів страшні і пекучі підозри. Вони думають, що хтось з того об’єднання має таємний прибуток, а від нього (окремо узятого жлоба) цей прибуток приховують.
«Мене мають за лоха!» - підозрює жлоб. В цій думці одночасно живуть і підозра босяка (бацилу заникали!) і підозра рогуля (я піду на збори, а кум у цей час трахне мою жінку і відріже від сала!). Тому усі проекти жлобських революцій приречені на поразку. Жлоб може вітати революцію (якщо йому пообіцяють щось з майна і харчів багатшого сусіда), але ніколи на революцію не піде. Хіба що на естрадну, де грає музика і роздають хот-доги. Як тільки починають стріляти, жлоби моментом тікають до хати переховувати сало і пантрувати жінку. Тому у Лівії робили ставку не на революційних жлобів, а на професійних найманців.
Жлобами легко керувати, але важко збирати з них податки. Хитрість селюка помножується тут на хитрість зека. Жлоби вміють ховати, переховувати, бідкатися, плакати і грати вар’ята. Іноді жлоб забуває де він сховав свою любу мізерію. Від цього жлоб впадає у депресняк і голосно таврує владу, їдучи в автобусі на свою дачку, обнесену подвійним парканом. Саме там він стає щасливим. По перше, тому, що його дачка є одночасно і його персональною зоною, де він сам собі начальник. Так втішається босяцька природа жлоба. По друге, на дачці є СВІЙ шмат землі. І хоча затрати праці на тому шматі перевищують всі гіпотетичні результати у рази, жлоб не відривається від землі, гордо деручи свою с…ку до неба. Бо саме тут реалізується рогуляча мрія про СВОЮ МАЄТНІСТЬ.
І саме тут, на його ср…ному городі, гине майбутнє України.
