Іванофранківець Тарас Бугаєнко – учасник Революції Гідності, АТО, громадський діяч. Нині чоловік демобілізований і планує брати участь у цьогорічних місцевих виборах від політичної партії «Українське об’єднання патріотів «УКРОП».
«Фіртка» поспілкувалася із Тарасом про Майдан, АТО, люстрацію, військових і волонтерів у політиці, перемир’я і потреби на війні.
Пане Тарас, Ви давно є активним учасником місцевого громадського і політичного життя. Як починалася ваша громадська діяльність?
- Моя політична і громадська діяльність почалася у 1999 році. Мені тоді було рівно 20 років. Тоді були вибори президента і ми з однодумцями підтримували Євгена Марчука. Ми створили молодіжний штаб. Тоді Марчук у нашій області отримав друге місце. Більше по Україні він ніде мав такого результату не мав. Тоді ж я вступив в УРП. Тому, що це була правонаступниця Української Гельсінської спілки. Це була правоцентристська партія, котра мені імпонувала.
В подальшому я політичну діяльність не залишив. У 2000 році мені довірили очолити міську організація УРП. Потім була акція «Україна без Кучми». Потім з певних причин Левко Лук’яненко прийняв рішення про те, що партію потрібно продати. Партія стала називатися «УРП Собор». Тоді я пішов з політики. Я не хотів приймати у цьому участі. Потім почався Майдан і я цим перейнявся влився в ряди ПОРИ. Ми займалися агітацією по центральній Україні, роз’яснювали людям проблеми.
Потім, коли наша влада це все успішно занапастила, я знову відійшов від політики. Почав займатися бізнесом.
Ви були учасником Майдану?
- Так. Та й сама історія з війною для мене почалася ще з Майдану. Я був на Майдані, точніше тікав звідси, бо хлопці казали, що треба і тут організовувати роботу. Я шість разів записувався на автобус у Київ, але мене хлопці шість разів знімали, бо тут не було кому залишатися. Тут лишалися самі діти, які могли наробити багато неправильних кроків. Було так, що по декілька діб не спав, бо їм потрібно було старшого, щоб не дай Бог не було ніякої паніки чи істерики.
Але, зрештою, я взяв і сам втік у Київ. На Майдані я був від УНСО.
Симпатії до УНСО у мене давно вже були, але в УНСО не був. Після того, як все заспокоїлося я став УНСОвцем.
До Майдану я працював представником компанії «Тегола Канадезе», яка займається інноваціями у будівництві.
Коли починався цей Майдан, я з друзями говорив, що народ на цей раз повірив в останнє, бо нас вже дуже багато дурили. І зараз знову хочуть, щоб ми наступили на ті самі граблі.
Ми вже пережили два Майдани, зараз йде війна. Чому український народ ніяк не може добитися гідного життя?
- У нас немає комунікабельності. У нас багата земля і розвивати комунікабельність нам було не потрібно. Тобто, сусід з сусідом посварився і налагоджувати стосунки їм було не потрібно – вони просто розійшлися, побудували собі інші хати і жили далі. В тих країнах, які зараз кажуть, що вони цивілізовані, такого не було. Люди були змушені наводити комунікації. Зараз ми пожинаємо плоди цього. Через те, що ми потенційно дуже багаті, тому ми по факту і бідні. А чому у нас йде зараз війна? Те, що ця війна буде, ми в УНСО знали давно. От тільки не знали коли. Знали, що москаль (в значенні хам з імперським мисленням) рано чи пізно піде на нас війною, тому що політика Росії завжди була імперською.
Як Ви, власне, потрапили в АТО?
- Так як ми УНСОвці, ми не могли стояти осторонь. Коли почалася мобілізація в нашій організації було прийнято рішення підтримати і йти на фронт. Мені довірили стати заступником обласного воєнкома УНСО.
Тобто, я пішов добровольцем. Штамп у військовому квитку у мене стоїть 2 серпня 2014 року. Батальйон наш називається Окремий гвардійський прутсько-померанський 54 розвідувальний батальйон. Ми перебуваємо у складі Збройних сил України. Ми всі законослухняні люди.
Ми виконували завдання під Маріуполем у селі Чермалик. Наш блок-пост знаходився саме у цьому селі.
Зараз я списаний у запас зі станом здоров’я.
А що трапилось?
- Під час виконання одного із завдань, коли вже верталися назад, почався маленький обстріл. Ми їхали на БМП-2. На броні нас їхало десь 16 людей. Страху за себе не було, був страх за побратимів. Водій додав газу, був різкий поворот і нас троє злетіло з БМП. Вийшло так, що я підлетів і вдарився коліном об кут тріплекса. Думав, що з часом воно пройде. Але прийшов медик і побачив, що я кульгаю, він відразу відправив у госпіталь.
Я пережив 8 госпіталів. Потім знову вертався на передову. Потім знову у госпіталь і знову на передову. Потім лікарі вже сказали, що це хронічно. Коліно болить, я не можу довго ходити, не відчуваю трьох пальців на правій нозі і не можу ставати на п’яту. Тобто пошкоджено нерв. Але у цьому є і позитив (сміється – Авт.) – тепер можу однією ногою ходити по розпеченому вугіллю.
Як ви ставитесь до так званого перемир’я, яке зараз начебто наступило між сторонами конфлікту?
- Ми чекали і чекаємо дозволу відкривати вогонь. Думаю, що у найближчі років п’ять я цю фразу просто не сприйматиму.
Там зараз ситуація починає нагадувати Першу світову війну. Тобто йде позиційна війна – їхні окопи – наші окопи. Якщо рік назад наші окопи нагадували вириту ямку – ми просто не встигали і не могли правильно зробити окоп, то зараз вони вже як писанки в деяких місцях.
Коли це все закінчиться – важко сказати.
Зараз багато учасників АТО, волонтерів, громадських діячів планують брати участь у місцевих виборах. Що ви думаєте з цього приводу?
- Теж планую. Бо пора вже у своїй хаті навести лад. Я їхав на війну і думав, що ті люди, котрі лишаються тут такі ж самі - їм болить за Україну. Зараз реально, за державу болить, бо собі на свій кусок хліба я можу заробити сам – чи в Україні чи закордоном. Але виїжджати звідси я не збираюся – я українець, горджусь цим і до останньої краплі крові готовий захищати це переконання перед будь-яким ворогом, навіть якщо це буде завідомо програшно. Інакше бути не може. Я завжди у приклад ставлю хлопців з бою під Крутами і проводжу паралель з 300 спартанцями. Наші хлопці, доки не помер останній, стримували усю російську армію. Ось так має думати кожен українець. Це аксіома. Це моя думка.
У політику треба йти, бо на місцях твориться бардак - ніхто нічого не боїться вже. Та ж міліція, прокуратура, коли Майдан перейшов у фазу АТО – вони ще чогось боялися. Зараз вже нічого не бояться. Якщо вони думають, що люстрація вже закінчилася, то я їх можу потішити – вона ще й не починалася. Почнеться вона тоді, коли хлопці повернуться звідти, бо тільки вони мають право проводити люстрацію. Я говорю про добровольців, а не про тих, кого призвали по повістці, бо саме добровольці – ті, кому дійсно болить, і хто дійсно активні.
А питань до нашої влади назбиралося дуже багато. Віз і нині там.
Законодавець створив прецедент, коли активні люди не можуть самотужки брати участь у цих місцевих виборах – потрібно, щоб кандидата висунула якась політична сила.
- Я розумію, що один у полі не воїн. Тим більше, що УНСО на теренах Івано-Франківщини, здається, як політична партія не зареєстрована. Тому обрав Українське об’єднання патріотів «УКРОП».
Чому саме УКРОП?
- Зваживши всі за і проти, проаналізувавши ситуацію, усі сил, які мають намір взяти на себе важку, але почесну ношу, представників інтересів громадян, прийшов до висновку, що УКРОП має потужну команду, має потенціал і я знайомий з деякими людьми, котрі також мають намір балотуватися від цієї політичної сили. В багатьох питаннях моя думка співпадає з позицією УКРОПу. Достойнішої, перспективнішої і "українськішої" політичної сили на разі не бачу. Є багато партій які експлуатують українську ідею, але деякі вже були у владі і, крім "успіхів" в розкраданні бюджету і організації корупційних схем, більше нічим похвалитися не можуть. Довіри до них немає. До УКРОПу - є.
Ви спілкуєтеся із побратимами, які зараз на передовій, як ситуація там?
- У війні немає ніякої романтики. Той, хто так думає, помиляється. Немає романтики у тому, що одна людина вбиває іншу, адже не відомо чи вона пішла туди по своїй волі. Всяке бувало. Ті ж самі їхні козачки пішли або як найманці, або як добровольці. Але ж є і регулярні збройні сили РФ – ми бачили їхні військові квитки, - є людьми підневольними, вони отримали наказ і змушеін його виконувати.
А ситуація на війні завжди складна. Статися може всяке. Варіантів отримати якісь травми, каліцтва і занапастити своє життя як фізично, так і психологічно – дуже багато.
Суспільство зараз дуже радикалізоване. Як думаєте, нам потрібно очікувати третього майдану?
- Не думаю. Не можуть же наші чиновники і ці люди, котрі повинні потрапити під люстрацію, не розуміти усієї цієї ситуації. Хоча, якщо так далі буде йти, то я вже не від одного хлопця чув, що вертатися ми будемо додому через Київ. Тут боятися вже нічого, там я вже перебоявся. І так кожен.
Зараз якраз є проблема із реабілітацією демобілізованих учасників АТО. Як, на вашу думку, вона повинна проходити?
- Дуже гарно показали себе, свого часу, комуни, які працевлаштовували звільнених в’язнів. Я не кажу, що наші хлорпці в’язні – вони герої. Просто хлопцям на перший час здалось би бути з тими людьми, які їм близькі – хоча б по духу, тобто з тими, хто був на передовій.
Розмовляла Марія Лутчин
