З давніх-давен гуцули у вівцю зодягалися, вівцею вкривалися, вівцею харчувалися і були довгожителями. Ставлячи у великодній кошик печеного баранчика— символ Ісуса Христа, ягнятка Божого – люди вірили, що він гарантуватиме прихильність сил природи і оберігатиме від стихійного лиха.
У селі Космач на Гуцульщині вже другий рік діє єдиний в Україні музей вівчарства. За задумом світлої пам’яті Романа Бойчука, господаря садиби «Космацька писанка», це не лише музей побуту та традицій з експозицією під відкритим небом, але й аптека з помічними продуктами вівчарства.
Живим експонатом музею є вівці. Саме вони дали назву новому нетрадиційному методу лікування – овітерапія. У живій експозиції – 15 вівцематок, один баран-плідник, ягнятка.
Цей музей відвідують гості з різних куточків світу. Напередодні відкриття, наприклад, були навіть індуси. Їм було тут дуже цікаво, бо вони теж займаються вівчарством і могли порівнювати, як це відбувається у нас, а як у них.
Полонинський побут
У садибі «Космацька писанка» представлений цілий полонинський комплекс: стая, кошара з вівцями, струнка.Сам музей розміщений у стаї. Це дерев’яне приміщення з двох кімнат, на зразок того, в якому живуть вівчарі на полонині. У стаї маленьке віконечко, розмір якого відповідає розміру запаски, приблизно 50 на 50 см. Це пішло тих часів, коли Гуцульщина була під Польщею і за велике вікно пан казав платити більший податок.
«Сліпий» замок відчиняє важкі дерев’яні двері стаї. Перша кімната – бовгаря. Бовгар на полонині відварює молоко, переробляє його на сир, виготовляє будз, бринзу. Друга – кімната «депутата». Так називається вівчар, який доглядає овець від травня до листопада.
На полонині з ними є ще два пастухи і спузар. Спузар – помічник бовгаря – це хлопчик до 10-ти років або чоловік похилого віку. Його обов’язок – носити дрова. Коли вони всі виходять на полонину, то запалюють ватру, що горить від травня до вересня, не гаснучи. Вдень вогонь горить, а вночі грань жевріє. Якщо ж ватра згасне, то це погана прикмета. Спузар також доглядає за кульгавими вівцями та за коровами, що отелились.
У музеї Бойчуків широко представлені речі полонинського побуту. Це – коновки, в яких роблять сир; бербенички, в які набивають бринзу; барфела, де зберігають сир; масляничка, в якій збивають зі сметани масло. Тут зібрано гуцульський одяг, взуття (постоли), ложки, кошики для афинів (чорниць), корито для замішування тіста, вовна, веретено, мотовило. Є й тверде дерев’яне ліжко.
Космацькі кольори – жовтогарячі, оранжеві, червоні. Як ішла колись місцева гуцулка на храм, то всі впізнавали, звідки вона. Бо і хустка, і вишивка, і запаска були теплих оранжевих кольорів. Тому в експозиції чимало одягу у таких барвах.
Поживне й помічне
Раз на рік, перед Благовіщенням, Бойчуки стрижуть дорослих овець. З вовни вони виготовляють пояси для лікування хребта, плетуть светри, шкарпетки, роблять ліжники. Перед тим, як зробити нитки, вовну парять у гарячій воді, а потім перуть в річковій. Основне – добре висушити і вичесати вовну спеціальними великими гребенями. Ковдри і подушки в родині Бойчуків – повністю з вовни. Для виготовлення, скажімо, ліжника потрібно вовни з двох овець, це 5 кг чистої пряжі.
На світлині: Параска Бойчук з сином Романом.
Ягнят же стрижуть влітку. Але їхня цінність для відвідувачів садиби – в іншому. Ягнята не бояться людей, йдуть радо на руки. Через «спілкування» з ягнятами люди заспокоюють нервову систему, у них зникає поганий настрій.
Родина пригощає туристів овечими бринзою, будзом, маслом. Дуже помічним є овечий жир – лій. До склянки молока додати горошину лою, чайну ложку меду та дрібку соди – прекрасні ліки від кашлю. Овечим маслом натирають суглоби, воно допомагає після переломів, ним також добре розтирати м’язи. Навіть головний біль, кажуть, минає, якщо натерти голову цим маслом.
Дуже корисне й овече м'ясо. Гуцули – довгожителі, бо харчуються цим дієтичним м’ясом та продуктами вівчарства. А найдовше живуть пастухи на полонині, бо вони навіть води не п’ють, а лише житницю – відходи від виробництва сиру.
Особливо цінним, а то й панацеєю від деяких недуг вважається молоде овече м’ясо. Воно сприяє травленню, а ще його корисно споживати чоловікам. Кажуть, що подружнім парам, яким не вдається зачати дитину, лікарі радять протягом року вживати баранину. Недарма в гуцулів, здебільшого, багатодітні сім’ї…
Ціла полонинська культура починається з виготовлення того баранчика з сиру. Навіть у пісні співається: «Іде вівчар з полонини в широким ремени, несе мені в даруночок баранчика в жмени». Вівчарство – то така ідеальна модель гуцульського світу, в котрому є все. Але, на жаль, цей світ зникає. На космацьких теренах колись було сім полонин, а сьогодні діє лише одна, на якій трохи більше 200 овець.
ПІД ТЕКСТ
Пам’яті Романа Бойчука
Роман і Параска Бойчуки були творчою сім’єю. Прожили разом 27 років, виховали трьох розумних дітей, які приносять людям користь, все робили спільно.
Роман Бойчук був справжній гуцул, роботящий, відкритий, вболівав за долю Гуцульщини і України. Дбайливий батько, щирий природолюб, поціновувач народної спадщини звів на подвір’ї котедж для туристів, сам упорядкував його в гуцульському стилі. З ним було надзвичайно цікаво спілкуватись. Їхня оселя приваблювала і журналістів, і кінорежисерів, і природолюбів.
Як спеціаліст чоловік скрізь був бажаний. З однієї роботи його кликали на іншу, люди цінували його знання, досвід, людяність. Останнім місцем його праці була посада заступника директора Національного природного парку «Гуцульщина».
Роман Михайлович часто розповідав легенду про великий камінь на околиці Космача, що формою нагадував крісло. За переказами, в давнину на нім сидів сам Олекса Довбуш, коли чинив суд. Після того, як Довбуша не стало, а люди потребували справедливості, вони приводили котрогось із односельців, садовили на камінь і казали: «Розсуди нас!» У ролі судді міг опинитися і неписьменний гуцул. Але настільки вагомою була його відповідальність перед моральним авторитетом, що він не міг ухилитися від цього обов’язку і судив чесно й справедливо, спираючись на мудрість поколінь. Хто хоча б раз був у ролі Довбуша, потім сам намагався жити чесно, ніби отримавши від ватажка опришків часточку безцінного морального спадку гідності й порядності.
У грудні 2014 року Романа Бойчука не стало… Але його справу є кому продовжувати. Параска Бойчук – культпрацівник, народна майстриня, писанкарка, нагороджена численними грамотами, подяками. Старший син Роман, ветеринар, прагне втілити в життя останню ідею батька – видати книгу про вівчарство та овітерапію.
Юлія БОЄЧКО, Галицький Кореспондент
