Вибори виборами, а цікавинок у цьогорічній парламентаріаді попереду ще вистачатиме. З огляду на те, що Верховна Рада – «місце під сонцем» як мінімум для 450 щасливчиків.
Вона відіграє надзвичайно важливу роль в українській політичній системі і завжди буде одним із центрів політичного життя країни. А те, що голова ВР може виконувати функції Президента за його відсутності, це значно надає парламенту «ваги», особливо у часи латентної політичної кризи в державі. Тому боротьба за спікерство обіцяє бути цікавою, адже обиратимуть не просто голову Верховної Ради, а фактично, другу людину в країні.
Отож, хто і з ким блокуватиметься і які можливі тактичні схемки у сьомому українському парламенті?
Можна припустити, що їх буде декілька. Як мінімум, три.
Отож, розпочнемо із «Провладної схеми».
Партія регіонів, хоча і набрала найбільшу кількість депутатських мандатів, але до створення одноосібної більшості таки не дотягнула. Тому скоріш за все, вони знову запросять «до спілки» КПУ, яка завжди була їхнім союзником. І цей союз вигідний обидвом сторонам, навіть незважаючи на нещодавні заяви комуністів, що вони нібито не бажають іти до більшості. Припустимо, що це комуністи так торгуються.
У цій схемі є дві кандидатури на спікерство – Олександр Лавринович і Адам Мартинюк – обидва політики зі стажем, які мають немалий досвід перебування на керівних посадах у вищому законодавчому органі країни.
Також, варто загадати непересічну постать Ганни Герман, яку Президент зі своєї легкої руки нещодавно відпустив у депутатське плавання. Вона теж може претендувати на віце-спікерство і додати своєю присутністю родзинки українському парламенту. Жінки ще там не керували…
Для такої «вузької більшості» «регіонали» можуть запропонувати комуністам кілька посад у новому складі Кабміну, на що останні готові охоче погодитися.
Звичайно, що від того, як буде сформовано більшість у Верховній Раді, буде залежати розподіл портфелів у майбутньому Уряді і серед голів місцевих органів виконавчої влади.
Не забуваймо і про опозицію, яка теж має своє бачення цих процесів. Отож, «схема опозиційна».
Опозиційні сили будуть представлені у парламенті ВО «Батьківщиною», «УДАРом Віталія Кличка» і ВО «Свободою». Їм теж потрібен свій спікер. Серед можливих кандидатур – Микола Томенко чи навіть Арсеній Яценюк. Не варто виключати із списку опозиційних кандидатур і новоспеченого парламентаря Олега Тягнибока, для якого посада голови ВРУ стала б хорошим майданчиком для піару напередодні президентських виборів. Напевно мало-хто сумнівається у тому, що таких амбіцій у головного «свободівця» України немає.
Втім, всім вже добре відомо, яка у нас «єдина» опозиція як тільки мова заходить про кадрові питання. Тому цілком можливий варіант «лебедя, щуки і рака» під час висунення єдиного опозиційного кандидата.
І на самкінець – «Прагматична схема»:
Не варто забувати, що у парламенті представлені не тільки партії. Завдяки новому виборчому законодавству маємо і 225 депутатів-мажоритарників. Саме звідси і шукатимуть собі союзників як провладна частина, так і опозиція. Тому «золота карта» парламентської більшості – якраз у руках цих нардепів.
Деякі політичні оглядачі сватають на посаду спікера Петра Порошенка, як досить впливову особу з великим досвідом і головне – неконфліктну. Причому Порошенко міг би стати консолідуючим і компромісним варіантом.
Наразі також очевидно, що аж ніяк не всі самовисуванці визначилися, до кого їм приєднуватися – чи до пропрезидентської більшості чи до опозиції. Значна частина з них і надалі маневруватиме поміж провладними і опозицією, намагаючись відбутися ситуативними альянсами і стануть такими собі «маятниками».
Тому у провладній схемі надзвичайно важливо прихилити якомога більше «штиків» не просто у більшість, а безпосередньо до фракції ПР. І схоже, що процес почався. В ЗМІ з’явилася вже інформація про перший транш самовисуванців у фракцію ПР. Чечетов хвалиться 40 новоспеченими «тушками», а Янукович зовсім невимушено говорить про необхідність творення «коаліції широкого порядку» і обіцяє відпустити усіх своїх міністрів, хто має бажання стати законотворцем.
У опозиційній схемі теж не все так гладко. Як з’ясувалося, від їхньої ініціативи анулювання списків виграє Партія регіонів, оскільки відмова від мандатів не забезпечила б розпуску Верховної Ради, а тому без опозиції провладні сили змогли б за допомогою комуністів і мажоритарників просувати потрібні їй рішення (читайте також “Блиск і вбогість опозиції”). Окрім того залишається відкритим питання, яке начебто є безкомпромісним для опозиції про персональне голосування у Раді нового скликання.
Це ще раз підтверджує думку про те, що опозиція чи то не спроможна чи то не бажає змоделювати стратегію протидії владі. Тому опозиція може повністю дискредитувати себе до президентських виборів 2015 року, що є надзвичайно важливим для влади і дає широке поле для дій чинному Президенту.
Отже, зважаючи на всю неоднозначність перебігу передвиборчої кампанії і її результатів, можна сказати, що Україна є на порозі зовсім іншої політичної реальності, ніж тієї, що була досі. Можна провести безліч аналогій із 2002-2004 роками, проте ситуація тепер зовсім інша (читайте також «Помаранчева революція: чекати повторення?”).
Для діючої влади зберегти теперішню ситуацію є життєво необхідним. Для опозиції життєво необхідним є пошук лідера, який зміг би повести людей за собою. Від того, чия позиція виявиться більш життєздатною, залежатиме наше із вами майбутнє.
