Як три горішки для Попелюшки-міста, три непересічні театральні події - на початок весни у Івано-Франківську. На сцену міста виставляли дві вистави – бідну і багату: 2-го березня чернівчани привезли Землю, а 5-го березня франківці «звили» Дідуха.
«ЗЕМЛЯ» і «ДІДУХ» - дві вистави, два віковічні символи урожаю, - початок і звершення, що живлять тіло і живлять душу. А між цими вечорами, понад містом, у пошуках Майстра, на мітлі гасала поміж багатоповерхівками Маргарита (мабуть, душі шукала … тих, що не люблять театр).
Горішок перший: ЗЕМЛЯ
- Рахиля або ЗЕМЛЯ! – ось цього, твореного від Ольги Кобилянської, нашого українського «бути чи не бути», з нетерпінням очікую. І наперед смакую нарешті побачити справжню по-королівськи багату виставу.
Двійко підлітків теж, в очікуванні вистави, страшенно тішилися з того, що сидітимуть так близько до сцени і зуміють все побачити і ніц не прогавити. Їх щире захоплення мимовільно передавалося й мені.
Читаю програмку: «Земля» - це візитівка Чернівецького обласного музично-драматичного театру імені Ольги Кобилянської. В основі тексту – інсценізація Василя Василька (1946 р.) за повістю Ольги Кобилянської, адаптована Мирославом Гринишиним із залученням другої частини.
І вистава почалася: інтригуюча містична увертюра, розсувається завіса (швидко загадую бажання, котре неодмінно збудеться) й на сцені … з косами стоять, моляться. І завертілася… історія Сави, людини, котра «пішла на гріх заради землі», як стверджували перед виставою самі ж чернівчани. Й любові, - подумки додаю.
Вистава таки була по-королівськи багата: з шикарними декораціями, пересувними конструкціями, костюмами, музикою і світлом, димом, оркестром і балетом, масовкою - вистава у кращих традиціях придворного театру короля Людовіка XIV. Власне там у 1653 році в Версалі почався багатий театр, коли Королівська академія музики і танцю встановила чітку межу між публікою і артистами, коли в театр прийшов Мольєр, коли театр став справою професіоналів, а глядачам залишалася роль гаманців-покровителів і власне … глядачів. Іноді театр був наскільки професійним, що й актори були лишні, бо усе за них робили декорації і музика: всілякі там теларії, дихаючі димом дракони, ліфти і інші примочки тогочасного театру.
Обертаю голову, а дитя зсунулося у кріслі й мирно спить. Добре, що діти не хропуть і не заважають артистам грати виставу.
Але що сталося? Глянь, дитино, «у виставі піднята не тільки тема влади землі над людиною, а насамперед, психологія людської душі»… Спить. Що ж тобі сниться, дитино на виставі?
Ольга Кобилянська розповіла у «Землі» реальну історію з буковинського села Димка у Глибоцькому районі понад річкою Сирет, історію про братовбивство через землю і любов.
Дитя спить, а балкон зі школярами шумить. І заважає малюкові дивитися сон – драму, яка перетворюється у містичну казку з Буковини.
Таки правий був видатний режисер сучасності Марк Розовський, коли казав, що «масштабність видовища вимірюється не кількістю декорацій і не юрбою масовки, а іншими критеріями, головний з яких – Правда».
Видовище було, а от Правда десь заблукала. Та й яка правда може бути, якщо на сцену виходити у перерві між перекурами? А смалили так, що аж у зал затягувало. А ще кажуть, що вистава тріумфально підкорила Київ…
Горішок другий: ДІДУХ.
Ну що ж, мій вибагливий малий франківчанин, якщо ти уже проспав Землю, оцей гезамткунстверк, то підемо на виставу бідну в «театрі з нічого».
До слова, бідним назвав театр Єжи Гротовський. Був такий режисер у Польщі. Геній театру. Бідним театром він заперечив гезамткунстверк, отой синтез мистецтв Ріхарда Вагнера в театрі, і твердив, що у театрі є тільки дві необхідні деталі - глядач і артист.
І викинув отой версалівський поділ театру на зал і сцену, і рампу викинув теж. Казав, що є лиш тільки "Я і Ти", а все інше театру не потрібно.
Лиш « Я і Ти» - таким обіцяв бути «Дідух», незвичайний спектакль-експеримент, з яким дебютували аматори - Юлія Острогляд і її форум-театр «My Way». Охочих дізнатися, що таке форум-театр, виявилося чимало і зал переживав «культурний шок» від перенаселення. Форум-театр, який з'явився в 1973 році з легкої руки Августо Боаля в Бразилії - своєрідний інтерактивний спектакль з непередбачуваною розв'язкою. Розігрується невелика «гостросюжетна» сценка на життєву тему.
Сценарій «Дідуха» написали самі виконавці: Христина Вінтонів, Світлана Ілюк, Віра Гудименко, Олександр Фомічов, Назар Сорока, Леся Гринишин. До вистави за мить до початку приєднався й бандурист зі Льва – Олексій Богомил.
Невже нинішнім режисерам драматурги не потрібні? – ловлю себе на думці питанням Марини Давидової, сучасного театрознавця, що вона його поставила минулого року на одному з театральних форумів.
Дія розвивається по висхідній і обривається в найбільш напружений момент. А далі відбувається зовсім дивна річ: джокер (режисер і ведучий спектаклю) Юлія Острогляд пропонує глядачам висловити власну думку щодо кожного сюжетного повороту. Дійство починає розігруватися заново, і кожен з присутніх в залі може зупинити його в будь-який момент, вийти на сцену і показати, як би він сам вчинив на місці того чи іншого героя. Висловитися хотілося всім. Виявилося, що кожна людина по-своєму експерт і може дати слушну пораду.
А тема піднята виставою важка й гостра: на Святвечір зібралася родина і до мами приїхали її доні зі своїми сім’ями. Одна дочка приїхала з Заходу, а друга - зі Сходу країни. Зустрілися два різних світи – два світогляди. Чи порозуміються? Чи знайдуть сили залишитися родиною у цей непростий час?
Виходив з вистави розуміючи, що нічого в світі важливішого, ніж порозуміння, ніж згода в сімействі, ніж єдність в країні і світі, немає.
Горішок третій: МАЙСТЕР і МАРГАРИТА.
А тим часом над містом пролетіла Маргарита. У перший четвер місяця традиційно «Під абсент» на квартирник зібралися помудрувати філософи.
Церемонно зберігаючи інкогніто, чинно сходилися у квартирі-музеї академіка Чернявського. І не впізнавали свого «гнізда»: декорації змінилися і все задраповано в чорне, і ця ритуальна тиша. Хтось помер? Та ні, - так почалася вистава. Вистава «найбіднішого з найбідніших театру», де від «п’єси» зосталася лише назва …
Ставили у розмові «Майстра й Маргариту» Булгакова. Ставили у кращих традиціях квартирника, у жанрі сторітелінгу як мистецтва розповідати історії і відроджувати у мудролюбстві суть… суть цієї знаної у всіх часах загадкової історії від помираючого майстра слова й містифікації.
«Кислота» пародії на тогочасну есесесерівщину чи закодоване у, по-суті, заповіті одкровення у майбуття? Чимало питань - чимало відповідей.
Умовно такий театр називають деміургічним: режисер не інтерпретує чужий твір, а просто вільно і натхненно штовхає Актора як діяча у сценічний світ і потім дивується тому, що у нього вийшло. Причому світ цей твориться ex nihilo, з нічого, іноді лише з теми.
Вийшла вистава, де й акторів не було. Тому їх ролі зіграли самі ж глядачі і кожен вийшов з твердим наміром заново перелистати цей читаний-перечитаний твір. Шкода, що імена акторів залишилися невідомими…
Післявистава: ПОПЕЛЮШКА й ПРИНЦ.
Кожна Попелюшка таки мусить знайти свого Принца, бо навіщо ж тоді горішки. І Глядач мусить знайти свій Театр, бо навіщо ж тоді мистецтво.
Після вистави завжди роздуми. Вистави, які зійшлися у цьому березневому часі, змусили задуматися: Невже драматичний театр з його репертуаром інтерпретацій літературних творів й п’єс стає історією, покриваючись сірою пліснявою, наче стіни франківського театру? Невже, закам'яніши серед суєти суєт, театр втрачає можливості бодай якогось змістовного розвитку? Невже закривається сам у собі, а головні звершення трапляються уже в зовсім іншому просторі?
Агов, хлопче, чи проснувся ти? Чи застряв як і сучасний драматичний театр у готелі між двох світів: ні спить, ні бадьорить. А може робиш спробу у снах таки злетіти зі сцени у зал однокрилим птахом-театром?
І «відкрилася театральна завіса: на декораціях виднівся справжній буковинський краєвид, лежали натуральні оберемки пшениці, лунала пісня «Ой, летіли журавлі». Коли на сцену вийшли герої п’єси в таких же, як у глядачів, національних буковинських строях, умовне мистецтво театру перетворилося на правду життя. І ще довго після вистави глядачі не розходилися, не вірячи, що на сцені працювали професійні актори, а не прості селяни, і підходили до них із запитанням, у якому селі вони живуть», - згадував про прем’єру «Землі» в Чернівцях в 1946 році Григорій Заславець, який грав капітана у цій виставі, що її був поставив Василь Степанович Василько.
Я достеменно знаю, що прокинешся, мій юний друже, ти тоді, коли умовне мистецтво театру таки перетвориться на правду життя. Бо лише тоді театр, як троянди й виноград Максима Рильського, стає красивим й корисним, стає двокрилим. І тому цікавим.
А поки, ходімо шукати цю правду життя у нових виставах, у нових постановках. А ще краще самому взяти й зіграти цю правду життя у найкращій виставі, яку ти ставиш сам – у своєму житті. Житті в якому «два рівних є крила:Троянди й виноград, красиве і корисне»
До речі, хлопця звали Андрій і він вчиться в 8-му класі однієї з івано-франківських шкіл. На виставі у театрі був уперше.
