Минули 20 роковини того, що ми називаємо або «здобуттям Україною незалежності», або «розпадом СССР». Минуло 7 років від часу президентських виборів 2004 року, подій на Майдані – ми називаємо їх «Помаранчевою революцією». Наближається 2 річниця президентських виборів 2010 року, який багато хто називає «Синьо-білою контрреволюцією». А ще була «Революція на граніті» та багато інших подій, які так чи інакше визначали долю України.
Але бачення цих подій, як революцій, в більшості радше метафоричне. І те, що ми вдаємося до використання метафор, а не точних дефініцій, призводить чималих проблем. Вони породжують великі суспільні очікування, а потім великі розчарування. Тому ми повинні тверезо подивитися на ці події і принаймні частково зрозуміти до чого вони призвели чи ведуть.
Ризикну висловити тезу, що єдиною революцією, як ми її сьогодні розуміємо, були події 1991 року. Бо що таке революція? Це суспільно-економічні зміни, які здійснюються через суспільно-політичні інституції. Це злам попередніх господарчих відносин та зміна політичної структури.
Щоправда Джеф Ґодвін (Jeff Goodwin) подає два визначення революції.
У широкому сенсі революція для нього є «будь-яким і кожним випадком, коли руйнується держава чи політичний режим і тим самим завдяки масовим рухам наступає зміна, яка всупереч всім засадам не правовими засобами все ламає»
У строгому сенсі «революції мають результатом не лише масову мобілізацію і зміну режиму, але так само швидку і фундаментальну суспільну, економічну, і культурну зміну, яка наступає під час чи одразу після боротьби за владу в країні».
1991 року не тільки змінилися державні інститути, але й почали різко змінюватися суспільно-економічні відносини.
І тут я хотів би повернутися до самого терміну «революція». Як на мене, то посполита свідомість розуміє його дещо хибно. А це слово походить від латинського revolutio «відкочування, переворот», від revolvere «котити назад, перетворювати». Тут істотною є частка c «назад, знову, проти». І вже до неї додається volvere «котити, катать, валить».
Тобто первісно це слово означало повернення (re-) до якогось первісного справедливого раю. В українській версії до нього постійно повертався Тарас Григорович – «У нашім раї на землі…». Практично вся його творчість повернута до цього re-. Тому архетипічно чи не всі українські ре-волюції пробують повернутися до цього козацького «раю на землі».
Зрештою, інші народи теж від того далеко не відійшли – чого варта «стара добра Англія», « бабця Австрія», «добрі шляхетські часи» і т.д.
Однак 1991 року тією мрією був прагненний, змученими 70-літнім комунізмом, народами капіталізм, як ми його тоді розуміли. Всі ми – і комуністична номенклатура, і антисовєтські дисиденти, і просто народ. Тоді для нас це й був той «рай на землі». Як мало ми тоді знали… А якими наївними були… Та, якщо б знали, то, напевно, зміни могли б піти дещо у інший спосіб.
Але сталося те, що сталося. На моє переконання злам і подальша зміна 1991 року єдино може претендувати на назву «революція». Її цілком можна назвати - «Великою антикомуністичною революцією 1991 року».
І найістотнішим тут є те. Що 1991 року відбувся не тільки злам, але й творення чогось нового. Бо революція це не лише політичний переворот, але й побудова нових суспільних та економічних стосунків. А так буває не завжди.
Називаючи, авансом, події 2004 року революцією, ми, як на мене, вдалися до метафори. Так, вкладали у неї величезні сподівання. Причому не лише прихильники, але навіть і частина колишніх опонентів сподівалися на злам і подальші радикальні, швидкі зміни на краще для всіх. Очікувалося не лише політичних змін, зміни верхівки влади, але й, що головне, суспільно-економічних змін. Але вони не відбулися. Олігархічний режим, сформований президентом Леонідом Кучмою, цей «тихий рай» для кількох сімей, встояв і навіть укріпився. Ба більше – він підпорядкував собі президента Віктора Ющенка - «Кров від крові, плоть від плоті»? Справдилося невдале пророцтво про «сина Кучми»? Не відбулося навіть того, що зазвичай є первинним атрибутом революції, як її розуміє посполита свідомість, - якого-небудь істотного зламу державного апарату. Відбулася тільки зміна акторів а також стилістики. Ну і перейменування президентської адміністрації на секретаріат.
Хоча, звичайно ж, був неймовірної сили духовний злет, емоційний зрив, що мав по-вернути, ре-вольтнути нас до того нашого «вишневого садочка»… Не сталося…
Половина країни, яка сподівалася на зміни, впала у глибоку депресію з якої не може вийти до сьогодні.
Натомість у лютому 2010 року друга половина країни ступила на той самий шлях. Обираючи того, кого вона обрала, вона теж сподівалася на зміни на краще. Не повірю, що така велика кількість людей голосувала тільки за те, щоб не стало української мови чи з огляду на НАТО. І це теж було сподівання на якийсь перелам. Про сьогоднішніх «володарів гір та морів» не йдеться – у них, звичайно, свої плани. Тут я веду мову про посполитих мешканців «столицы нашей родины города-героя Макеевка». Однак змін на краще не відбулося. І олігархічний режим не лише здобув реванш, але й розквітнув буйним цвітом. Сьогодні це зразковий, ідеальний зразок олігократії – правління олігархів.
Кажуть, що це була контрреволюція. Але ж контрреволюція це суспільний процес, протилежний революції, що представляє собою реакцію поваленого класу на соціальну революцію, спрямований на реставрацію або збереження поваленого суспільного та державного ладу. Чи змінилися наші суспільні відносини чи економічний уклад? Гадаю. Що ні – як була олігополія, правління олігархічних кланів, так і залишилася. Знову ж змінилася стилістика. Тай антикучмівська революція 2004 року теж не виконала свого завдання – повалення олігократії. Тому й ніяка контрреволюція не була можливою. Вже не кажучи про позицію президента Ющенка у «контрреволюційному перевороті 2010 року».
Але невже все таке безнадійне? Як на мене – ні. Просто нам потрібно позбутися уявлення про розгортання історії як про виключно поступальний рух. Інколи є відступи. Інколи – синкопи. Проте на загал розвиток йде все ж поступально. Це тільки масштаби людського життя дещо з ним несумісні. А тому невеликий регрес чи зупинка у поступі виглядає для людини як остаточна катастрофа. І так воно і є. Для конкретної людини. Гадаю, що багато хто не доживе до того прагненного «Вашингтона з новим і праведним…»
Але яким тоді є місце «Помаранчевої революції» та «Синьо-білої контрреволюції»? Як на мене, це ланки одного ланцюга – ланцюга дорослішання та визрівання новітньої української політичної нації. Це елементи еволюції. Так, на сьогодні маємо два розчарування. Два розбиті корита. Але й надія розпочинається з розчарування. Людська природа дуже міцна – вона здатна перетворювати поразку у надію. На разі, звісно, ще не перемогу – проте все ж надію.
Знову вдамся до етимології. Мені здається, що, попри вже очевидне очікування нового Майдану, варто осмислити його не в категорії ре-волюції, а е-волюції. Отож – «еволюція» від латинського evolutio, від evolvo — розгортання - поступовий розвиток сутності при збереженні її якості в процесі кількісних змін - на відміну від революції, катастрофи, стрибка. Це процес, а не стрибок, процес зміни, розвитку, перетворення. Чого ми хочемо – перетворення за одну ніч чи місяць стояння на нашому чудовому Майдані України у Швецію? Так, хочемо. Бо така природа людини, яка хоче все і одразу - «за мого життя». Однак, чи це можливо? Ні. На жаль.
То що залишається? На разі, за такої немічності обох частин нашого народу, та повного банкрутства і компрометації провідної верстви, як на мене залишається еволюція. Е-волюція як рух уперед. Рух, що не виключає спротиву та боротьби. І він буде. Поки-що наше суспільство тільки судомить. Це свого роду рвотні позиви. Буде й продовження. Однак чи потребуємо ми повного зламу, який пережили у 1991 році. Зламу з ламанням не лише політичної структури, але й господарчих відносин? Частково так, а частково і ні.
Отож перед тим, як іти на черговий Майдан, ми маємо запитати себе – а яких не лише політичних, але й економічних змін ми потребуємо? Повернення до соціалізму, про який марить все більш немічне старше покоління? Бо ж виглядає на те, що не тільки пенсійний вік зросте, а й пенсія як категорія почне щезати. Чи ми хочемо руйнації олігократії, яка як зграя мародерів ґвалтує та грабує сорокашестимільйонний народ? Чи, може, ми хочемо побудови більш соціалізованих фори капіталізму – а таких моделей багато – від вдалої шведської до пародійної грецької. Чи з нас вистачить тільки зміни одних політичних персонажів на інших?
Як на мене, то ми потребуємо якихось більш конкретних та осмислених змін. Після того як позбудемось дійсно водевільних персонажів нашої сучасної української політики.
(Даний текст є традиційною промовою на щорічному заході Незалежного культурологічного журналу «Ї» «Межа року», що відбувся 10 грудня у Палаці Потоцьких у Львові. Більше про «Межу року» тут http://www.ji-magazine.lviv.ua/index.htm )
