Зібрали найнеобхідніше, купили квитки на потяг і вирушили в Івано-Франківськ. Так розпочалася нова історія молодої пари з Донецька, яка вже півроку мешкає на Прикарпатті.
Треба було їхати…
«Ми не планували переїжджати саме в Івано-Франківськ, але знали що потрібно кудись їхати» - так говорить 22-річний Костянтин, який разом із дівчиною Людмилою на початку серпня стали одними із десятків тисяч українців, які сьогодні змушені носити статус тимчасово переміщених осіб. Молоді люди жили цілком типовим життям – навчання, робота, плани на майбутнє. Про те все змінилося в одну мить.
«Ми з Донецька – там народилися і виросли. В Івано-Франківськ ми приїхали на початку серпня. На той час бомбили тільки окраїни нашого міста, але неспокій вже відчувався всюди. Не було роботи, не було за що жити, тому ми були змушені їхати, шукати щось інше», - розповідає Людмила.
Контактів із волонтерами донеччани не мали – в Івано-Франківську не були жодного разу. На той час на Прикарпаття вже переїхали їхні знайомі, за порадою яких, молодята і прийняли рішення їхати саме сюди. Втім, вони знали, що справиться, бо долають труднощі разом.
У молодих людей вдома залишилися рідні. У Костянтина - бабуся, мама та молодший брат, у Людмили - мама і сестра. Рішення їхати вони сприйняли по-різному. Людмила розповідає, що її мама дуже переживала, адже їдуть самі у незнайоме місто, без підтримки і фінансів, а ще й не обійшлось без таких популярних на Донбасі стереотипів про не зовсім привітних бандерівців.
«Батьки переживали, бо ми їхали фактично внікуди», - розповідають переселенці.
Однак, вже потім дівчина пояснила мамі, що це все вигадки і на Західній Україні живуть милі та дуже хороші люди.
Так вони і опинилися в Івано-Франківську.
Домовлятися потрібно було спочатку
Щодо ситуації, яка склалася на Донбасі, молоді люди говорять не охоче. Хоча відзначають той факт, що все починалося дуже «безобідно» і конфлікту такого масштабу можна було уникнути.
«Думали, що будуть якісь невеликі заворушення і все закінчиться. Думаю, що усю цю ситуацію можна було вирішити на початках, без зброї і тих наслідків, що є зараз. Потрібно було домовлятися спочатку, а не зараз. Політикам з Києва після Майдану потрібно було їхати на Донбас», - зауважує Людмила і додає, що багато тих людей, які підтримували сепаратистів і голосували на референдумі за ДНР зараз шкодують про свої дії.
Костянтин розповідає, що фактично зараз на Донбасі залишилися ті, кому все-рівно яка буде влада. Ті ж, хто мав чітко виражену чи то проукраїнську чи то проросійську позицію давно покинули ту місцевість.
«Винного зараз вже не знайдеш, але ж люди гинуть.І у цьому найбільша шкода. Насправді, там зараз хочуть просто миру, щоб нарешті перестали стріляти», - говорить чоловік, хоча і відзначає надзвичайно високий рівень інформаційної присутності Росії. Каже, що телебачення краще не дивитися, бо відразу опиняєшся наче у двох паралельних реальностях.
«Там якесь таке зомбоване середовище. Всі мої знайомі прекрасно розуміють, що історії про тих же бандерівців і так далі - це стереотипи, які нам нав’язували. Усі люди однакові всюди, - констатує Костянтин. - Телевізор треба взагалі не дивитися. У нас там десь з червня відключили українські канали. До того були і українські, і російські. І уявіть собі ситуацію - ось так сидиш і дивишся один репортаж про одне і теж, а подають по-різному і усе ніби аргументовано. Але потрібно усе перевіряти і аналізувати, бо інакше вийде те, що вийшло».
До речі, цієї зими вони повернулися додому, щоб здати сесію, оскільки ще продовжують навчання у тамтешньому університеті. Кажуть, що місто дуже змінилося. Навколо контрасти - розруха поєднується із спокійним життям.
«Ми були взимку і це дуже страшно, коли постійно чути вибухи, коли бачиш будинки із дирами від попадання боєприпасів. Дуже шкода тих пенсіонерів, котрі просто не мають куди подітися, бо ж усі не виїдуть». – зауважує Людмила.
Але життя і там триває. Люди живуть, працюють. «Моя мама працює у дорожній службі, – говорить дівчина. - Їм навіть зарплату підняли. Продукти є, але дорожчі. Щоправда, немає такого вибору, як тут, в Івано-Франківську».
Усе з нуля
В Івано-Франківську переселенцям допомогли добрі люди і, як вони розказують, просто удача. Після приїзду, звернулися у Центр прийому переселенців. Їх поселили у гуртожиток, дали речі першої необхідності.
«Нас поселили у гуртожиток на Тисменецькій. Там ми прожили три тижні. Потім почали шукати квартиру» - згадують подорожуючі.
За цей час вирішили, що потрібно шукати роботу. На Центр зайнятості особливої надії не покладали, не говорячи вже про роботу за фахом. До речі – обидвоє інженери-будівельники.
«Щодо роботи, то ходили у центр зайнятості. Там нам пропонували декілька варіантів, але ми хотіли працювати вдвох. Втім таких місць роботи не було. По спеціальності також нічого не було. Тому купили газету із оголошеннями і самостійно відправилися на пошуки», - згадує Костянтин.
Згодом молоді люди влаштувалися на роботу: Люда офіціантом, а Костянтин – барменом. Щоправда, таки в різних закладах.
Після тривалих пошуків і декількох переїздів змогли винаймити постійне житло, Кажуть, що світ не без добрих людей - господиня поставилася із розуміння до ситуації, в якій опинилася пара.
Вразило гостей і саме місто – своєю компактністю і гостинністю.
«Івано-Франківськ дуже подобається – таке компактне і зручне місто. Подобаються люди – щирі, ввічливі. Нас тут так прийняли, питали, що нам потрібно, дали речі першої необхідності. Це було дуже приємно», - зауважує Людмила.
На разі подружжя обживається в новому місті. Статусу переселенців вони не отримали, але кажуть що їм і не потрібно – молоді, а відтак можуть заробити на себе і самотужки.
Що далі робитимуть і чи вони надовго на Прикарпатті – поки що не знають. В Донецьку залишилися рідні, які поки що не мають змоги кудись переїхати, друзі, навчання.
«Ми навчаємося у Донецькій академії будівництва. До цього закінчили будівельний колледж. Зараз на 4 курсі. Переводитися в інший вуз не хотіли, бо втрачали рік.. Диплом нам видаватиме уже ДНР і чи він визнаватиметься не відомо, але хочемо таки закінчити навчання, а потім поступати на магістратуру. Втім, час усе покаже. Ось ми жили собі, планували і все змінилося в один момент. Тому живемо сьогоднішнім. А ще хочемо побачити Європу, бо ніколи там не були», - говорять Костянтин і Людмила…
… А тим часом кількість вимушених переселенців на Прикарпатті за рік сягнула понад три тисячі людей. Хто вже осів і знає, що звідси ні на крок, а хто міркує над тим, щоб нарешті настав мир і можна було повернутися до рідної домівки...
Марія Лутчин
