Галичани – феєричні колабораціоністи та пристосуванці. Не скажу, що всі (і навіть утримаюсь від уживання слова «більшість») – скоріше, окреслю явище. Втім, ці якості взагалі властиві українцям, але решта хоча б не претендує на свій ідейно-духовний провід. Ми співпрацювали з поляками проти москалів, з австрійцями проти поляків, з німцями – проти всіх, і, нарешті, з совітами проти самих себе. Якщо уявити, що колабораціонізм має довершену форму, то галичани її, безумовно, досягли.
Це неприємно визнавати, особливо з огляду на власне галицьке походження. Втім, мій університетський викладач філософії казав, що для того, аби розірвати тенета ілюзії, треба бути критичним в першу чергу до того, що є дорогим тобі особисто (хоча, цілком можливо, це казав і Сократ). Отже, коли я спостерігаю всі ті неподобства, що сьогодні діються у Києві, то заспокоюю себе думкою, що є ще надія на Галичину. Але приїжджаючи до Галичини, розумію, що надії немає. І найбільш правильне рішення, яке може прийняти людина у здоровому глузді – заповнити формуляр лотереї «Грін Кард».
Напередодні Дня Незалежності 2012 року я сидів у своєму помешканні на вулиці Бельведерській та дивився новини по «Галичині». Там як раз йшлося про те, що Івано-Франківська і обласна, і міська ради відмовилися підкорятися скандальному закону про мови, який прийняли донецькі у Києві. Олександр Сич – тоді ще тільки кандидат у народні депутати – як завжди красивий у своїй вишиванці, щось переконливо говорив про те, що ми «рішуче не допустимо, тому що, збережемо, і ніколи» (не ручаюся за дослівність цитати, але зміст був приблизно такий). Відчувши прилив ентузіазму від такої рішучості і переконливості, я пішов на кухню – налити собі келишок за «вашу і нашу Свободу», так би мовити. Але по дорозі задумався над тим, що насправді означає відмова підкорятися закону і що в цьому випадку насправді мав би говорити Олександр Максимович.
Чи можуть в унітарній країні місцеві органи влади не виконувати рішення центрального органу влади? Чи не тягне відмова від визнання загальнодержавного закону на певній території на громадянську непокору? Чи, в свою чергу, місцеві органи влади, які ініціюють цю непокору, не опиняються в площині перед-повстання?
Отже, своїм прекрасним рішенням Івано-Франківська обласна і міська ради (а також Львівська, Тернопільська і здається ще хтось) натякнули, що вони повстають проти режиму. Власне за це я і збирався випити. Але тоді шановний Олександр Сич, як голова Івано-Франківської обласної ради, мав би говорити не про «нашу культуру, не дамо, і назавжди» (знову ж таки, я приблизно передаю зміст його виступу), а щось на кшталт цього:
«Дорогі співвітчизники, українці. Ми не будемо підкорюватися цій антинародній і окупаційної влади. У даній ситуації в нас є лише один вихід – розпочинати процес відокремлення Західної України. Зрозуміло, що антинародна влада буде нам протидіяти. Тому закликаю вас бути рішучими і мужніми, як були ваші діди з Української повстанської армії. Прошу записуватися волонтерами. Передаю слово командувачу Західного оперативного командування, яке вже перейшло на наш бік».
З усього цього щось було сказано тільки про УПА – і то в контексті ветеранів, яких традиційно необхідно згадати у День Незалежності.
Про що свідчить цей епізод, який здається так і розчинився у повітрі (але, напевно, додавши відсоток-другий «Свободі» у загальному заліку)? Напевно про те, що ми і так знаємо про себе і про що нам соромно і неприємно зізнаватись. З самого початку ми не збиралися відстоювати свої права, які конкретно в той момент прийняли вигляд мови. Політики в красивих вишиванках хотіли не захищати Україну, а потрапити до парламенту. Ми всі це розуміли. І мовчазно погоджувались. Як і всі попередні рази. Бо якщо б ми з цим не погодилися, то ситуація вимагала б від нас більш рішучих дій. На які ми готові лише до тієї миті, поки не потрібно діяти самим. Як правило, у кожного «свідомого патріота» знаходиться своя поважна причина, чому він сьогодні не може.
Нам простіше пристосуватися та чекати, коли хтось вирішить наші проблеми за нас. Грати по правилах режиму, яким би він не був, керуючись правилом «аби не гірше». Стає гірше, але ми воліємо ще потерпіти. Це програшна стратегія, і саме тому Україна (з Галичиною включно) весь час переходить з рук у руки.
Якось у вересні через прикарпатське село, розбиваючи і так погану дорогу, проїхала колона недешевих джипів. «Це синок Януковича, у них тут якесь сафарі проходить», - повідомив мені чоловік років 35. Сплюнув, і пішов до хати. Напевно, за хлібом-сіллю.
Дмитро Бушуєв, соціальнй філософ
ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ:
