Кінець серпня. Проходячи повз школи можна спостерігати як вчителі організовують учнів на миття вікон. Частіше – миють самі. Це такий «священний» постканікулярний ритуал, що зберігся від радянських часів. В ньому є щось сентиментальне. Спільна праця, набуття прозорості, свіжі враження від літа й свіжі плітки. Колись радянські художники полюбляли такі сюжети. Багато світла, повітря, засмаглих оголених рук і ніг.
А тло для всього цього – серпнева спека, стомлена рослинність, передчуття осені кліматичної та осені навчальної. Ніколи циклічність року не виявляється так зримо, як у ці дні поміж літом та осінню. Не дарма древні слов’яни святкували настання нового року у перші дні вересня. Себто надавали господарському циклу першість перед астрономічним.
Навчальна циклічність відноситься до довгих процесів світу сього. Минають десятиліття, століття, а все повторюється: перед осіннім рівноденням школярі і студенти починають отримувати регулярні щоденні порції корисного, доброго, вічного. Навчальний рік приходить у красивій обгортці Свята Знань. Він не підкрадається як злодій і не маскується під ситуативну гру. Він відвертий і фронтальний, як шерега свіжовимитих вікон на шкільному фасаді. Він загорнений у похолодання та у відчуття довгого аудиторного марафону. І для тих, хто викладає і для розслаблених літом об’єктів навчання.
Миття вікон для вчителів та викладачів співпадає з іншим щорічним ритуалом: діленням годин учбового навантаження. Саме в останні дні серпня визначається розміри грошової винагороди, яку протягом року отримуватимуть працівники освітньої сфери. Щоправда, не всі. Освітянські чиновники та адміністратори знаходяться в позиції «над ритуалом». Саме у серпні вони відчувають себе Жерцями Таблиць. Тих таблиць з розкладами уроків, занять, семінарів, лекцій, на яких розкреслюються регулярні проблеми і радощі. Заробітки і втрати. Навчальні години і «вікна». Знову вікна.
Сучасний українській міській фольклор, як і народна творчість всіх часів та народів, наповнений злими (й часто-густо несправедливими) анекдотами про педагогів. В одному з них міністр освіти дивується, що дівчата з панелі його впізнали. Виявляється, що основним місцем праці дівчат є освітній заклад. «А чому ви не на основному робочому місці?» - суворішає міністр. «А у нас «вікно»!» - знаходяться дівчата.
Слава Богу, що це лише анекдот.
Вчителі, як подейкують стихійні школознавці, діляться на дві категорії. Перша любить міжурочні «вікна», друга намагається звести їх кількість до мінімуму. «Перша категорія» – флегматична та повільна. Школа для цих вчителів є справжнім рідним домом. Вони не поспішають до родини, влаштовують на робочому місці чайні церемонії з вічними розмовами про складність життя. Вони філософи, соціальні невдахи і «ментальні ветерани». Саме на них, немов на трьох слонах, стоїть недофінансована і недолюблена українська школа. Саме вони зберігають її консервативні традиції і невмирущий дух дощано-крейдяного догматизму. Вчителі «першої категорії» складають золотий педагогічний фонд суспільства. Якби не вони, все б давно вже розвалилося на освітньо-комерційні клапті.
«Друга категорія» намагається якнайшвидше залишити пропахлі хлоркою та людською присутністю стіни навчального закладу. Вчителі другої категорії вважаються «прогресивними», що іноді є синонімом несерйозності. Якщо вчителів першої категорії більше люблять учні молодших класів, то старшокласники віддають перевагу харизматичній і мобільній «другій категорії». Саме її представники приносять до школи свіжі ідеї та настрої. Проте, зазвичай, ці модні віяння проносяться над вітчизняною школою без особливих наслідків. Мода приходить і згасає, її змінює інша, а реальні справи школи здійснюються у «вікнах» за чашкою чаю або філіжанкою кави.
Напевно, це правильно. Адже у суспільства має бути десь якір. Важкий, непорушний, вкритий моховинням. І чисті вікна тут зовсім не головне.
Володимир Єшкілєв,
Фото: novostiua
