Сколихувати світ може і вміє не тільки політика і економіка, кримінал і спорт, а й все ще культура у мистецькому вигляді, чи щось наближеному до мистецького. Не так давно, буквально місяць-два-три(?) тому, майже одночасно в засобах масової інформації прогриміли - одна довше, друга коротше – дві звістки.
Перша, те, що скульптури українського Мікеланджело доби рококо, вісімнадцяте століття, маловивченого і недооціненого Івана Георга Пінзеля, везуть на виставку до Парижу, в самий Лувр. Пінзель прославився, головним чином, роботами «Святий Юрій», що увінчає усім відомий Львівський собор Святого Юрія, «Жертвоприношення Авраама», «Ангел», статуєю Діви Марії, що знаходиться в Городенці, скульптурою Святого Онуфрія, котрий знаходиться в одному із сіл Бучачцького району, Тернопільської області та іншими. Щодо останнього витвору Майстра Пінзеля, як він сам любив себе називати, постать Святого Онуфрія, то його не представили у Франції, через ремство жителів села – не допоміг навіть ні блат, ні благ… самого Міністра культури Кулиняка. Селяни навідріз відмовилися навіть показувати скульптуру, навіть словом обмовитися про її місцезнаходження, навіть від священника їхньої церкви втаємничили, як стверджують відкриють джерела.
Причину такої конспірації вони пояснювали – «чудом». Під час одного із недільних богослужінь добрий кавалок скелі гори поблизу відколовся і хлинув на церкву, протаранивши її стіну вщент і зупинившись на відстані лічених сантиметрів від Онуфрія. Жодна людина не зазнала найменшої травми.
А ось і інша історія, і теж з парафії скульптурології. Щоправда, радикально іншого напрямку. Сучасного. В провінційному курортному англійському містечку Ілфракумб, розміром за кількістю мешканців і територією з Трускавець, а то й навіть Моршин, встановили грандіозний монумент. Її автор один із найзнаменитіших, якщо не номер один у світі, британський художник Деміен Герст, колажі, інсталяції, скульптури якого побували в Києві, один із улюблених митців мільярдера Віктора Пінчука.
Двадцятиметрова бронзова висотка на березі моря, стоїть на п’єдесталі із книг юриспруденції, в лівій руці тримає меч, в правій терези правосуддя. При цьому вона вагітна, перебуває десь на місяці восьмому, а може дев’ятому, вздовж на половину жінка, на половину( з пісні слів не викинеш) чудовисько.
Називається вона «Істина». Або в іншій інтерпретації «Вагітна справедливість».
Одні критики вже встигли охрестити цей монумент цивілізаційною перемогою жіночності, інші, навпаки, знущанням над жінкою і материнством, треті поєднали екстаз від краси і дуже тваринного в людині. А сам Деміен, уродженець того містечка, людина головно постмодерного світогляду, автор ще й до того таких робіт з красномовними назвами як «Ті, що відбилися від стада», «Фізична неможливість смерті в свідомості живого», «Тисяча літ», «Дорога в рай» та інших, заявив, що його робота ніщо інше як карикатура на систему цінностей, здебільш тих, що лежать в площині права, сучасного йому людства. Причому всюди, навіть у Великобританії, де, як відомо, до закону споконвіку особливе ставлення.
І мені подумалося, от би впливові українські друзі Герста купили цю його «Істину», що вона там має вистоювати, та ще в якості подарунку, а не лота? Вона б органічно прикрасила місцину чи то біля якогось будинку суду, чи то прокуратури, органів внутрішніх справ, на ділі майже будь-де.
Разом з цим подумалося, що захований шедевр Пінзеля приоздобив би відкритий простір сучасної Європи, що так всотала в себе істинність закону людини та її права бути тим, ким вона хоче бути і не хоче бути.., що Божий проблиск не помішав би. А нам би не помішало і се, і те.
Нам би згодилося виставляти своїх Пінзелів на широкий загал,так як це робить мейнстрімовий художник, та все ж добре їх оберігаючи від вандалів і злодійчуків. Нам би не помішала «Істина» у вигляді войовничої з мечем, вагітної напівжінки, напівпотвори, котра топче правову макулатуру, бо таку її зробили автори вітчизняного плуто-клептомодерну - в центрі, на майдані, замість новорічної ялинки. І її зменшену копію в кожному обласному центрі. (В Донецьку збільшену мінімум в двічі)).
Є щось воістину дуже стійке й глибинне язичницьке, темно-архаїчне, не вивітрене часовими штормами, недопрацьоване і зовсім неопрацьоване інквізиційними інститутами століть минулих , домініканами, єзуїтами, у ставленні до так званих закам’янілих образів надприродного чи людиноподібних виразників надприродного, - так і хочеться сказати.
Одні безперешкодно виставляють на всезагальний, оргіастичний огляд одну форму впливу на людську свідомість, інші, іншу форму, ревно оберігають від сторонніх очей, плекають, мов останній ключ до остаточної і кінцевої моделі Всесвіту, всупереч принципам, які сповідує правдиве християнство «не замикатися на своїй спільноті», «розширювати горизонти іменем Всевишнього і його Посланників». І тих і інших майже безперспективно переконати, що святий Онуфрій, хоч і святий, та не Бог, що істина має жіночий лик, однак відмінний від того, який демонструється всім підряд.
Залишається лишень філософствувати на тему, чи дійсно в світі на протязі скількох скель років посутньо нічого не міняється, ідоли продовжують правити умами людей, десь перевтілюючись в здатних викликати глобальний резонанс чуттєвих потвор, десь в святих в храмах, що ще не набули реального статусу «просто музей». І чи ліпше, коли сакральні чи такі, що претендують на сакральність рукоділля знаходяться у відкритому для широкого загалу просторі, чи закритому ? Що краще, закритий простір митця та ідеї, яку він ніс/несе, в руках селян чи в руках людей на кшталт Віктора Пінчука ? Чи може бути простір відкритий для всіх, чи може повинен бути закритий для всіх ? Для всіх, крім деяких. І знову ж таки: що краще деякі –селяни, чи деякі – еліта ? Яка еліта ? Які селяни ? Яка істина і де її такій місце? Та відповідь є.
