Вибори до центральнихорганів влади
Вибори в Галичині тісно пов’язані з соціальним та національно-визвольним рухом. У складі Австрійської (з 1867 року – Австро-Угорської) імперії, куди входила Галичина, вибори до центральних органів влади включали в себе вибори до Державної Думи, пізніше – Рейхстагу (загальнодержавного парламенту) та вибори до Галицького сейму.
Праобразом австрійського парламенту був Становий сейм, початок обранню якого поклав цісарський патент 1817 року. Вибиралося 100-143 делегати від чотирьох станів: стану духовенства, стану магнатів, лицарського стану і королівського міста Львів. Головував у сеймі цісарський намісник. Важливих питань Становий сейм не вирішував, а тільки міг звертатися до цісаря із петиціями. Регламент теж вироблений не був. Проіснував сейм до 1845 року.
Наступний парламент зібрався у Відні 10 липня 1848 року. Із 96 галицьких депутатів, тільки 35 були українцями, серед яких 23 селяни, 8 – священиків, 4 – інтелігенти. Прості українці самоусувалися від виборів, так як поляки пускали чутку, що посли разом із цісарем повернуть кріпацтво. Від міста Станиславова був обраний гімназійний вчитель Євстахій Прокопчиць. Але обрання інтелігента було щасливим виключенням. Газета «Зоря Галицька» так підсумовувала результати виборів: «Показує ся, що не дуже нарід наш руський перся при виборах за ученими Русинами, коли другі народи найученіщих вибирали, і за священиками своїми …[стояли] ».
Наради парламенту тривали до 1 листопада. У зв’язку з революцією у Відні, відомою як «весна народів», зібрання було перенесено до Моравії, де продовжило роботу з 22 листопада 1848 року. Цісарською постановою від 7 березня 1849 року і цей парламент був розпущений.
Після об’єднання Австрії та Угорщини в єдину державу діяв двохпалатний парламент: Австрія обирала Рейхсрат, а Угорщина – Сейм.
Загалом австрійський парламент був двопалатним і складався з Палати Панів, члени якої мали спадковий мандат і Палати Депутатів, які обиралися. Повноваження Державної Ради поширювалися на австрійську частину монархії, а загальнодержавні рішення ухвалювали Спільні Делегації. Українців у галицьких делегаціях було мало: від 10 до 2-3 чоловік. З 1873 року проводилося пряме голосування за депутатів у австрійський парламент, але і воно не збільшило кількість українських послів.
Згідно з лютневим патентом 1861 р. імператора Франца-Йосифа І створювалися крайові сейми Галичини і Буковини.
Перший Галицький сейм відкрився 15 квітня 1861 року, але працював недовго – тільки 12 днів. До сейму було обрано 150, чи 155 послів. Автоматично отримували мандати деякі єпископи, з 1885 року – і від Станиславівської єпархії. На сесії відбулися вибори до Державної ради, яка тоді складалася з делегацій сеймів і до якої Галицький сейм вислав 38 делегатів. Особливістю сейму 1861 року було те, що українські делегати були в більшості обрані сільськими громадами, владу в яких на той час ще не захопили польські старости. А ось у новообраний сеймом Крайовий виділ (виконавчий орган) був обраний тільки один українець – Юліан Лавровський.
Сейм обирався на 6 років, не було розроблено механізму відклику депутатів виборцями. Галицький сейм австрійських часів працював фактично до 1914 року – початку Першої світової війни і нараховував 8 скликань. Українські делегати об’єднувалися у фракцію «Руський клуб». З 1861 року Галицький сейм засідав у Львові, спочатку навіть у приміщенні театру, Що дало поштовх численним жартам, а пізніше – приміщенні, де зараз знаходиться головний корпус Львівського національного університету ім. І. Франка. Засідання відбувалися на основі регламенту, кожне нове скликання починалося з урочистого богослужіння у римо-католицькому та греко-католицькому обрядах. Депутати могли подавати депутатські запити, які називалися інтерпеляціями. 27 квітня 1866 року Сейм затвердив офіційний статус української мови. Органи влади на всі звернення, написані українською мовою, мали відповідати тільки українською. Документи Крайової управи, проекти ухвал друкувалися обома мовами – польською та українською.
Після анексії західноукраїнських земель Польською державою, на території Галичини вибори до Законодавчого сейму ІІ Речі Посполитої не проводилися, а східно-галицьке представництво здійснювали польські делегати, які буди обрані до австрійського парламенту в 1911 році. У березні 1921 року була прийнята польська конституція, яка, крім іншого, затвердила, двопалатний парламент. У 1922 році польський уряд вирішив провести вибори до Сейму (Нижньої палати – 206 депутатів на термін 5 років) та Сенату (Верхньої палати – 96 сенаторів обиралося теж на 5 років). Проте галичани, прагнучи виказати протест проти польської окупації, ці вибори проігнорували. Але українці Волині, Холмщини, Підляшшя та Полісся отримали 25 мандатів до Сейму, 6—до Сенату.
Найбільше українських парламентарів було у парламенті Польщі 1928 року обрання: 46 чол. – у Сеймі, 11 – у Сенаті.
Вибори до органів місцевого самоврядування
До 1848 р. самоврядування, як інституція, в Австрії було відсутнім і тільки окреміміста мали свої власні статути.
За «Громадським законом» від 12 серпня 1866 року у Східній Галичині органи громадського самоврядування почали обирати жителі міст і сіл, які не менше одного року сплачували безпосередній податок. Виняток становили духовні особи, службовці, офіцери у відставці, адвокати, учителі та інші.
Не допускалися до участі у виборах військовослужбовці, засуджені за вчинені злочини, особи, що знаходилися під слідством. Пасивного виборчого права позбавлялися особи, які одержували допомогу з суспільних фондів, а також поденні робітники. За заміжніх жінок голосували їх чоловіки, а за незаміжніх – їх уповноважені.Без виборів до складу ради автоматично входив власник поміщицького маєтку.
Закон Речі Посполитої «Про часткову зміну устрою територіального самоврядування» від 23 березня 1933 року дещо змінив порядок та умови виборів цих органів.
Право обирати членів органів самоврядування (активне виборче право) отримав кожен польський громадянин, незалежно від статі, якому на момент проведення виборів виповнилось 24 роки, принаймні рік проживає на території тієї самоврядної одиниці, до органів якої проводяться вибори. Умова осілості не поширювалась на власників нерухомості, розташованої на території цієї самоврядної одиниці, державних службовців, службовців органів місцевого і господарського самоврядування, духовенство та членів сімей названих осіб, якщо ці особи проживали на території цієї ланки самоврядування перед днем проведення виборів, а також на почесних громадян.
Не мали активного виборчого права до органів місцевого самоврядування непрофесійні військовослужбовці дійсної служби.
Пасивне виборче право (обиратися) надавалось кожному громадянину Польщі, незалежно від статі, якому на день проведення виборів виповнилось 30 років, і який мав активне виборче право до органів місцевого самоврядування.
Органами громадського самоврядування були громадська рада і громадське пpавління (буквально – «зверхність громадська»). Громадське правління складалося з війта і найменше 2-х присяжних (асесорів).
Громадська рада складалася з 8-36 членів. Окрему категорію членів громадської ради становили так звані «вірилісти» («virilis» - сильний, шляхетний). Це були поміщики і платники податків, що сплачували не менше 1/6 частини всіх податків громадян, вони входили до складу громадської ради без обрання.
З ініціативи польського уряду в червні 1919 р. розпочався процес розпуску органів самоврядування. Спеціальною постановою від 12 червня 1919 р. уряд наділив старост повноваженнями розпускати громадські ради. Вся влада на місцях зосереджувалася у руках наказних комісарів.
Чисельність громад, у яких вся влада була зосереджена в руках наказних комісарів, постійно зростала. Якщо у 1924 р. з 6275 громад Галичини в 2300 правили наказні комісари, то в 1925 р. чисельність таких громад досягла 3500. На всі вимоги громадськості провести вибори офіційні власті відповідали відмовою, мотивуючи її тією обставиною, що Сейм ще не прийняв нового самоврядного законодавства. Урядовим структурам було вигідно тримати під контролеморгани самоврядування всіх рівнів. Характерно, що відмова у проведенні виборів до сільських, міських та повітових рад стосувалася лише трьох південно-східних воєводств. Навіть у Волинському воєводстві відбулися вибори до самоуправних установ на основі спеціально прийнятих урядових ухвал.
У подібному становищі перебували повітові органи самоврядування. Формально продовжував діяти закон від 12 серпня 1866 р., який вимагав після розпуску повітової ради чи припинення її діяльності внаслідок закінчення строку повноважень, проводити вибори. На практиці це положення закону відкрито ігнорувалося. Повітові ради розпускалися без призначення дати нових виборів. На кінець 1925 р. у Львівському воєводстві кількість розпущених рад досягла 56%, у Тернопільському – 73%, у Станиславівському – 78%. Станом на 1922 р. у 14 повітах Галичини повітові відділи були під керівництвом старост.
У 1923 р. була здійснена невдала спроба провести вибори до громадських рад. Першими проти проведення виборів виступили, звичайно ж, старости. Вже у вересні 1923 р. вони почали звертатися до воєводських управлінь з повідомленнями про недоцільність проведення виборів. Згодом проти проведення виборів виступили львівський, тернопільський і станиславівський воєводи. Як наслідок, вибори до громадських рад, було відкладено на невизначений строк.
Лише в квітні 1927 р. міністр внутрішніх справ Ф.Славой-Складковський підписав розпорядження про призначення виборів до сільських і міських громадських рад на території трьох південно-східних воєводств, за винятком Львова.
Увесь процес підготовки до виборів і їх хід контролювався адміністративною владою. Величезний вплив на хід виборів мали виборчі комітети, членів яких призначали старости. Українці потрапляли до їх складу як виняток. Незважаючи на тиск та зловживання, українці досягли значного успіху у виборах до сільських рад і отримали представництво у міських радах. Особливо відчутною їх перемога була на виборах до сільських рад у Тернопільському і Станиславівському воєводствах. У першому українське сільське населення становило, за офіційними даними, 50,8%, а на виборах воно здобуло 62,1% мандатів сільських радних; у другому ці цифри становлять відповідно 78,6% населення і 79,9% мандатів.
У грудні 1933 р. в Галичині розпочалися вибори до міських рад. З 1480 мандатів українці здобули 192. У цілому ж підсумки виборів для українців були негативними. У Львівському воєводстві з 632 мандатів вони здобули лише 65 (10,3%), у Тернопільському – 60 мандатів (12%), а у Станиславівському – з 348 мандатів вибороли 67 (16,3%). Причому близько половини обраних радних-українців кандидувало з проурядових списків.
Після закінчення виборів до міських рад восени 1934 р. відбулися вибори до сільських громадських рад. У Львівському воєводстві українці здобули 34,2% мандатів радних, у Тернопільському – 42,4%, а в Станиславівському – 73,4%.
Протягом травня 1935 р. проходили вибори до повітових рад. До 1935 р. повітові ради не обирались, а призначалися і мали лише дорадчі функції. Вибори не викликали значного зацікавлення українських політичних партій, що можна пояснити кількома причинами. Зокрема, вибори до повітових рад мали посередній характер, тобто лише члени волосних рад, війти та їх заступники з лавниками, а також міські радні та члени міських управ мали право обирати повітових радних.
Невтішними для українського міського населення виявилися також результати виборів до міських рад, що закінчились у кінці травня 1939 р. У Львівському воєводстві з 972 міських радних українцями були 86 осіб, у Тернопільському воєводстві українці здобули 87 мандатів з 572, а у Станиславівському - 86 з 448 мандатів міських радних. В усіх трьох воєводствах чисельність українців у міських радах зменшилася. До міської ради Львова не потрапив жоден українець.
Таким чином, протягом всього міжвоєнного періоду велася цілеспрямована політика полонізації органів місцевого самоврядування. За допомогою змін до самоврядного законодавства, зловживань і фальсифікацій під час виборів, грубого адміністративного тиску на українське населення, підпорядкування самоврядних органів адміністративній владі від виборів до виборів представництво українців в радах постійно зменшувалося. Уряд подбав про абсолютну перевагу поляків у виконавчих органах самоврядування, навіть якщо українське населення становило абсолютну більшість в тій чи іншій громаді. Самоврядування не тільки не стало для української більшості способом захисту національних інтересві, а й перетворилось на ще один, засіб асиміляції українців.
Наталія Храбатин
