22-річний командир відділення развідвзвода Олег Сухарєв з Івано-Франківська був поранений в бою під Лутугине. В нього влучило дев'ятнадцять осколків. З десяти побратимів в живих залишився тільки він. Бійці, які приїхали за ним на поле бою, сказали лише: "Ого! Ми його не довезём". Він вижив, хоча вмирав двічі.
Три курсу я провчився на істфаці Прикарпатського університету. Спочатку на бюджеті, потім перейшов на платне. Не зміг платити сім тисяч гривень за семестр, і пішов в армію. У 2012 році служив у морській піхоті.
Я доброволець. У зоні АТО був чотири місяці і тринадцять днів. Коли приїхали, сім днів тихо сиділи в лісі в Луганській області, десь недалеко від російського кордону. Без зброї. Жили в наметах. 300 осіб із Західною Україною, і всі без зброї. Якби нас знайшли сепаратисти, це був би для них "смачний пиріг". Потім дали зброю.
Біда в тому, що тільки у третини бійців батальйону була зброя. Звичайнісіньке, стрілецька. У нас зброя дуже старе. У мене був автомат 1974 року народження, патрони - 50-го і 52-го років.
Під Старобільському є місто Щастя. Ми повинні були зайняти його. Жартували: "За щастя взяти Щастя".
В день виборів президента, 25 травня, ми в Новоайдарі взяли банду з чотирнадцяти чоловік. Вони їздили по виборчих дільницях, розстрілювали людей і забирали бюлетені. Серед них кримський прокурор, російські козаки і священик з автоматом. Ми їх взяли, надягли зелені мішки на голови і відправили на вертольоті до Києва.
Я навчився не тікати від ворога. Коли в нас летіла одна обойма, ми віддавали дві, три. Є такий військовий закон. Якщо ти почув, як куля просвистіла повз вуха, вона вже не твоя. Свою кулю ти ніколи не почуєш.
В мене попало дев'ятнадцять осколків. Друг закрив собою. Він загинув. Йому було дев'ятнадцять років. Звали його Міша, родом із села Південне. Це був його перший бій. З десяти чоловік вижив тільки я.
Я лежав на полі і дивився на мертвих хлопців. Мій друг Шостак, який пройшов кілька воєн, поруч лежав. Його стільки куль обійшло ... Потім заплющив очі і став чекати кінця. Страшно і боляче не було. Тільки пити хотілося.
Закрив очі і думав: хто про мене заплаче? Отець. Він вип'є горілки, буде пишатися. Мама? Немає у мене мами. А потім подумав, що є у мене Мар'янка, з якою я прожив три роки і яка мене чекає. І так сильно мені до неї захотілося, що я відкрив очі і почав повзти. Знайшов посічену осколками рацію, повідомив своїм, де перебуваю і що мені потрібна допомога. За мною прийшли. Коли побачили, перше, що сказали: "Ого! Ми його не довезём". Генерал Воронченко прислав вертоліт. Перший раз за війну вертоліт прислали прямо на "передок" (так бійці називають передову. - Фокус). Я втратив дуже багато крові, але та, що залишилася, кисень ганяла нормально.
На борту вертольота я вмирав два рази. Мене повертали до життя дефібрилятором. Два рази бачив Боженьку, можна сказати. Був непритомний. У Харкові мене з "важкого" зробили "стабільно важким". Звідти переправили літаком в київський шпиталь - знову ж таки завдяки генералу Воронченко. Мені пощастило.
Зараз я не вірю в Бога. Якби він був, він би допоміг моїм хлопцям.
Сім днів пролежав у реанімації. Ліворуч і праворуч від мене лежали хлопці, які кричали і стогнали. Переді мною була лампочка. Все. Ні телефону, нічого. Потім мене перевезли в палату.
Коли дали телефон, я подзвонив Мар'янці, і наступного дня вона прилетіла. Я зробив їй пропозицію. Вона мені життя врятувала. Я зрозумів, що вона - моя жінка. Зараз вона чекає, коли мене в Івано-Франківськ випишуть - на інвалідному візку.
Коли я був дитиною, майже не сидів удома. Наприклад, мені бабуся казала бути в дев'ять. Якщо я бачив, що спізнююся на п'ятнадцять хвилин, приходив вже о першій ночі. Яка різниця запізнився ти на п'ятнадцять хвилин або на 3:00, все одно запізнився вже.
Я дірявий весь. Треба залікувати рани, шкіру пересаджувати. Кістки перебиті осколками. Рукою не можу рухати. Якщо у мене будуть ускладнення, я не одружуся. Не хочу, щоб вона жила з інвалідом. Це негідно.
Як Мар'яна мене на війну відпустила? Я не питав. Таке з жінкою не обговорюють. Її обов'язок чекати чоловіка з війни, народити дитину і виростити його. Так було і так буде. В XXII столітті теж якась жінка чекатиме свого чоловіка з війни.
На війні зрозумів, що люди вмирають швидко, вбити людину просто. Я не про психологію, а про анатомію. Від однієї кулі можна загинути, а в магазині автомата їх тридцять.
Ненавиджу людей, які придумали зброю. Цього Калашникова, який герой Радянського Союзу. Він придумав зброю масового ураження. І на цій війні, і на тій. І ще будуть вбивати. Це на його совісті. Я б не зміг з цим жити.
Чого я хотів до війни, не пам'ятаю. Чого я хочу зараз? Миру.
У Олега множинні осколкові поранення. Вирвані м'язи плеча, розколота кістка. Потрібні операції, в тому числі і за кордоном, протезування та реабілітація. За попередніми оцінками загальна вартість операцій - $ 100 тис.
Для переказів у гривні
Карта ПриватБанку:
5168 7572 5606 9818
Одержувач - Сухарєв Олег Ігорович
Для переказів в доларах:
Карта ПриватБанку:
4731 2171 0277 1399
Одержувач - Сухарєв Олег Ігорович (SUKHAREV OLEH)
