Боєць батальйону "Айдар" прикарпатець Андрій Грималюк повернувся в Івано-Франківськ. Щоправда на декілька днів - для того, щоб зібрати кошти на тепловізор для своїх товаришів.
У розмові з кореспондентом "Фіртки" Андрій розповів про службу, ситуацію на сході України і поділився думками щодо АТО.
Андрію, розкажи, як формувався батальйон "Айдар" і як ти потрапив саме в нього?
"Айдар"- це батальйон територіальної оборони Луганської області. Він сформований в основному із Самооборони Майдану, яка була в Києві. Ті, хто виявив бажання увійшли до нього. Я потрапив завдяки контактам через Самооборону. Приїхав, поступово підтягувався інший народ. Люди різні: є з військовим досвідом, є такі необстріляні, як я. Однак, проблем немає. Ті, хто знає більше, має навики, ділиться своїм досвідом. Є тактичні навчання.
З Прикарпаття окрім тебе, хто ще служить в Айдарі?
Є Петро Шкутяк. Був ще один чоловік з Яремче.
Що входить безпосередньо до обов'язків батальйону "Айдар"?
Розташовуємося ми в Старобільську - це не секрет. Несемо варту. Коли взяли Щастя, то зробили там блок-пости. Тепер наша база в Старобільську - уже рахується як у тилу. Зараз знаходимося вже за декілька кілометрів до Луганська. Маємо завдання і виконуємо його.
Що ж насправді відбувається у зоні АТО?
Є люди найманці з іншої країни, які воюють за гроші, а є місцеві. Місцеві постійно переживають, щоб не було зачистки. Вони думали раніше, що прийдуть війська і буде зачистка. Зараз ніби війська є, то тепер місцеве населення вже налаштовують різними листівками і газетами, у яких пишуть, що коли підуть війська, то прийде Правий Сектор.
Ви підтримуєте контакти з місцевим населенням, як воно спримає українських військових?
Звичайно, що підтримуємо. Ось коли стояли на бокпості в Щасті, то місцеві приїжджали, підвозили продукти, питну воду. У нас в батальйоні є місцеві також. Багато людей вже хочуть просто, щоб усе це якнайшвидше закінчилося.
Як ти загалом ставишся до АТО, і як бійці батальйону сприйняли звістку про призупинення перемир'я?
АТО - це щось таке мало б бути короткострокове. Є завдання і в короткі терміни треба вирішити їх. А це вже скільки часу тягнеться, що це вже не АТО, а війна. Особовий склад батальйону говорить про те, що у двох регіонах - Донецькій і Луганській областях потрібно вводити військовий стан. Як бійці сприйняли звістку про перемир'я не знаю, бо ще ні з ким не спілкувався.
Як організований побут батальйону?
Я з собою привіз броню і берци. Камуфляж видали уже на місці. Не знаю звідки надходять харчі і де є їхні запаси, наскільки їх вистачить. Командування батальйону саме контактує з волонтерами. Проблем із харчуванням у солдат немає. Мешканці, волонтери приходять, постійно підносять то броню, то каски.
Все ж таки, що нині потребує батальйон?
Я приїхав конкретно за тепловізорами. Чому саме за ними? От я півтора доби ніс варту, сидів у кущах. Ввечері, коли темно, у бійця огляд території до двох метрів і усе сприймається фактично на слух. Тепловізор бачить до кілометра.
За інформацією зі ЗМІ, 5 батальйон територіальної оборони Прикарпаття вже відбув на Схід. Наскільки зараз у зоні АТО потрібне це підсилення?
Все залежить від вказівок командування. Якщо будуть активні дії, чи наступ, то потрібно. Але я можу говорити тільки з точки зору рядового батальйону "Айдар", а яка там географія гарячих точок, мені важко судити.
Зараз багато говорять про те, що в середовищі наших військових дуже велкиий витік інформації, через що операції просто не дають результату...
20 років наша армія не воювала. Між військовими нашими і російськими встановлювалися контакти. І як у такій ситуації воювати...
Наскільки важко було звикнути до того, що ти опинився у місці, де, фактично, йде війна?
Колектив у нас хороший, дружелюбний. Я б навіть сказав - веселий. Якогось такого особливого процесу влиття в колектив не було, якось все вийшло само собою. Атмосфера хороша. Дух бойовий. Щоправда, трохи була неясність із тими чутками про начебто розпуск батальйону через те, що військові без погодження з командуванням пішли в атаку і тоді загинули наші хлопці.
Так є жертви, якби це не було цинічно сказано, але без жертв не буває. Тоді, коли сталися жертви, було зайнято певні позиції, а керівництво почало говорити про розпуск. Однак, ніхто не говорить, хто має відповідати за ті жертви, які сталися після вказівки сідати нашому ІЛ-76. Хто давав таку вказівку, про це ніхто не знає. Я не чув, щоб хтось за це відповів.
Кажуть, що людина, яка потрапляє у таку ситуацію, міняє погляди на багато речей. Що змінилося у тебе?
Там не відчуваєш. У студентські роки я їздив по таборах. І зараз ніби той самий табір, тільки трохи мілітаризований. Щоправда, час від часу приходить якесь таке осмислення, що це не табір і у будь-який момент тебе можуть прибрати. У різних людей різне відчуття страху. Так, страшно. Кожному страшно. Але чи це страх, чи хвилювання - у кожного по-різному.
Розмовляла Марія Лутчин
