В Україні важливою умовою, яка багато в чому сприяла прогресу демократизації цієї пострадянської держави протягом останніх років, був вплив продемократичних міжнародних гравців – як окремих країн, таких як Польща чи Канада, так і міжнародних організацій, таких як Рада Європи чи Євросоюз
Єврорезолюція і політична кон’юнктура
Однак віднедавна ця важлива нормативна опора української внутрішньої політики почала потерпати від двозначності.
Перша очевидна помилка – вибір моменту прийняття резолюції Європарламенту, яка затверджує довгострокову перспективу членства України в ЄС. Резолюція, як така, без сумніву, є кроком у правильному напрямку, з огляду на попередню політику ЄС щодо України – багатозначну, але таку, що нічого не обіцяє. Коли резолюцію Європарламенту, яка підтверджує право України претендувати на повноправне членство в ЄС, було прийнято в Страсбурзі 25 лютого 2010 року, її миттєво та гучно було оспівано всіма київськими ЗМІ та експертним співтовариством. Тодішній міністр закордонних справ Петро Порошенко в телешоу навіть назвав 25 лютого 2010 року «історичним днем» в українському пострадянському розвитку.
Незрозумілим тільки залишається те, чому цю резолюцію було ухвалено не до, а після президентських виборів в Україні у січні – лютому 2010-го. В інтересах країн-членів та організацій Євросоюзу було б послати такий важливий сигнал українцям саме до недавнього протистояння між прозахідною Юлією Тимошенко та проросійським Віктором Януковичем. Якби цю резолюцію прийняли до першого туру виборів, скажімо, у листопаді 2009-го, вона змогла би вплинути на українські внутрішні політичні дебати, якщо не реструктурувати їх. Можливо, це навіть зробило б менш імовірною поразку на президентських виборах Юлії Тимошенко, яка позиціонує себе як найбільш ревного проєвропейського політика в Україні. Натомість прийняття резолюції Європарламенту після другого туру президентських виборів та перемоги Віктора Януковича може бути інтерпретовано як реабілітація тих політичних сил, які відповідали за спірних – з погляду європейських оглядачів – два перших тури президентських виборів 2004 року. Принаймні Янукович, очевидно, інтерпретував нову толерантність Європи саме так. Наприклад, 2 квітня 2010 року він зухвало призначив Сергія Ківалова, колишнього голову ЦВК, тобто головного відповідального за проведення виборів 2004 року, заступником члена Європейської комісії «За демократію через право» (так звана Венеціанська комісія), тим самим включаючи в роботу Ради Європи людину, діяльність якої раніше критикувала та сама Рада Європи.
Захід толерує коаліцію «тушок»?
Більше того, Захід також зіграв якусь роль в легітимації сумнівного формування нового українського уряду 2010 року. Цікаво, що Янукович, мабуть, сам розумів проблематичність формування коаліції за допомогою «тушок» з опозиційних парламентських фракцій. Згідно з прес-повідомленнями, за день до санкціонування уряду Азарова у Верховній Раді, 11 березня 2010 року, новий Президент України проконсультувався з послами країн «великої вісімки» (тобто також із представником Росії) стосовно того, чи акцептують їх країни уряд, обраний не фракціями, а депутатами парламенту, включно з ренегатами з опозиційного «помаранчевого» табору. Начебто після суперечливої дискусії більшість посланців дали Януковичу, так би мовити, зелену вулицю за умови, що він винесе на розгляд Конституційного Суду питання про конституційність нового уряду. Посли, як повідомляє преса, також наполягли на тому, що Партія регіонів має співробітничати з іншими політичними силами. Останнє прохання Янукович проігнорував, але справді він виніс на розгляд Конституційного Суду рішення про легітимність уряду Азарова, як того вимагали посли.
Причина такого підходу послів «великої вісімки» до нового Президента зрозуміла: вони і уряди їхніх країн понад усе зацікавлені в політичній стабільності в Україні. У західних політичних системах статус народного мандата депутатів також не має чіткого визначення: чи можуть депутати чинити так, як вважають за потрібне, чи вони «зв’язані» фракційною дисципліною? Коли останнє, то до якого ступеня обмежено свободу їхніх дій? У контексті західних країн таке питання могло б також розглядатися в ході судового перегляду. Вердикт Конституційного Суду, тим самим, здається очевидним способом рішення спірного питання про легальність нового українського уряду.
Однак Україна поки що – не консолідована демократія з міцно укоріненим верховенством права. Українська держава все ще перебуває в процесі формування, до того ж Україна належить до країн, які найбільш постраждали від світової фінансової кризи. Юлія Тимошенко вже висунула звинувачення в тому, що окремим суддям КС було запропоновано мільйон доларів США за ухвалу про легальність урядової коаліції.
Найдивовижніше в цій історії те, що створюється враження, ніби Європарламент підтримав Януковича щодо створення урядової коаліції на базі «тушок». Принаймні саме так це виглядає в очах української громадськості. 26 березня делегація Європейського парламенту на чолі з Адріаном Северином, румунським професором права, зустрілася з Президентом Януковичем у Києві. Северин є віце-президентом Групи прогресивного альянсу соціалістів і демократів, тобто соціал-демократичної та другій за чисельністю фракції парламенту Євросоюзу. Згідно зі звітом про зустріч, опублікованим прес-службою Президента України, Северин сказав Януковичу: «Ми задоволені, що вам вдалося створити коаліцію, яка зараз візьметься за вирішення нагальних політичних та економічних питань, і сподіваємося, що Конституційний Суд прийме рішення, що підтверджує правомірність створення цієї коаліції. Безумовно, дочасні вибори могли б бути також конституційним виходом, але нам більше імпонує стабільність у державі, аніж позачергові вибори». Достовірна ця цитата чи ні (її було розміщено на сайті Президента України) – її неодноразово було повторено та перефразовано українськими ЗМІ та не спростовано Європарламентом. Українська громадськість тепер вірить в те, що ЄС підтримує нелегітимне й нелегальне формування уряду, проголошене 11 березня 2010 року. Думка Северина, можливо, вплинула на рішення Конституційного Суду, ухвалене у квітні 2010 року. Як і на реакцію послів під час їхньої зустрічі з Януковичем 10 березня.
ЄС хоче стабільності в Україні
Поведінку європарламентської делегації можна інтерпретувати як бажання Заходу (після кількох років конфліктів усередині виконавчої гілки влади між «помаранчевими») побачити, нарешті, стабільний уряд у Києві. Однак безглуздо було б сподіватися, що недавня підтримка існуючого режиму з боку ЄС справді приведе до стабільності. Було б перебільшенням назвати Партію регіонів антидемократичною, але політичні інстинкти її провідних функціонерів поки не інспіровані турботою про збалансованість, плюралізм і рівноправність. Швидше, команда Януковича, як і багато політиків пострадянського простору, усе ще міркує у параметрах ігор з нульовою сумою: вони намагаються захопити якомога більше постів і позицій, сподіваючись на те, що чим більше в них влади, тим краще для них і гірше для їхніх опонентів. Для Януковича і К° ідея про «Європу», без сумніву, є чинником, але швидше стримуючим, ніж нормативним. Безумовно, інтеграція України в ЄС є одним із найважливіших завдань і Партії регіонів, але, за великим рахунком, її лідери радше вражені, ніж захоплені європейською демократією.
Західні оглядачі та представники мають розуміти, що для більшості українських політиків головним питанням, як і раніше, є не легітимність тих чи інших дій, а як можна мати більше з них вигоди, вийшовши при цьому сухими з води. Маючи справу з Партією регіонів, європейські та інші партнери України повинні пам’ятати, що антипомаранчевий табір на чолі з Януковичем жодного разу не мав підтримки більшості на національних виборах. Янукович – перший український Президент, якого обрали менш як 50% виборців у другому турі. Однак зараз Янукович має цілковитий контроль над виконавчою гілкою влади, включно з урядом, обласними управліннями, Нацбанком, СБУ тощо. Європейські партнери України повинні дати чітко зрозуміти, що стабільний уряд – це, безсумнівно, добре, але стабільність «а-ля Путін» буде неприйнятною, якщо Україна хоче й надалі мати європейську перспективу.
